— От же срань! — Венка стояла з відвислою щелепою, опустивши руки по боках. Вона мала б вести людей до шахт, але ні вона, ні Південна коаліція не зрушили з місця. Вони могли лише спостерігати.
— Я ж казала, — пробурмотіла Жинь. — Він шаман.
— Я не думала, що шамани аж такі могутні.
Жинь обурено глянула на неї:
— Ти ж бачила, як я прикликала полум'я!
Венка показала на Дзяна Він був у мертвій зоні, такий відкритий, такий вразливий. Але, схоже, жодна куля не могла пробити його шкіру, а кожна випущена стріла намарно падала на землю задовго до того, як діставалася до нього. Куди він показував, там одразу щось вибухало.
— Ти, — благоговійно промовила Венка, — не здатна на таке.
Вона мала рацію. Спостерігаючи за тим, як Дзян керує своїми примарами, наче музикант, як кожен помах його руки супроводжується ще одним вибухом примарного хаосу, Жинь відчула, як її кольнуло заздрощами.
Вона думала, що знає межі шаманічних руйнувань. Вона вже змітала тисячі тіл на своєму шляху. Вона стерла з лиця землі цілу кревну.
Але те, що вона зробила з лукоподібним островом, було одиничним випадком божественного втручання. Це не може — і не повинно — ніколи повторитися. У звичайному бою, де розрізнення союзників і ворогів має значення, проти Дзяна вона не вистояла б. Вона могла спалити жменьку солдатів за раз, десятки, якщо має чітку, згуртовану ціль. Але Дзян розбивав цілі ескадрони самим порухом руки.
Не дивно, що раніше він поводився так безцеремонно. Для нього це не бій, а дитяча забавка.
Жинь хотілося такої сили.
Тепер вона розуміла, як Тріада стала легендою. Саме так вони вирізали кетреїдів. Саме так вони об'єднали країну, оголосивши себе її правителями, і дали відсіч і Призахідній республіці, і Федерації.
То як же сталося так, що вони її втратили?
Нарешті Південна коаліція отямилася. Під керівництвом Венки й Кітая вони почали затято просуватися до розбитої блокади. Тіньові примари Дзяна розступилися, щоб пропустити їх неушкодженими. Його контроль приголомшував: на полі було понад сотня істот, і кожна незалежно від інших погойдувалася між скупченнями тіл, чудово розрізняючи південців і республіканців.
За лінією фронту лишилися тільки Жинь і Дзян.
Це ще був не кінець. Зі сходу швидко наближався другий флот дирижаблів. Оглушливий гуркіт розітнув небеса Повітря раптом наповнилося снарядами. Жинь кинулася на землю, замружившись, коли над нею прогуркотіли вибухи.
Республіканські загони збагнули, що це їхня єдино можлива стратегія. Вони помітили обмеження сили Дзяна його істоти могли збивати снаряди в повітрі, але їхня чисельність зводилася до купи завбільшки з невелике поле. Вони не могли одночасно і терзати сухопутні війська, і оборонятися від дирижаблів. Дзян був не здатний прикликати нескінченну орду.
Жинь підняла голову саме тоді, коли три повітряні судна відділилися від флоту й попрямували до шахт. Вона миттєво збагнула їхній план: вони не могли розраховувати не те, щоб зняти Дзяна, тож вирішили зупинити Південну коаліцію.
Вони збиралися обстріляти Кітая.
«Бляха, ні».
«Твоя черга, — сказала Жинь Феніксові. — Покажи їм усе, що ми маємо».
Бог радо відповів.
Її світ вибухнув помаранчевим. Жинь ще ніколи не прикликала такого великого полум'я в бою. Вона завжди обмежувала його десь двадцятиметровим радіусом, адже далі ризикувала завдати шкоди союзникам і цивільним. Але тепер вона мала чіткі цілі на порожньому полі бою. Тепер могла спрямовувати гуркітливі стовпи вогню на п'ятдесят метрів у небо, могла огорнути кошики дирижаблів полум'яним саваном, могла спалити людей усередині та підсмажувати кулі, аж доки ті вибухнуть.
Один за одним дирижаблі падали.
Це було надзвичайно приємно. Не лише свободою люті, дозволом нищити без обмежень. Усе було так легко. Вона не прикликала полум'я, а була полум'ям. Ті величезні стовпи вогню були природним продовженням її тіла, керувати ними — не складніше, ніж пальцями на руці чи нозі. Вона відчувала присутність Фенікса так близько, немов була у світі духів. Немов була на Спірі.
Це зробив Дзян. Він відчинив ворота до порожнечі, щоб впустити істот, і тепер стіна між світами стала ще тоншою. Від бурхливого космосу безмежних можливостей їх відділяли лише уламки реальності, і тому матеріальний світ був такий гнучкий. Це дало відчуття божественності.
Жинь помітила ще один дирижабль, що летів у протилежний бік від флоту. Його гармати не стріляли, а маршрут здавався нечітким: вона не знала, чи дирижабль пошкоджений, чи щось не так із командою. Він піднявся трохи вище решти флоту, погойдався хвилину, а потім повернув у напрямку Нового міста.
І Жинь зрозуміла, хто на тому дирижаблі. Той, хто конче потребує захисту. Той, кого негайно забирають від битви.
— Майстре! — гукнула вона, вказуючи на дирижабль. Її полум'я не дістало б так високо, але, можливо, це вдалося б його істотам. — Опустіть той корабель!
Дзян не відповів. Вона навіть не була певна, чи він почув. Його тьмяні очі повністю побіліли, він немов опинився в полоні судом власної симфонії руйнування.
Але потім групка тіней відокремилася від решти й ринула вгору, впавши на кулю, наче зграя лютих вовків. Уже за мить судно почало стрімко знижуватися.
Від падіння струснулася земля. Жинь кинулася до уламків.
Більшість команди загинула від удару. Жинь швидко роззирнулася, шукаючи вцілілих. Двоє призахідницьких солдатів, хитаючись, ступили вперед, коли побачили, що вона наближається. Один мав аркебузу, тож його вона прикінчила першим, огорнувши йому голову й плечі кулею полум'я, перш ніж він устиг натиснути на спусковий гачок.
Другий мав ножа. Але він травмувався під час падіння, його рухи були комічно повільні. Жинь підпустила його до себе, вивернула руків'я з його долоні і всадила лезо йому в шию так сильно, що вістря вийшло крізь око.
А потім вона взялася розкопувати уламки.
Їнь Вейсжа був ще живий. Вона знайшла його, приваленого під уламком кошика і трупами двох охоронців. Він хрипко дихав, намагаючись вибратися. Його очі розширилися, коли він побачив її. Спалах страху промайнув на обличчі. Потім воно знову стало звичною маскою спокою, але Жинь помітила ту мить. І відчула шалену радість від того.
Він потягся до ножа, що висів на поясі. Вона підчепила ніж ногою під руків'я й відкинула так, щоб Вейсжа не дістав. Потім сіла і стала чекати, що він витягне ще якусь зброю, але, схоже, він лишився беззбройний. Йому лишалося тільки корчитися від болю.
Легко. Це було так легко. Вона могла вбити його на місці, могла заколоти його власним ножем без церемоній, як різник свиню. Але це аж ніяк її не вдовольнило б. Їй хотілося витиснути цю мить на повну.
Жинь підлізла під уламок дирижабля і вперлася ногами в землю. Уламок виявився важчим, ніж здавався. Ці штуки були такими вишуканими й легкими в повітрі, а тепер їй знадобилася вся сила, щоб вивільнити ноги Вейсжі.
Нарешті він таки зумів вибратися з-під трупів. Жинь відпустила уламок.
— Підведися, — наказала вона.
На її подив, він підкорився. Повільно зіп'явся на ноги. Стояти йому було страшенно боляче, вона розуміла це зі згорбленості плечей і того, як він кривився, коли ліва нога під ним затремтіла Але він не зронив ані слова заперечення.
Ні, перший президент Нікарської республіки мав для цього забагато гідності.
Якусь мить вони мовчки стояли лице до лиця. Жинь зміряла його поглядом, закарбовуючи в пам'яті кожну подробицю. Їй хотілося запам'ятати цей момент якомога повніше.
Він і справді був вилитим Неджею — старшою, жорстокішою версією, тривожним попередженням про те, яким судилося стати Неджі Не дивно, що вона так охоче принесла йому свою відданість. Її вабило до нього й тепер, вона могла собі в цьому зізнатися, бо це вже не мало значення. Він більше її не принижуватиме. Тепер вона могла визнати, що ще зовсім недавно їй хотілося, щоб нею командував і володів хтось схожий на Неджу.