Спочатку Жинь це зовсім не стривожило. У неї з'явилася напівсформована думка про те, що вона полегшить їхній шлях самою силою полум'я. Попервах це спрацьовувало. Вона перетворилася на людину-смолоскип і розтоплювала слизькі дороги, аж доки їх не вкривала придатна для ходи сльота. Солдати отримували гарячу воду для пиття, Жинь запалювала багаття, лише тицьнувши пальцем, і підтримувала тепло, походжаючи серед людей.
Але після двох днів такого безперервного горіння з'явилося заціпеніле виснаження і вона збагнула, що їй дедалі важче дотягуватися до сили, яка ослаблює її і мордує Кітая.
Вибач, — говорила вона щоразу, коли знаходила його у фургоні, де він тремтів, примарливо блідий, притискаючи пальці до скронь так сильно, що від них лишалися вм'ятинки.
Я в нормі, — щоразу відповідав він.
Але вона знала, що він бреше. Вона продовжувала штовхати його до межі, яка знищить їх обох. Вона почала прикликати полум'я лише на декілька годин у день, а потім — лише задля того, щоб розчистити шлях. Тепер солдати могли покладатися тільки на власні, небагаті запаси для смолоскипів. Обмороження й переохолодження проріджували військо. Засинаючи, дехто вже не прокидався.
А Дзяну тим часом швидко гіршало.
Цей похід убивав його. Не існувало способу це описати. Він схуд і зблід, нічого не їв. Уже навіть не міг іти сам, тож його довелося везти за собою у фургоні. Але і ясність розуму не повернулась. Іноді він був напрочуд спокійний, поступливий і слухняний, немов дитина Та значно частіше заглиблювався в себе, опиняючись у полоні якихось страшних видінь, яких ніхто інший не бачив, і відштовхував усіх, хто намагався йому допомогти. Потім він став небезпечним. А потім почали згущуватися тіні.
За порадою Дадзі, вони часто тримали його під дією заспокійливого — поїли чаєм з лаунданумом, і він прихилявся до стінки фургона в заціпенінні Жинь ставало зле, коли вона бачила його осклянілий, несфокусований погляд і те, як слина стікає з кутика його рота; але кращого варіанта придумати вона не могла Вони мусили підтримувати його стабільним, доки не дістануться гори Тяньшань.
Вона не знала, на що здатний Дзян, якщо дати йому волю.
Але вони не могли постійно поїти його заспокійливим, не завдавши невідворотної шкоди розуму. Він потребував регулярних періодів тверезості, і цей час був таким болісним і принизливим, що Жинь несила було терпіти.
Якось Дзян перебудив увесь табір таким змученим криком, що Жинь миттю зірвалася до намету, в якому він спав, і підбігла до нього.
— Майстре? — вона стиснула його руку. — Що таке?
Його очі розплющилися. Він дивився на неї широкими, світлими очима й на мить навіть здався спокійним.
— Ханелай?
Жинь напружилася. Вона вже чула це ім'я. Лише раз, лише на мить, але ніколи його не забуде. Вона пам'ятала, як упала навколішки в морозному лісі, як тремтіли в неї ноги, коли тітка Чаґханя, Сожцань Сіжа, схопила її за обличчя й промовила ім'я, що змусило наїжачитися всіх кетреїдів довкола: «Вона схожа на Ханелай».
— Майстре... — Жинь важко зглитнула. — Хто...
— Я знаю, куди ми йдемо. — У Дзяна жахливо тремтіла рука Жинь стиснула її міцніше, але, схоже, цим лише підсилила його хвилювання. — І я не... ми не можемо... Не змушуй мене його будити.
— Ви про Жиґу? — обережно запитала вона.
Жинь не була готова до реакції на це ім'я. Дзян поглянув на неї з неприхованим жахом:
— Він втілення зла.
— Про що ви? — наполягала вона. — Він ваш якір, чому ж...
— Вислухай мене, — Дзян простягнув до неї іншу руку й стиснув Жинь трохи вище ліктя. — Я знаю, що вона хоче зробити. Вона тобі бреше. Ти не можеш іти.
Він боляче впився нігтями в її плоть. Жинь смикнулася, але хватка Дзяна була залізною.
— Ви робите мені боляче, — сказала вона.
Він не відпускав. Дзян утупився в неї, його очі були шалені й нестямні, якими вона їх ще ніколи не бачила Щось за ними було втрачено. Щось було зламано, придушено, і воно відчайдушно намагалося продерти собі шлях назовні.
— Ти не розумієш, що збираєшся зробити, — стривожено промовив Дзян. — Не йди на ту гору. Спершу вбий мене. Вбий її.
Його хватка ослабла У Жинь в очах стояли сльози від болю, але вона не відсмикнула руки. Надто боялася його сполохати.
— Майстре, будь ласка...
— Поклади цьому край, доки не почалося! — просичав він.
Жинь не знала, що зробити чи сказати. Та де ж чортова Дадзі?
Лише вона знала, як заспокоїти Дзяна. Лише вона могла прошепотіти правильне поєднання слів, щоб зупинити його марення.
— Що на горі Тяньшань? — запитала вона. — Чому ви боїтеся Жиґу? Хто така Ханелай?
Дзян розслабив пальці. Його очі розширилися лише трохи, і Жинь здалося, що вона помітила, як уламок раціональності й розуміння осяяв його обличчя. Він розтулив рота. Але саме тієї миті, коли вона думала, що він ось-ось відповість, він закинув голову й розсміявся.
«Мені варто піти», — подумала Жинь з раптовим страхом, їй взагалі не варто було підходити до нього. Вона мала б просто лишити його кричати, допоки він не затихне. Піти, втекти, а коли настане ранок, Дзян знову буде спокійним, усе стане як раніше і вони більше ніколи про це не говоритимуть.
Вона знала, що він намагався щось їй сказати. Була в цьому якась прихована правда, щось бридке й жахливе; але вона не хотіла знати. Хотілося тільки втекти і заплакати.
— Алтань, — раптом промовив Дзян.
Жинь завмерла, зігнувшись, бо так і не підвелася до кінця.
— Вибач, — Дзян дивився на неї, звертався до неї. — Мені так прикро. Я мав захистити тебе. Але вони..
— Годі, — Жинь похитала головою. — Будь ласка, майстре, годі..
— Ти не розумієш, — Дзян потягнувся до її зап'ястка. — Вони нашкодили мені і сказали, що нашкодять тобі ще більше, тож я мусив тебе відпустити, хіба ти не розумієш...
— Затхнися! — крикнула Жинь.
Дзян відсахнувся, мовби вона його вдарила. Усе його тіло затремтіло, аж вона злякалася, що він і справді розіб'ється, мов порцелянова ваза, але потім він раптом затих. Він не дихав, груди не здіймалися й не опадали. Довгий час він сидів із опущеною головою та заплющеними очима. А коли нарешті їх розплющив, вони були яскраво, жахливо білі.
— Ти не маєш тут бути.
Жинь не знала, хто саме говорив його вустами, але то був не Дзян.
А потім він посміхнувся, і нічого жахливішого Жинь не бачила.
— Невже ти ще не зрозуміла? — запитав він. — Він хоче вас усіх убити.
Він підвівся й підійшов до неї. Вона звелася на ноги і зробила один непевний крок назад. «Тікай, — прошепотів тихий голос у голові. — Тікай, ідіотко». Але вона не могла зрушити з місця, не могла відвести очей від його обличчя. Заклякла, настрахана і зачарована водночас.
— Жиґа вб'є тебе, коли знайде. — Він знову засміявся. Це був високий і бентежний звук. — Через Ханелай. Через те, що Ханелай зробила. Він уб'є вас усіх.
Він схопив її за плечі й сильно струснув. Жинь відчула крижаний холод, уперше за весь час збагнувши, що їй тут небезпечно, фізично, бо вона й гадки не має, що може зробити з нею Дзян і що зробить.
Дзян нахилився ближче. Він був без зброї. Але Жинь знала, що він її ніколи й не потребував.
— Ви всі непотріб, — глумливо посміхнувся він. — І я повинен був просто зробити те, чого він, курва, від мене хотів.
Жинь потяглася за полум'ям.
— Дзия, зупинися!
У намет забігла Дадзі Жинь відступила, серце шалено калатало в грудях від полегшення. Дзян повернувся до Дадзі, його обличчя досі розпливалося в страшному посміху. На мить Жинь здалося, що він ударить жінку, але Дадзі схопила його за руку, не встиг він і ворухнутись, а потім загнала голку йому у вену. Він завмер, гойдаючись на ногах. Вираз змінився спокоєм, а потім він упав навколішки.
— Ти, — пробелькотів він. — Курво. Це все ти винна.