Тепер вона вже знала; щоразу, коли муґенці скуповували місто, вони вдавалися до трьох кроків, трьох директив, таких чітких і детальних, що вона могла б написати цілий трактат про те, як підкорювати населення.
По-перше, муґенці страчували всіх нікарських чоловіків, які чинили опір окупації. Виводили їх у поле і або розстрілювали, або стинали голови. Обезголовлення було поширенішим, бо ж стріли — коштовний ресурс, який не завжди можна повернути неушкодженим. Вони не вбивали всіх місцевих чоловіків — лише тих, хто міг створити їм проблеми. Вони потребували робочої сили.
По-друге, муґенці або переробляли, або розбирали селищну інфраструктуру. Все придатне перетворювали на казарми, а все неміцне розбирали на дрова Коли деревина закінчувалася, вони забирали з домівок меблі, ковдри, коштовності та керамічний посуд і облаштовували свої помешкання. Вони спритно перетворювали селища на порожні оболонки. Жинь часто звільняла селян, які тіснились у свинарниках і сиділи впритул одне до одного, щоб бодай трохи зігрітися.
По-третє, муґенці асимілювали місцеве керівництво. Зрештою, як інакше, якщо не говориш місцевою мовою? Якщо не розумієш нюансів регіональної політики? Ви не знищуватимете місцеву систему самоврядування, бо це лише спричинить хаос. Ви прищепитеся на неї. А місцеві громили зроблять брудну роботу замість вас.
Жинь ненавиділа зрадників, які погоджувалися працювати на ворога. На її думку, їхні злочини були чи не гірші за те, що коїла Федерація. Муґенці хоча б цілилися на ворожу расу, а це природний інстинкт під час війни. А от зрадники допомагали муґенцям убивати, калічити й мучити свій народ. Цього вона збагнути не могла. І пробачити також.
Жинь і Кітай завжди мали різні думки про те, що робити з полоненими зрадниками. Кітай благав про поблажливість. Вони були у відчаї, наполягав він. Намагалися врятувати власні шкури. І вони могли рятувати й інших селян.
— Іноді згода співпрацювати рятує від болю. Співпраця могла врятувати нас у Голінь Нїїс.
— Дурниці, — відповідала Жинь.
Згода співпрацювати — це завжди боягузтво. А вона не мала поваги до тих, хто готовий радше померти, ніж битися. Вона хотіла спалити зрадників.
Але вирішували не вони. Селяни завжди розбиралися з цим самостійно. Протягом наступного тижня, якщо не наступного ж дня, вони витягували зрадників на площу, отримували від них зізнання, а потім живцем знімали з них шкіру, шмагали батогами, били або закидали камінням. Жинь ніколи й не мусила втручатися. Південь чинив власне правосуддя. У Кхудлі катарсис насильством ще не відбувся: для публічних страт було зарано, а селяни були надто зморені голодом і виснажені, щоб зібрати натовп. Однак Жинь знала, що вже невдовзі почує крики.
А тим часом вони мали знайти вцілілих. Вона шукала полонених. Федерація завжди брала полонених: політичних дисидентів, норовливих солдатів, які все ж були занадто корисні, щоб дозволити їм померти, або ж заручників, які, вони сподівалися, мали стримати можливих нападників. Іноді її загони знаходили зовсім свіжі тіла. Полонені або гинули від останнього акту відплати муґенських солдатів в облозі, або ж задихалися від диму, що клубочився від полум'я Жинь.
Однак дуже часто вона знаходила їх живими. Не можна вбивати заручників, якщо колись хочеш їх використати.
Кітай повів солдатів обшукувати східну частину селища, де були окуповані муґенцями будівлі, не постраждалі від штурму. Він мав винятковий дар знаходити тих, хто вижив. Сам кілька тижнів переховувався за цегляною стіною в Ґолінь Ніїс, припавши до землі та обіймаючи власні коліна, поки солдати Федерації витягали нікарських вояків з криївок і розстрілювали просто на вулицях. Він знав, які знаки шукати: брезент або купу уламків, які здавалися б недоречними, ледь помітні сліди в поросі, відлуння важкого дихання у сповненій страхом тиші.
Жинь узяла на себе згорілу частину.
Вона ненавиділа цю роботу: відтягувати потрощені дошки й знаходити понівечених, закривавлених, але ще живих людей. Надто часто їх було вже не врятувати. І в половині випадків ці руйнування спричиняла вона сама. Щойно полум'я розгоралося, його було важко спинити.
Та все ж вона мусила спробувати.
— Є тут хто? — постійно викрикувала вона.— Дайте знак. Будь-який шум. Я слухаю.
Вона перевіряла кожен підвал, кожну покинуту ділянку й колодязь, кликала вцілілих безліч разів й уважно прислухалася у лункій тиші. Лишитися прикутим, повільно помирати від голоду або задихнутися тоді, коли селян звільнили, але вцілілі забули про тебе, — страшна доля. У Жинь сльозились очі, коли вона обережно ступала задимленим підвалом для зерна. Сумнівалася, що зможе щось знайти, бо вже натрапила на понад два трупи, але зачекала мить перед тим, як піти. Про всяк випадок.
І її терпіння було винагороджене.
— Ззаду! — крикнув голос.
Жинь наповнила долоню полум'ям, щоб освітити дальню стіну підвалу. Побачила лише порожні мішки від зерна Підійшла ближче.
— Хто ти? — вимогливо запитала вона.
— Совдзі, — вона почула брязкання ланцюгів. — Схоже, що саме мене ти й шукаєш.
Жинь вирішила, що це точно не засідка Вона впізнала цей плинний сільський акцент. Його не змогли б удати навіть найкращі муґенські шпигуни. Їх учили говорити лише різким сінеґардським діалектом.
Жинь перейшла на інший край підвалу, зупинилась і підсилила свій смолоскип.
Першою ціллю для неї було звільнити Кхудлу. А другою — знайти Я на Совдзі, славнозвісного лідера повстанців та місцевого героя, який донедавна відбивався від муґенців у південній частині провінції Мавпи. Що ближче вона підходила до Кхудли, то більше легенд і чуток про нього чула. Ян Совдзі мав очі, здатні бачити на десять тисяч кілометрів. Умів розмовляти з тваринами і завчасно дізнавався про наближення муґенців, бо птахи завжди його попереджали. А його шкіра була невразлива до всіх видів металевої зброї: мечів, наконечників стріл, сокир і списів.
Чоловік, прикутий до підлоги, був зовсім не схожий на всі ці описи. Він видавався неочікувано молодим, щонайбільше років на п'ять старшим за саму Жинь. На шиї та підборідді в нього розрослася ріденька борідка, що приблизно вказувало на те, як довго він пробув прикутий, але він сидів рівно, розправивши плечі, а в очах іскрилося полум'я.
Жинь мимоволі подумала, що він несподівано привабливий.
— То ти сігірлійка, — сказав він. — Я думав, ти будеш вища.
— А я думала, ти будеш старший, — відповіла вона.
— Тоді ми обоє розчаровані, — він брязнув ланцюгами. — А ти довгенько. Невже тобі справді знадобилася ціла ніч?
Жинь присіла й узялася за замки.
— Навіть не подякуєш?
— І чим же ти тут зарадиш з однією рукою? — скептично запитав він.
Вона працювала шпилькою:
— Послухай, якщо ти збираєшся...
— Дай сюди, — він вихопив шпильку з її пальців. — Просто підніми замок так, щоб я міг його бачити, і трохи підсвіти... Ось так.
Вона спостерігала, як він працює із замком з винятковою праворукістю, і не могла стримати спалаху заздрощів. Їй досі допікало, як найпростіші завдання — відімкнути замок, одягтися, наповнити флягу — раптом стали такими до біса складними.
Вона втратила руку внаслідок дурного збігу обставин. Якби ж тоді вони мали ключ. Якби ж змогли викрасти той довбаний ключ.
Культя засвербіла. Жинь зціпила зуби й змусила себе не чухати її.
Совдзі зламав замок менш ніж за хвилину. Він скинув кайданки і зітхнув, потираючи зап'ястки. Потім нагнувся до ланцюгів на щиколотках.
— Так краще. Можеш трохи сильніше присвітити?
Жинь піднесла полум'я трохи ближче до замка, обережно, щоб не обпекти Совдзі. Вона помітила, що на правій руці в нього бракує верхньої фаланги середнього пальця. Не схоже на випадковість: на середньому пальці лівої бракувало цієї ж фаланги.
— Що в тебе з руками? — запитала вона.
— У матері двоє перших дітей померли ще немовлятами, — пояснив він. — Вона подумала, що це боги відібрали їх, бо вони були такі гарненькі. Тож коли я народився, вона відгризла мені перші фаланги на обох середніх пальцях, — він показав Жинь ліву руку. — Зробила менш привабливим.