— Засинай, — сказала Дадзі. — Просто засинай.
Дзян промовив ще щось, але слова були сплутані й позбавлені сенсу. Однією рукою він бив об землю (Жинь подумала, що він тягнеться до голки, і приготувалася до бою), але потім нахилився вперед і впав долілиць.
— Геть звідси! — Дадзі виштовхала Жинь із намету в холодне нічне повітря.
Спотикаючись, Жинь відійшла, занадто спантеличена, щоб протестувати Щойно вони вийшли на крижаний виступ, де їх уже не могли почути з основного табору, Дадзі розвернула Жинь і трусонула її за плечі, наче неслухняну дитину:
— Що ти тільки собі думала?! Та чи ти здуріла?!
— Що це було? — скрикнула Жинь. Вона нестямно витирала щоки Гарячі сльози стікали по обличчю, але вона не могла їх спинити. — Що він таке?!
Дадзі похитала головою і притисла долоню Жинь до грудей. Жинь не одразу збагнула, що Зміївна не просто прикидається. Щось було не так.
— Полум'я, — вимогливо прошепотіла Дадзі. Її губи страшенно потемніли, майже посиніли.
Жинь запалила в долоні вогонь і простягла його між ними.
— Ось.
Дадзі згорбилася над теплом. Вона простояла так довго, заплющивши очі й скоцюрбивши пальці на вогником. Поступово її обличчя знову порожевіло.
— Ти знаєш, що то було, — нарешті промовила вона. — До нього повертається розум.
— Але... — Жинь зглитнула, намагаючись осягнути купу запитань, що роїлися в її голові, упорядкувати їх так, щоб вони мали сенс. — Але це ж був не він. Він не такий, він ніколи не був таким...
— Ти й не знала справжнього Дзяна Ти знала тінь, що від нього лишилася. Підробку, імітацію. То був не Дзян, ніколи.
— А оцей?! — скрикнула Жинь. — Він хотів мене вбити!
— Він пристосовується, — Дадзі не відповіла на її запитання. — Він просто... спантеличений, і все це...
— Спантеличений?! Ти його не чула? Він наляканий. Він страшенно боїться того, що відбувається з ним, і не хоче ставати тією людиною, бо він щось знає... Щось, чого ти мені не кажеш. Ми не можемо так з ним вчинити! — у Жинь тремтів голос. — Треба повернутися.
— Ні! — Дадзі шалено захитала головою. Її очі виблискували в місячному сяйві, а з розпатланим волоссям і голодним, розпачливим виразом вона здавалася не менш божевільною за Дзяна. — Шляху назад нема Я занадто довго цього чекала.
— Срати я хотіла на те, чого ти там хочеш.
— Ти не розумієш. Я мусила наглядати за ним усі ці роки, дбати, щоб його тримали в Сінеґарді, знаючи, що зробила його дивакуватим дурником, — голос Дадзі тремтів. — Я відібрала в нього глузд. А тепер він має шанс його повернути. І я не можу позбавити його цього шансу. Навіть якщо зараз він щасливіший.
— Але ти не можеш, — сказала Жинь. — Він такий наляканий.
— Байдуже, що собі думає цей Дзян. Цей Дзян несправжній. Треба, щоб повернувся справжній Дзян. — У Дадзі був такий вигляд, немовби вона ось-ось розплачеться. — Я повинна повернути його.
А потім Жинь побачила, як на щоках Дадзі заблискотіли сльози. Дадзі, Зміївна, колишня Імператриця Нікані, плакала. Зміївна, щоб його, плакала!.
Жинь була надто засмучена, щоб поспівчувати їй. Ні. Ні, Дадзі не має цього робити, не має стояти тут і рюмсати, немов вона не винна в жахливому психічному розладі, який вони щойно бачили на власні очі, бо ж Дзян зламався лише через Дадзі.
— Тоді тобі не варто було запечатувати його, — сказала Жинь.
— Думаєш, я не відчула, що накоїла? — Очі Дадзі почервоніли. — Ми зв'язані. Я відчула, яким розгубленим він був, відчула, як він бився об закутки власного розуму, шукаючи чогось, витрату чого навіть не усвідомлював. Відчула так гостро, бо знала, до чого він більше не мав доступу.
— Тоді навіщо ти це зробила? — стражденно запитала Жинь.
Що могло статися такого жахливого, такого руйнівного, що.
Дадзі ризикнула власним життям і крихкою душею Дзяна, щоб це зупинити?
«Вони посварилися», — колись сказала їй Дадзі.
Через що?
Дадзі просто похитала головою. Її бліда шия пульсувала.
— Ніколи не питай про це.
— Я маю право знати.
— Нема в тебе ніякого права, — холодно проказала Дадзі. — Вони посварилися. Я їх зупинила. Це все, що...
— Маячня! — голос Жинь повищав разом із полум'ям, що потяглося небезпечно, загрозливо близько до шкіри Дадзі. — Є щось більше, чого ти мені не кажеш. Я заслуговую знати...
— Жунінь!
Очі Дадзі блиснули зміїним жовтим. Кінцівки Жинь раптом заціпеніли. Вона не могла відвести погляду від обличчя Дадзі. І миттю збагнула, що це виклик — битва божественної сили волі.
«Та як ти смієш?)»
Колись Жинь могла б битися. Могла б подужати Дадзі — вона вже це робила. Але зараз вона була виснажена, зморена від постійної потреби день за днем витягати Фенікса крізь зболений розум Кітая. Вона не могла прикликати лють після того, що тільки-но бачила. Почувалася тонкою крижинкою, яку міг розбити навіть найлегший рух.
Вона втягла полум'я назад у долоню.
Зіниці Дадзі знову стали нормальними, приємно темними. Жинь обм'якла, звільнена від їхньої сили.
— На твоєму місці я припинила б непокоїтися, — Дадзі вже не плакала. Червонуватість також зникла з її очей. Як і надломлена нотка з голосу, змінившись холодною, відстороненою впевненістю. — Напади Дзяна гіршатимуть. Але він не помре. Він не може померти, це вже ти мені повір. Але що більше ти намагатимешся лізти в його розум, віднайти те, що, на твою думку, втратила, то більше мордуватимеш себе. Відпусти того, яким ти його пам'ятаєш, Ти більше його не повернеш.
Разом вони знову пішли до намету Дзяна. Жинь сіла поруч із ним і спостерігала. Серце стискалося від жалю. Він здавався таким стражденним, навіть у цьому морфіновому сні, позбавленому сновидінь. На його обличчі проступала стурбована похмурість, а пальці так сильно стискали ковдру, немовби він хапався за край скелі.
Вона збагнула, що не востаннє бачить його страждання. Йому ставатиме гірше й гірше, що ближче вони підходитимуть до гори. Він мучитиметься, аж доки хтось не поступиться і не з'явиться та особистість, яка переможе в битві за його розум.
Невже вона була здатна з ним так вчинити?
Було б легше, якби Дзян, котрого запечатали, і справді був вторинним, якби він був блідою тінню іншої, справжньої особистості. Але Дзян, якого вона знала в Сінеґарді, був цілісною особою з власними правами, зі своїми бажаннями, спогадами та прагненнями.
Той Дзян був такий наляканий тим, ким він був раніше,— тим, ким він мав стати знову. Він знайшов прихисток у відокремленому розумі Як вона могла забрати це в нього?
Вона спробувала уявити, якою мала б здаватися Дзянова Печатка за всі ці роки, що він прожив у Сінеґарді. А якби вона опинилася відрізаною не лише від Пантеону, а й від власних спогадів? Якби опинилася в пастці за стіною власного розуму, корчачись у мовчазному стражданні, поки незграбний дурник контролював би її кінцівки та язик?
Звісно, на його місці їй також хотілося б звільнитися.
Але що, якби хтось зміг стерти спогади про всі її діяння?
Більше жодної провини. Жодних нічних жахіть. Вона не мала б сліпучих кишень у пам'яті, схожих на свіжі рани, яких боляче торкатися. Не чула б криків, коли намагалася заснути. Не бачила б охоплених полум'ям тіл, коли заплющувала очі.
Можливо, це притулок для боягузів. Але вона теж хотіла б собі такий.
Наступного ранку Дзян повернув собі певну ясність розуму. Сон, хай навіть і примусовий, допоміг з-під його очей позникали кола, а обличчя вже не здавалося нажаханим, знову набувши виразу безтурботного спокою.
— Вітаю, майстре, — сказала вона, коли він прокинувся. — Як почуваєтеся?
Він позіхнув:
— Боюся, не знаю, про що ти.
Вона вирішила випробувати долю:
— У вас видалася кепська ніч.
— Хіба?
Його подивована байдужість дратувала її.
— Ви назвали мене Алтанем.