— Але водночас це змусить їх оборонятися, — сказав Кітай. — Бо вони матимуть кого захищати.
— Але ж ви не... — Венка перевела погляд між ними. — О. О, ви ж це не всерйоз. Який у вас план?
Жинь не обирала Вейсжу за ціль, аж доки Кітай не промовив цього вголос Це ж логічно. Якщо найважливіша особа Республіки опиниться на передовій, то варто цілити в неї. Це відволіче увагу Республіканської армії, а якщо ті метушитимуться навколо Вейсжі, то відтягнуть людей від шляху втечі Південної коаліції.
— Він це заслужив, — сказала вона. — Чому б не зараз?
— Я... звісно, — Венка проминула етап невіри і тепер наче просто змирилася. — Ти впевнена, що майстер Дзян зможе розчистити мертву зону?
— Ми подбаємо про те, щоб розбити фронт, — відповіла Жинь. — А ти займися евакуацією. Скільки тут людей, які тебе послухають?
— Ймовірно, чимало, якщо я скажу, що ти з нами, — озвалася Венка. — Солдати зараз не надто прихильні до Совдзі й Ґужубая.
— Добре, — сказала Жинь. — Передай усім офіцерам, яких знайдеш, щоб ішли на північ клином, коли на кордоні все почне вибухати. Коли прибуває Вейсжа?
— Зазвичай вранці. Саме тоді вони й влаштовували паради, щонайменше під час двох останніх візитів.
— На світанку? — запитав Кітай.
— Трохи пізніше. Хвилин через двадцять.
— Тоді ми проб'ємося до шахт за двадцять хвилин після світанку. — Жинь повернулася до солдата з кляпом, що сидів у кутку. — Допоможеш?
Він нестямно закивав головою. Вона підійшла до нього й витягла мотузку з рота. Він відкашлявся.
— Я й гадки не маю, що відбувається, — промовив він зі сльозами в очах. — І переконаний, що ми всі загинемо.
— Все буде гаразд, — сказала Жинь. — Поки робитимеш те, що я кажу.
Решту ночі Жинь ішла за Венкою через печери й тунелі, шепочучи всім, хто волів слухати, однакове повідомлення: «Спірлійка повернулася. Вона привела союзників. Збирайте речі й будьте напоготові Передайте іншим. На світанку вирвемось».
Але в останню годину у тунелях панував гнітючий спокій. Жинь передбачала таке. Південна коаліція — обшарпана армія на дуже скромних пайках. Люди виснажені. Навіть ті, хто щиросердно вірив у неї, не мали сил, щоб вести за собою. Вони страждали від загальної проблеми з дієвістю: кожен сподівався, що перший крок зробить хтось інший.
Жинь була готова його зробити.
— Якщо вони не мобілізуються, дай їм добрячого копняка, — сказав їй Дзян. — Приведи пекло прямо до їхнього порога.
Тож через двадцять хвилин після сходу сонця, щойно спокійне ранкове повітря розітнули перші звуки параду з Республіканської лінії, Жинь вийшла поперед печер, простягла руку до неба і прикликала стовп яскраво-помаранчевого вогню.
Полум'я сягнуло небес Маяк, запрошення. Вона стояла з заплющеними очима й простягнутими руками, насолоджуючись, як гаряче повітря пестить шкіру, гріючись у його приголомшливому ревінні За хвилину крізь марево жару вона побачила купки чорних цяток: то підіймалися дирижаблі, щоб привітати її.
А потім південці висипали з печер і тунелів, немовби мурахи з-під землі. Вони бігли повз неї з нашвидкуруч складеними торбами на плечах, тупочачи босоніж по землі.
Жинь нерухомо стояла в центрі шаленого виру.
Час немовби сповільнився. Вона знала, що їй варто влитися в натовп. Знала, що мусить згуртувати їх, використати своє полум'я, щоб спрямувати їхнє збентеження в зосереджений напад. Через секунду вона це й зробить.
Але зараз хотілося насолодитися миттю.
Нарешті ця війна знову підконтрольна їй. Вона обрала цю битву. Визначила час і місце. Вона заговорила, і її слово привело до дій.
То був хаос, але в цьому хаосі вона була на своєму місці. Світ миру, спокою і припинення вогню — не для неї. Тепер вона розуміла, що слід зробити, аби втримати владу: занурити світ у хаос і викувати собі владу зі зламаних шматків.
Республіканська армія чекала на них на північному фронті.
Піхота стояла позаду кількох рядів гармат, аркебуз і лучників — трьох видів артилерії, поєднання нікарських і призахідницьких технологій, створених, щоб розривати плоть на відстані. Шість дирижаблів зависли в небі над ними, немов божества-хранителі.
У Жинь тьохнуло серце, коли вона оглянула горизонт. Дзяна не було видно. Він обіцяв безпечний прохід. Це смертельна пастка.
«Де ж він?»
Її рот наповнився смаком попелу. Це її провина Попри його очевидну психічну нестабільність, вона йому довірилася. Передала власне життя й долю півдня в його руки з наївністю студентки Сінеґарда. І він знову, вже вкотре, її підвів.
— Виходить, це самогубство,— у голосі Венки не чулося й краплі страху, що заслуговувало на повагу. Вона потяглася до меча, немовби це чимось могло допомогти проти неминучої повітряної атаки. — Гадаю, колись це таки мало скінчитися. Було весело, дітлахи.
— Зачекайте, — Кітай показав на лінію фронту саме тієї миті, коли мов нізвідки вигулькнув Дзян, з'явившись у вільному просторі між двома арміями.
Він не мав зброї й не прикривався щитом. Буденно крокував полем, зсутулений, з руками в кишенях, немовби щойно вийшов з дому для спокійної прогулянки. Він не зупинявся, аж доки не дійшов до самого центру ряду дирижаблів. А потім повернувся до них обличчям, схиливши голову набік, наче замилована дитина.
Жинь уп'ялася нігтями в долоню.
Їй стало нічим дихати.
Ось воно. Вона поставила життя всіх з Південної коаліції на те, що мало статися далі. Доля півдня залежала від одного чоловіка, одного явно нестабільного чоловіка, і Жинь не могла щиросердно сказати, чи вірить вона Дзянові.
Дирижаблі трохи спустилися до нього, немов хижаки, що вистежують здобич. На диво, вони не відкрили вогонь.
Невже вирішили проявити милосердя? Невже хочуть відпустити Південну коаліцію, аби захопити всіх живими, мордувати й допитати? Чи вони такі спантеличені й вражені цим самітником, самогубним дурнем, що хотіли підпустити його ближче, щоб роздивитися?
Вони хоч уявляють, хто він?
Певно, хтось на республіканському фронті віддав наказ, бо вся артилерія повернула дула, націлившись у Дзяна.
Щось невидиме пульсувало в повітрі.
Дзян не рухався, але щось у світі змінилося, трохи притлумивши його звуки й кольори. На руці Жинь волосся стало дибки. Вона почувала надзвичайну, смачну легкість у голові. Дивна, п'янка енергія пульсувала просто під шкірою — неймовірне відчуття потенціалу. Вона почувалася ніби бавовняна кулька, яку змочили в олії, й тепер лишається чекати лише найменшої іскри, щоб спалахнути.
Дзян підняв одну руку. Розчепірив пальці. Повітря навколо нього мерехтіло й викривлювалось. А потім небеса розчахнулися тінню, немовби на пергамент перекинулася пляшечка з чорнилом.
Жинь побачила наслідки раніше, ніж причину. Тіла впали. Вся шеренга лучників повалилася. Найближчий до Дзяна дирижабль накренився й врізався в сусіда, а потім вони обидва впали додолу, охоплені вогнем.
Лише після того, як стовп диму розвіявся, Жинь побачила джерело руйнування: у повітрі зміїлися чорні, схожі на туман примари, однаково легко пробиваючи тіла, зброю і щити. Часом вони завмирали, на мить вона могла приблизно визначити їхні обриси — лев, дракон, цілінь, — а потім вони знову зникали в безформній тіні Закони фізичного світу були над ними не владні Метал проходив крізь них, немовби вони нематеріальні, а от їхні ікла розривали плоть легко, як гострющі мечі.
Дзян прикликав усіх істот Імператорського Звіринця, і вони проривалися в матеріальний світ, наче сталь крізь папір.
Інші чотири дирижаблі так і не відкрили вогонь. Зграя чорних тіней, схожих на птахів, пошматувала кулі, що тримали їх у повітрі акуратними, чіткими лініями пробивши центр і вилетівши з іншого боку. Кулі здулися. Кошики дирижаблів з приголомшливою стрімкістю полетіли вниз, де істоти Дзяна продовжували сіяти хаос серед сухопутних військ Республіканські солдати нестямно відбивалися від примар, у розпачі розмахуючи клинками в шаленому натиску, але з таким же успіхом вони могли боротися з вітром.