Вона відступила. Запала коротка попереджувальна тиша. А вже за мить натовп ринув уперед, і Совдзі зник під масою тіл.
Вони не просто били його. Вони рвали його плоть на шматки. Певно, він кричав, але Жинь не чула. І не бачила. Вона лише мигцем помітила відблиск крові в натовпі. Справді неймовірно, як легко юрба ослаблених, зморених голодом чоловіків і жінок може відривати кінцівки від тулуба Вона бачила, як шматки форми Совдзі підлетіли в повітря. Під ногами в натовпу перекочувалося щось схоже на очне яблуко.
Жинь не приєдналася до них. Їй це було не потрібно.
— Це хаос. — Кітаєве обличчя зробилося хворобливо сірим.
Це небезпечно.
— Не для нас, — сказала вона.
Це була жорстокість, але не хаос Ця лють була абсолютно контрольована, налаштована і правильно спрямована — колосальний викид сили, підвладної тільки їй.
І вона розпалювалася не лише образою на Совдзі. По суп, це взагалі було не про нього. Ішлося про демонстрацію зміни відданості, жахливе вибачення від усіх, хто колись виступав проти неї. Це була кривава жертва новому лідеру.
Якщо хтось досі сумнівався в її лідерстві, то крики глибоко вкоренять у їхніх серцях страх. Усі відступники тепер розуміли, чого коштує опозиція. Через любов чи ненависть, обожнювання чи страх вона так чи інакше їх отримає.
Дадзі, яка стояла в самому кінці натовпу, перехопила погляд Жинь і всміхнулася.
У Жинь важко бухкало серце, вона заледве чула, що відбувалося навколо. Тепер вона збагнула, що Дадзі мала на увазі Можна стільки всього досягти, просто продемонструвавши силу. Лише треба стати символічним втіленням влади і звільнення, й вона зможе вбивати людей, просто вказавши на них. Вона може змусити зробити цих людей що завгодно.
«На твоєму боці бог. Хочеш народ? Отримуєш».
Поступово шал ослаб. Натовп розійшовся з центру печери, немов зграя вовків відступила, коли м'ясо скінчилось, а кістки оббілували.
Совдзі помер давно. Не просто помер — його понівечили. Труп був такий спаплюжений, що жодна частина тіла не здавалася людською. Натовп розтерзав тіло і цим продемонстрував неприйняття всього, що Совдзі відстоював: підступного поєднання партизанського опору і розумної політики, яка за інших обставин могла стати успішною. За інших обставин Ян Совдзі міг би звільнити південь.
Але такі вже виверти долі. Совдзі був мертвий, його офіцери навернулися до Жинь, і переворот здійснився.
Розділ 18
Ґрунт у печері був занадто твердий, щоб викопати могилу, тож Жинь і Кітай склали останки Ґужубая та Совдзі по центру в одну безладну піраміду, облили їх олією й відступили, спостерігаючи, як вони горять.
Знадобилося майже пів години, щоби трупи розпалися. Жинь хотіла була пришвидшити процес власним полум'ям, але Кітай не дозволив. Він наполягав, щоб вони пильнували перед поховальним багаттям, натомість південці розійшлися без них. Жинь вважала це страшенним гаянням часу, але Кітая було не переконати. Він вважав, що вони в боргу перед своїми жертвами і що інакше Жинь скидатиметься радше на жорстоку вбивцю, аніж на справжнього лідера.
Через двадцять хвилин він явно про це пожалкував. Його щоки зробилися сірими, як попіл, і здавалося, його ось-ось знудить.
— Знаєш, до чого я ніколи не звикну? — запитав він.
— До чого? — озвалася вона.
— Що запах так сильно схожий на свинину. І від цього мені хочеться їсти. Ну тобто... Зараз я не зможу з'їсти й крихти, навіть якщо спробую, але рот усе одно наповнюється слиною. Хіба це не огидно?
— Не огидно, — сказала Жинь, подумки зітхнувши з полегшенням. — Я думала, що це лише я така.
Але вона могла їсти зараз, навіть сидячи перед трупами. Вона нічого не їла ще від учора й тепер була страшенно голодна У кишені вона мала пайок із сушеного кореня шаню, але їй здавалося неправильним жувати його, коли повітря ще наповнене ароматом смаженого м'яса. Лише коли трупи зіщулилися до обвуглених грудок і в печері запахло не плоттю, а вугіллям, вона змогла спокійно дістати свій пайок, Жинь повільно жувала шматочки кореня, огортаючи язиком крохмальні кружальця, аж доки слина не розм'якшувала їх достатньо, щоб ковтнути, а останки Совдзі й Ґужубая тим часом перетворилися на купу кісток і праху.
Потім вона підвелася й приєдналася до своєї армії.
Коли вони вийшли з іншого боку шахтових тунелів, то продовжили рух через ліс, тримаючись так, щоб гора була позаду. Жинь сказала південцям, що вони йдуть на північ зустрітися з Воєначальником Собаки та його повстанцями і створити останній в Імперії організований осередок супроти Республіки, Вони матимуть кращі шанси вижити, якщо об'єднають сили. Вона не брехала. Вона й справді жадала допомоги Воєначальника Собаки. Якщо чутки про те, що він має мечі і людей, правдиві, то нерозумно їх ігнорувати.
Але про план піднятися на гору Тяньшань вона розповіла лише Кітаєві. Тепер вона знала: завжди слід мати на увазі, що хтось у її лавах шпигує для Республіки. Переворот, який влаштував Воєначальник Мавпи, був яскравим підтвердженням. Останнє, чого їй хотілося, — щоб призахідники побували на горі Тяньшань раніше за неї.
А ще їй хотілося притримати правду зі значно важливішої причини. Їй було потрібно, щоб солдати вірили в свою важливість. У те, що їхні кров і піт — єдине, що може переламати хід історії. Так, вона мала намір перемогти в цій війні за допомогою шаманів, але без людських сердець їй нізащо не втримати контроль над країною. Для цього їй була потрібна їхня віра в те, що саме вони пишуть книгу Всесвіту. Вони, а не боги.
Небо над ними було ясне і спокійне. Наразі Неджа та його повітряні судна трималися на віддалі, хай і тимчасово. Жинь не знала, скільки триватиме ця перерва, але не збиралася сидіти й чекати, доки вона скінчиться.
Коли вони йшли вздовж передгір'я, нерви були на межі. Її військо було надто незахищене і вразливе, а ще вони рухалися до болю повільно. І виною тому була не погана дисципліна. Її солдати, ослаблені місяцями облоги, тягли на собі вози зі зброєю, медичним спорядженням і незначними запасами харчів. А під невблаганним дощем, що почався того дня мжичкою, але швидко переріс у щільну зливу, дороги перетворилися на суцільну багнюку.
— З таким темпом сьогодні ми не здолаємо й п'ятнадцяти кілометрів, — сказав Кітай. — Слід розвантажити людей.
Тому Жинь наказала покинути стільки припасів, скільки вони могли дозволити собі втратити. Їжа й медикаменти безцінні, але від майже всього іншого довелося відмовитись. Усі обрали собі дві зміни одягу, а решту лишили. Здебільшого це були легкі літні туніки, які не вберегли б від гірського снігу. Також вони позбулися значної частини зброї та спорядження: їм просто бракувало людей, щоб тягти за собою арбалети, ящики з порохом і запасні панцирі, взяті ще аж із Жуйдзіня.
Жинь не подобалося це рішення. Всім іншим також. Бачити стільки змарнованих ресурсів було нестерпно. Вигляд зброї, зваленої на купи й готової для підпалу лише заради того, щоб Республіка її не знайшла і не змогла використати для своїх потреб, завдавав майже фізичного болю.
— Коли почнуться фінальні битви, йтиметься не про мечі й алебарди, — сказала Дадзі Жинь. — Доля цього народу залежить від того, як швидко ми дістанемося гори Тяньшань. Усе решта неважливе.
Коли покинули припаси, темп суттєво збільшився. Але невдовзі після того сильний дощ змінився шаленою, стрімкого зливою, що впродовж дня не ослабла ані на хвилину. Багнюка стала для них жахіттям. На деяких ділянках вони вгрузали в чорне болото мало не по коліно. Тонке бавовняне й солом'яне взуття не витримувало таких умов, і ніхто не мав потрібного вбрання для такого вологого клімату.
Розум Жинь панічно метався, поки вона міркувала, які це може мати наслідки. Така багнюка — не просто незначна перешкода, а серйозна загроза здоров'ю її армії. Лише дехто мав черевики, тож рано чи пізно всі підхоплять інфекції. А потім у них загниватимуть і відпадатимуть пальці на ногах і їм доведеться сідати на узбіччя, чекаючи смерті, бо ж далі йти вони не зможуть. І навіть якщо вони вбережуться від інфікування ніг, може початися гангрена від ран, отриманих під час виходу з блокади, бо їм страшенно бракувало медичних припасів, щоб обробляти їх як слід. Або вони могли просто померти з голоду, бо Жинь навіть не уявляла, де вони братимуть харчі на такій висоті. Або...