Її дихання пришвидшилося. Перед очима все затяглося туманом. Їй так запаморочилося в голові, що вона мусила на мить зупинитись і вдихнути, притискаючи здорову руку до пульсуючих грудей.
Вона почала розуміти справжній розмах їхньої мандрівки. Тепер, коли ранішній адреналін вивітрився, коли вона вже не мала запалу від поєднання божевільної впевненості і п'янкого захвату, вона усвідомила ставки, які зробила для південців.
І дуже ймовірно, що всі вони помруть.
Величезні втрати неминучі. Шанси на виживання непевні. Якщо вони ризикнуть, то можуть викреслити себе з історії так докорінно, немовби їх і зовсім не існувало.
Але залишившись там, де є, вони точно загинуть. Якщо почнуть перемовини про капітуляцію, їм кінець. Якщо випробують долю, виступивши проти Неджі зараз, із трьома шаманами та ослабленою армією супроти об'єднаних сил Республіки й заходу, вони трупи. Але якщо вони таки зможуть дістатися до гори Тяньшань, якщо розбудять Імператора Дракона, тоді гральне поле дуже, дуже сильно зміниться.
Це могло перервати їхню історію або почати в ній славетний розділ. І зараз Жинь лишалося тільки зціпити зуби й тягти південців через гірський хребет.
Саме погода, а не дирижаблі швидко стала для них найбільшою перешкодою. Вони піднялися на хребет Баолей посеред періоду танення пізнього літа, а це означало шалені річкові потоки, ковзкі від багнюки дороги і страшенні зливи, які часом тривали кілька днів. На декількох переходах багнюка сягала їм до пояса і вони змогли перебратися, лише вирубавши довгі бамбукові балки й спорудивши тимчасовий міст, щоб бодай вози з припасами не потонули.
Уночі вони знаходили укриття в печерах, якщо могли їх відшукати, і так мали захист від дощу й постійної загрози повітряного нападу. Але, як швидко з'ясувала Жинь, вони не могли захиститися від комах і паразитів: роздутих павучих гнізд, малих змій, що збиралися в жахливі рухомі кулі, і гострозубих щурів завбільшки майже з хатніх котів. Люди так рідко користувалися цим маршрутом, що кількість шкідників немовби збільшилася вдвічі, щоб це компенсувати. Якось увечері Жинь тільки-но розгорнула циновку, як раптом до неї рвонув скорпіон завдовжки з її долоню, задерши хвоста й смикаючи туди-сюди отруйним жалом.
Вона заклякла, надто налякана, щоб закричати.
Стріла влучила в землю всього за кілька сантиметрів перед скорпіоном. Він відповз і зник у розщелині печерної стіни.
Венка опустила лук:
— З тобою все гаразд?
— Ага, — видихнула Жинь. Її голова була легка, порожня. — Велика, сука, Черепахо.
— Підпали трохи лаванди й тунгової олії. — Венка витягла з кишені мішечок і віддала Жинь.— А потім увітри залишок у шкіру. Вони терпіти не можуть цей запах.
Жинь підпалила суміш у долоні й розтерла навколо шиї.
— Де ти такого навчилася?
— Тунелі Ковадла аж кишіли цими істотами, — сказала вона. — Ми й не знали про це, аж доки декілька солдатів не прокинулися розпухлі і з ядухою, а потім ми почали спати позмінно й щовечора чистити стіни з пахощами. Вибач за це. Хтось мав тебе попередити.
— Все одно дякую, — Жинь простягнула Венці руку.
Венка стерла залишки олії з її долоні й поплескала себе по ключицях. А потім розклала свій килимок біля килимка Жинь, сіла і затиснула скроні долонями.
— Це був пекельний тиждень, — простогнала вона.
Жинь сіла поруч на свій килимок.
— Ага.
Якийсь час вони просто сиділи мовчки, повільно дихаючи й дивлячись на тріщину в стіні — на той випадок, якщо скорпіон повернеться. У печері було тісно, а холод проймав до кісток, тож вони підсунулися ближче одна до одної, хмарки їхніх подихів змішувалися в морозному повітрі.
Було добре мати Венку поруч. Кумедно, як люди змінюються, подумалося Жинь. Вона ніколи й не мріяла, що Венка, Сжин Венка, гарненька розніжена сінеґардійка, перетвориться на невибагливого лютого вояка, ставши їй підтримкою.
Ще зовсім недавно вони ненавиділи одна одну з затятістю, на яку здатні лише школярки. Жинь зціплювала зуби, коли чула високий, дратівливий голос Венки, фантазуючи, як вийме їй очі нігтями. Якби вони так сильно не боялися виключення, то билися б у дворі Академії, наче дикі кішки.
Але все це вже не мало значення. Вони вже не дурні дівчатка. Вже не студентки. Війна перемінила їх у цілковито інакших, неймовірних істот, змінились і їхні стосунки. Вони й не помітили, як це сталося. Але й не мусили того. Їхні узи викувалися з необхідності, болю і спільного, глибокого розуміння пекла.
— Скажи мені правду, — пробурмотіла Венка. — Куди ми оце поперлись?
— У провінцію Собаки, — позіхнула Жинь. Після цілого дня підйому вона вже майже спала, а ноги мовби налилися свинцем. — Я думала, що чітко це пояснила.
— Але це ж неправда? — наполягала Венка. — Насправді армії Воєначальника Собаки там немає, так?
Жинь замовкла, розмірковуючи. Розповісти Венці правду було ризиковано. Тепер було небезпечно ділитися таємницями будь з ким, кому про них знати не конче необхідно. Але, на диво, Венка — одна з найвідданіших людей, яких вона знала. Венка з готовністю відвернулася від власної родини, щоб разом із гуртом південців повстати проти рідної їй провінції. Відтоді вона жодного разу не озирнулася. Венка могла бути груба, жорстока, але в її тілі не було жодної зрадницької кістки. Вона була прямолінійна і відверта, часто навіть занадто, але натомість вимагала щирості й до себе.
— Я не шпигунка, блін! — сказала Венка, коли мовчанка Жинь затяглася.
— Знаю, — швидко відповіла Жинь. — Просто... ти маєш рацію. — Вона роззирнулася, переконуючись, що їх не підслуховують. — Я без поняття, що там у провінції Собаки.
Венка здійняла брови:
— Тобто?
— Це правда. Я не знаю, чи є в них армія. Може бути легіон. Достатній для того, щоб відбитися від Республіки. Або всі вони можуть бути скалічені, навіть мертві. Мої розвіддані базуються на інформації Кітая, а він отримав її зі спонтанних коментарів Неджі під час розмов кількатижневої давності.
— Тоді що там на півночі? — гнула своє Венка. — Куди ви прямуєте? Мені байдуже, що ти сказала всім іншим, Жинь, але мені скажи правду. — Якийсь час вона повивчала обличчя Жинь.
Ви хочете розбудити третього, так?
Жинь здивовано кліпнула:
— Як ти здогадалася?
— А хіба це не очевидно? — запитала Венка. — Ти притягла майстра Дзяна та Імператрицю. Хранителя Воріт і Зміївну. Бракує лише одною, і ніхто так і не підтвердив, що він мертвий. То де він? Припускаю, що десь на хребті Баолей?
— У горах Вудан, — машинально відповіла Жень, збентежена впевненим тоном Венки. — Спершу нам треба пройти через провінцію Собаки. Але як... ну тобто як ти до цього ставишся? Тобі це не видається божевіллям?
— Упродовж минулого тижня я бачила й химерніші речі, — сказала Венка. — Ти володієш вогнем, немовби мечем. Дзян... Я хотіла сказати, майстер, бляха, Дзян, найбільший йолоп Сінеґарда, просто пошматував цілий флот з повітря. Я вже не знаю, що таке божевілля. Просто сподіваюся, що ти знаєш, що робиш.
— Ні, — мовила Жинь. — Уявлення не маю.
Вона говорила щиро. Вона й гадки не мала, на що здатний Імператор Дракона. Дадзі й Дзян до болю обачно висловлювалися з цього приводу. Дадзі, коли Жинь питала, давала лише туманні описи: «Він могутній, він легендарний, такого ти ще не бачила». А Дзян часто поводився так, немовби ніколи й не чув імені Жиґа. Жинь лишалося покладатися на їхню непохитну впевненість у тому, що Імператор Дракона, прокинувшись, зрівняє Республіку з землею.
— Я знаю лише, що Дзян його боїться, — сказала вона Венці. — А те, що лякає його, мусить жахати весь світ.
У наступні дні їхні прикрощі посилилися, бо вони піднялися високо, де все скувало кригою.