Жинь відмовляла. Може, вони з Дзяном і розбили передові загони Республіки, але Неджа точно ще живий, і вона не довіряла йому настільки, щоб зупинитися. Він давно міг викликати підкріплення. Сухопутні війська могли готуватися ввійти до тунелів, доки вони йшли. Неджа просто зараз міг використати вибухівку й отруйний газ, щоб викурити їх, як щурів, а потім Південна коаліція зникла б під землею зі здушеними криками, і єдиним доказом її існування будуть вибілені кістки, що через мільярди років вийдуть назовні, коли гора зруйнується.
Вона наказала йти далі, аж доки вони не вийдуть з іншого боку. Її приємно здивувало, що загони скорилися, не ставлячи запитань. Вона очікувала почути принаймні незначний спротив, бо ж тільки-но об'єднала їх, без пояснень і вибачень, а потім повела у зону бойових дій, розверзнуту богами.
Але вона вивела їх з Ковадла. Вона зробила те, чого Південній коаліції не вдавалося місяцями. І просто зараз її слово було божественним наказом.
Нарешті через цілу вічність вони вийшли в дивовижний витвір природи; печеру, склепіння якої розділяла нерівна тріщина, відкриваючи небо. Жинь зупинилася й закинула голову до зірок. Провівши цілий день під землею, намагаючись щосекунди переконати неспокійне серце, що її не поховали живцем, вона почувалася так, немовби піднялася з глибини, щоб ковтнути повітря.
Невже нічне небо завжди таке яскраве?
— Відпочиньмо тут, — Кітай показав на кряж у протилежній стіні Жинь примружилась і побачила сходи, вибиті в камені вузькі, круті, ймовірно збудовані шахтарями, які не заходили до цих тунелів роками. — Якщо тунелями хтось почне просуватися, матимемо вихід.
— Гаразд. — На Жинь раптом накотила хвиля виснаження, яку досі стримували адреналін і страх. Вона досі боялась. Але не могла ще дужче напружувати себе і свою армію, інакше вони просто попадають з ніг. — Лише до світанку. Рушимо, Щойно зійде сонце.
Тунелями прокотився колективний стогін полегшення, коли вона віддала наказ. Південці опустили сумки, розійшлися печерою та прилеглими тунелями, а потім розгорнули на підлозі матраци Понад усе Жинь хотіла скрутитися десь у кутку й заплющити очі.
Але тепер вона головна і має обов'язки.
Вона йшла поміж безладного натовпу солдатів і цивільних, оцінюючи, скільки людей у неї лишилося. Запалювала їхні смолоскипи й зігрівала їх своїм полум'ям. Щиро відповідала на кожне питання про те, де вона була: розповіла про Чулуу Корікх, про повернення Тріади та втечу з Арабака.
На свій подив, вона знайшла чимало нових облич не з провінцій Мавпи чи Півня, а з півночі, переважно молодиків і чоловіків середнього віку з натрудженою робітничою статурою.
— Не розумію, — сказала вона Вен ці. — Звідки вони?
— Це шахтарі, — відповіла Венка. — Призахідники організували вольфрамові шахти по всьому хребту Даба, щойно отримали Арлон. У них є ці бурові машини, що вгризаються в гірську породу, як ти й не уявляєш. Але їм потрібні і живі люди для небезпечної роботи: проповзати в тунелі, навантажувати вагонетки, перевіряти каміння. Північан змусили працювати.
— Я так розумію, їм це не сподобалося, — сказала Жинь.
— А чого ти чекала? Ніхто не тікає з гарної роботи до бандитів-повстанців. З того, що я чула, ті шахти — справжнє пекло. А машини — смертельні пастки. Декому з чоловіків днями не дозволяли побачити сонця. Вони приєднувалися до нас, щойно ми наближалися.
Жинь знадобилося майже дві години, щоб обійти тунелі Усім хотілося поговорити з нею, почути голос, торкнутися. Вони не вірили, що вона повернулася і що вона жива. Вони хотіли побачити її вогонь на власні очі.
— Я справжня,— запевняла вона знову і знову.— Я повернулася. У мене є план.
Сумніви і збентеження швидко перетворилися на зачудування, а потім на вдячність і чисту, непохитну відданість. Що більше Жинь говорила з людьми, то краще розуміла, як минуле відігралося на їхній свідомості. Вони опинилися на межі винищення, замкнеш на довгі тижні в тунелях без достатньої кількості їжі та води, чекаючи неминучої смерті від куль, спалення чи голоду. А потім з явилася Жинь, повернулася з кам'яної гори майже неушкоджена, ще й з двома союзниками з Тріади, змінила їхню долю всього за один хаотичний ранок.
Для них те, що сталося, було божественним втручанням.
Можливо, раніше вони ставилися до неї з недовірою. Але зараз від недовіри не лишилося й сліду. Вона довела без тіні сумніву, що Совдзі помилявся: Республіка ніколи не виявить до них милосердя, саме вона, Жинь, — найкраща надія півдня на виживання. Ідучи через натовп благоговійних, вдячних облич, Жинь збагнула, що ця армія нарешті стала її.
Дзяну не кращало.
Невдовзі після того, як вони дійшли до печери, він опритомнів, але відтоді не промовив жодного зрозумілого слова. Він ніяк не показував, чи помітив Жинь, коли вона підійшла до матраца, де він сидів, мов дитина, підтягнувши коліна до грудей. Він ніби загубився всередині себе, стурбований і наляканий, і хоча Жинь могла зрозуміти з того, як смикалися його вуста й бігали очі, що він бореться, аби пробити собі шлях назад, вона й гадки не мала, як достукатися до нього.
Вітаю, майстре, — сказала вона.
Дзян мовби її не почув. Він бездумно перебирав пальцями край сорочки. Його обличчя було примарно блідим, а сапфірові вени виднілися під шкірою, немов акварельна каліграфія.
Жинь опустилася навколішки поруч із ним.
— Гадаю, ми маємо подякувати вам.
Вона поклала свою долоню на його, сподіваючись, що фізичний контакт його заспокоїть. Він відсмикнув руку. І глянув просто їй у вічі. Жинь побачила в його очах страх, не миттєвий спалах, а глибокий, пронизливий жах, від якого він не міг звільнитися.
— Він такий уже не одну годину, — сказала Дадзі. Вона прихилилася до стіни метра за півтора й гризла смужку сушеної свинини. — Ти не отримаєш від нього іншої реакції. Облиш його, з ним усе буде гаразд.
Жинь не вірилося: який байдужий її тон!
— Не схоже, що гаразд.
— Він упорається. Таке вже траплялося.
— Навіть не сумніваюся, що ти в курсі. Це ти з ним зробила.
Жинь знала, що поводиться жорстоко. Але вона й хотіла завдати болю. Хотіла, щоб її слова були гострі, немов кинджали, бо зболений вираз, який вони викликали на обличчі Дадзі, був єдиним послабленням для тривожного страху, що його вона відчувала, дивлячись на Дзяна.
— Він ще живий лише завдяки мені, — твердо промовила Дадзі. — Я зробила те, що мусила, щоб дати йому єдиний шанс знайти спокій.
Жинь глянула на Дзяна, який тепер згорбився й шепотів якусь маячню в зігнуті пальці.
— І оце ти називаєш спокоєм?
— Тоді розум його вбивав, — сказала Дадзі. — Я змусила його замовкнути.
— У нас проблема, — повідомив Кітай, підходячи до стіни печери. — Зроби щось із Совдзі та Ґужубаєм.
Жинь застогнала:
— От же срань.
Від початку прориву вона навіть мигцем не бачила Совдзі чи Ґужубая. І не думала про них. Вона так захопилася збудженням від утечі, єдиною ціллю порятунку півдня, що геть забула: не всі тут раді її поверненню.
— Вони каламутять воду, — продовжив Кітай. — Кажуть своїм загонам, що, коли знайдемо вихід, треба розділитися. Ми можемо розібратися з цим сьогодні або вранці мати справу з дезертирством чи заколотом.
— Хлопець правий, — сказала Дадзі. — Ти маєш діяти зараз.
— Але нічого ж... О! — Стомлений розум Жинь нарешті збагнув, що Дадзі має на увазі. — Я розумію.
Вона підвелася.
— Що? — Кітай переводив погляд з неї на Дадзі і назад. — Ми не... Що ти...
— Страта,— мовила Жинь.— Легко і просто. Ти знаєш, де вони?
— Зачекай, — Кітай кліпнув, приголомшений таким раптовим поворотом. — Це не означає... Ну тобто ти щойно врятувала їм життя...
— Ці двоє продали її Республіці без вагань, — протягнула Дадзі. — Якщо ти вважаєш, що вони не зроблять цього знову, то ти дурень, який не заслуговує життя.