Боги, яка ж вона була дурна.
Кожного дня після втечі з Арлона вона замислювалася, що скаже Вейсжі, якщо колись побачить його знову. Що зробить, якщо він колись опиниться в її ласці. Вона стільки разів фантазувала про цей момент, але тепер, коли він стояв перед нею, слабкий і вразливий, забракло слів.
Нічого було говорити Вона не отримає від нього відповідей чи пояснень. Вона чудово знала, чому він її зрадив. Розуміла, що він вважав її радше твариною, аніж людиною. Їй було не потрібне його визнання чи повага їй взагалі нічого від нього було не потрібна.
Він просто мав зникнути з рівняння, з шахівниці.
— Ти ж розумієш, що вони тебе знищать, — сказав він.
Вона підняла голову.
— І це твої останні слова?
— Ти лише переконуєш їх, що не повинна існувати.
Кров цебеніла з його вуст. Він знав, що йому не жити, тож міг лише спробувати роздратувати її:
— Щоразу, коли ти прикликаєш полум'я, нагадуєш Сірому товариству, чому тебе не можна лишати на волі. Зараз ти стоїш тут лише тому, що корисна на півдні. Але скоро вони за тобою прийдуть, моя люба. Це твої останні дні. Насолоджуйся ними.
Жинь навіть не моргнула. Якщо він думав, що зможе вивести її з рівноваги, то помилявся. Звісно, колись він маніпулював нею за допомогою улесливих розмов, похвали і наруги, мов глиною в його руках. Колись вона всотувала все, що він казав, бо була слабка і розгублена, тож прагнула вхопитися бодай за якусь твердь. Але тепер жодне його слово не могло її збурити.
Побачивши його, вона не відчула раптової зміни почуттів, на яку сподівалася. Вона так довго вважала Вейсжу чудовиськом. Цей чоловік обміняв на владу все: південних союзників, власних синів і саму Жинь. Але вона усвідомила, що не може звинувачувати його в цьому. Як і вона, як і Тріада, Вейсжа з безжалісною і цілеспрямованою рішучістю просто намагався втілити своє бачення Нікані Єдина відмінність між ними полягала в тому, що він програв.
— Знаєш, яка твоя найбільша помилка? — м'яко промовила вона. — Варто було поставити на мене.
І перш ніж Вейсжа встиг відповісти, вона стиснула його підборіддя й підтягла його вуста до своїх. Він спробував вирватися. Вона обхопила його за потилицю і продовжила притискати до свого обличчя. Він відбивався, але був такий слабкий. У розпачі він вкусив її за губи. Її рот наповнився смаком крові, але вона лише дужче притиснула його до своїх вуст.
А потім спрямувала полум'я йому в рота.
Просто вбити його було замало. Вона мусила принизити і скалічити його. Мусила проштовхнути пекло йому в горлянку й випалити його зсередини, відчути, як його обпалена плоть поступається під її пальцями. Їй хотілося більшого, ніж просто вбивство. Вона мусила перетворити його на купу чогось негнучкого, невпізнаваного.
Це не змінить минулого. Не поверне Суні, Бадзі, Жамсу, не зітре всі тортури, які вона пережила під його командуванням. Не прибере шраму з її спини і не відновить втраченої руки. Але це було приємно. Помста не для зцілення. Суть у тому, що насолода, хай навіть і тимчасово, притлумлює біль.
Вейсжа обм'як, схилившись на неї. Вона відпустила його тіло, він упав грудьми до колін, немовби вклоняючись їй.
Жинь глибоко вдихнула, втягуючи дим від його обпалених нутрощів. Вона знала, що цей екстаз буде недовгим. За лічені хвилини він вивітриться і їй схочеться більшого. Вона майже хотіла, щоб Вейсжа воскрес і вона змогла вбити його ще раз, а потім ще, пережити цей захват від споглядання жалюгідного страху в його очах перед тим, як полум'я згасило в них світло.
Цієї миті вона почувалася так само, як і коли знищила муґенців. Вона знала, що помста — це наркотик. Знала, що не зможе насолоджуватися нею вічно. Але просто зараз, поки вона на хвилі, поки адреналін не вивітрився і свідомість не затопив жах від скоєного, поки вона важко дихала над обвугленими рештками людини, яка знищила майже все, що вона любила, це було приємніше понад усе в світі.
Вона не бачила, що останній дирижабль спустився крізь дим до Дзяна, аж доки не стало запізно.
— Стережіться! — закричала вона, але гуркіт гармат заглушив її голос.
Дзян упав, немов маріонетка, якій підрізали нитки. Його істоти зникли. Дирижабль вичікувально гойднувся назад, немовби намагаючись оцінити пошкодження, перед тим як завдати другого удару. Жинь закинула голову й закричала вогнем. Єдиний струмінь полум'я пронизав кулю повітряного судна. Кошик по спіралі впав на землю й вибухнув.
Жинь кинулася під дощем уламків до Дзяна.
Він лежав без руху там, де впав. Вона притиснула пальці до його шиї. Відчула пульс, сильний і наполегливий. Добре. Поплескала долонею по його тілу, намагаючись оцінити серйозність ран. Але крові не було видно, одяг був сухий.
Вони й далі були в небезпеці. Навколо загуркотіли аркебузи Дзян не встиг прикінчити республіканську артилерію.
— Піднімай його! — Дадзі з'явилася немовби нізвідки. Її очі були нестямні й шалені, а волосся та одяг почорніли від вогню. Вона підсунула руки Дзяну під пахви і підтягла його в сидячу позицію. — Поквапся.
— Що з ним? — запитала Жинь. — Він навіть не...
Дадзі похитала головою, але вже наступної миті гуркіт аркебуз луною пройшовся навколо нього. Вони пригнулися.
— Швидко! — просичала Дадзі.
Жинь закинула одну руку Дзяна собі на плече. Дадзі взяла другу. Разом вони важко здійнялися на ноги і побігли в укриття, а Дзян тягнувся між ними, немовби п'яничка.
Якимось чином їм таки вдалося дістатися неушкодженими до тилової варти Південної коаліції. Венка та шеренга захисників стояли біля підніжжя гір, відстрілюючись від республіканців, а цивільні з'юрмилися навколо заблокованих входів до тунелі а.
— От зараза, ось ви де. — Венка опустила лук, щоб допомогти їм прихилити Дзяна до фургона. — Він поранений?
— Не можу сказати. — Жинь допомогла Дадзі підняти Дзянові ноги на віз.
Він не здавався пораненим. Навіть був при тямі. Він підтягнув коліна до грудей, щоб сісти, розгойдувався взад-вперед і стиха нервово гигикав.
Жинь несила було дивитися на нього. Це неправильно, дуже неправильно. Нутро стиснулося від суміші жаху і сорому. Її нудило.
— Жиґа, — раптом прошепотів Дзян. Він перестав гигикати. Він сидів абсолютно спокійно, задивившись у щось, чого Жинь не бачила.
Дадзі відсахнулася, немов від удару.
— Жиґа? — повторила Жинь. — Що...
— Він тут, — сказав Дзян. Його плечі затремтіли.
— Його тут нема, — Дадзі страшенно зблідла, налякана. — Дзия, послухай мене...
— Він нас уб'є, — прошепотів Дзян.
Його очі закотилися. Він тремтів, аж зуби цокотіли. А потім завалився на бік і завмер.
Розділ 17
Шахтові тунелі скидалися радше на могилу, аніж на шлях до втечі. Після того як Жинь пробила входи за допомогою полум'я і кількох вдало розміщених барилець із порохом, Південна коаліція щільною колоною заповнила прохід, достатньо широкий лише для того, щоб три людини могли йти пліч-о-пліч. Тунель розтягся вглиб гір на кілометри Навколо були тільки холодний камінь, затхле повітря й гнітюча пітьма, що немовби тільки згущувалася, коли вони протискалися в черево глибин.
Вони човгали в темряві, обмацуючи стіни тунелів і пробуючи підлогу попереду на випадок неочікуваних обривів. Жинь ледь це витримувала, хотілося запалити кожен сантиметр свого тіла й стати людиною-смолоскипом, але вона знала, що в такому велелюдному просторі вогонь їх задушить. Колись Алтань їй показував з голубом у скляній вазі, як швидко полум'я може поглинути все повітря. Вона добре пам'ятала спрагле зачарування в його очах, коли він спостерігав, як крихітна шия голуба шалено запульсувала, а потім завмерла.
Тож вона йшла на чолі колони, підсвічуючи шлях крихітним вогником, що палахкотів у її зігнутій долоні, натомість хвіст шеренги просувався в повній темряві.
Через годину шляху солдати позаду Жинь почали благати зупинитися. Всім хотілося перепочити Вони були виснажені Чимало йшли з необробленими відкритими ранами, скрапуючи кров'ю в куряву. Люди наполягали, що під землею дирижаблі їх не дістануть. Звісно, що на двадцять хвилин вони точно в безпеці.