— О, невже? — він пошкріб потилицю. — Вибач, це було страшенно грубо. Я знаю, що ти бігала за ним із сяйливими, щенячими очима.
Вона відмахнулася від цієї шпильки. «Заткнися, — промовив тоненький голосок у її розумі. — Годі цих балачок. Іди собі». Але вона ще не закінчила. Їй хотілося натиснути на нього, перевірити, як багато він пам'ятає.
— А ще ви просили мене вас убити.
Вона не зрозуміла, чи його сміх нервовий, чи то Дзян так завжди сміявся — високо, тривожно і по-дурному.
— Мої боги, Жунінь, — він простягнув руку, щоб поплескати її по плечі. — Я вчив тебе кращого, аніж дратуватися через такі дрібниці.
Порада Дзяна була легковажною. Але зі збільшенням висоти і розрідженості повітря Жинь бракувало душевних сил думати про щось, крім щоденних нагальностей походу. Її полум'я заледве вистачало, щоб зробити гірські переходи стерпними. Крига бралася майже одразу після того, як вона її топила. Уночі, коли температура знижувалася небезпечно, солдати почали спати змінами лише по годині, щоб ніхто не замерз на смерть, поступившись спокусливій пітьмі.
Не Республіка, а довкілля створювало їм більшу частину проблем. Перші кілька днів походу Жинь не зводила очей з тьмавого сірого неба, очікуючи побачити темні обриси, що будь-якої миті могли матеріалізуватися з хмар. Але флот не прилетів. Кітай висловлював чимало теорій про те, чому їх не переслідували: призахідникам бракує палива, туманна гірська місцевість робить польоти наосліп небезпечними, або ж флот так сильно пошкоджений у Ковадлі, що призахідники не дозволили відправити решту кораблів за ворогом, який може прикликати тіні нізвідки.
— Вони просто побачили, на що ми здатні, — сказав він офіцерам. Його тон був сповнений такої несправжньої впевненості, що це чулось одразу. — Вони знають, що йти за нами — самогубство. Вони можуть стежити, де ми. Але напасти не ризикнуть.
Жинь молилася всім богам, щоб він мав рацію.
Минув ще тиждень, небо лишалося чистим, але зовсім не наблизило її до спокою. Раптом Неджа вирішив потримати їх живими ще якийсь час? А завтра може передумати. Він міг діяти під внутрішнім тиском заради швидкої перемоги. З огляду на місцевість, їх буде неважко знищити, тож він може вирішити, що йти за ними через гори не варте витрат палива і ресурсів, надто значних, щоб виправдати викурювання тих осередків шаманізму, які він міг знайти.
Вона добре розуміла, що кожен крок робила під загрозою безпосереднього знищення. Республіка могла за лічені секунди спричинити масову загибель. Вони могли покінчити з цим у будь-який час. Але вона могла лише рухатися вперед і сподіватися, що буде запізно, коли Неджа збагне, що вже давно мав її вбити.
Розділ 19
Після повітряної мандрівки до Чулуу Корікх світ здавався Жинь таким малим. Але перехід через гірський хребет Баолей ніби став нескінченним, а гори, що досі були для Жинь лише крихітними позначками на мапі, тепер немовби розтяглися на територію, більшу за цілу Імперію. Виснажливі тижні переросли в пекельні, монотонні місяці, тож після такого тривалого походу їм почало здаватися, що не було такого часу, коли б вони не дерлися вгору, а щоденні жахіття, з якими вони стикалися, тепер сприймалися за рутину.
Вони навчилися долати підступні вузькі переходи за допомогою мотузки і ножів, які заганяли в крижані схили. Навчилися лити теплу воду на геніталії, коли справляли потребу, бо інакше через украй низькі температури ризикували обмороженням. Навчилися постійно пити киплячу воду з перцем чилі, бо це єдине, що могло їх зігріти; але саме тому їм по пів ночі доводилося просиджувати навпочіпки через діарею.
Вони дізналися, якою страшною може бути снігова сліпота, коли очі червоніли й пекли, а зір зникав на довгі години. Навчилися зосереджуватися на тьмяно-сірих стежках під ногами, а не на снігу, що оточував зусібіч. Опівдні, коли сліпуче сонце так осяювало білі вершини, що в людей починала боліти голова, вони спинялися й сиділи в затінених наметах, допоки яскравість не тьмяніла.
Вони пристосувалися і навіть більше. Вони вирішили: якщо найкращі технології призахідників їх не вбили, то й горам це не під силу, а тому навчилися десяткам способів виживати на території, що намірилася їх поховати.
Дзян не одужав, але й суттєво гірше йому також не стало. Здебільшого він покірно сидів у фургоні, вирізьблюючи фігурки спотворених тварин із напівзамерзлої кори за допомогою тупого, старою ножа, бо Жинь і Дадзі не довіряли йому гостріші предмети.
Його блукання тривали. Вони переросли в щось більше, порівняно зі звичними нісенітницями, які він белькотів. Коли Жинь навідувалася на нього, він скочувався до обурених розповідей про людей і події, про які вона ніколи не чула. Знову і знову він називав її або Алтанем, або Ханелай. Лише зрідка міг звернутися на ім'я. А ще рідше він взагалі дивився на неї, бо значно частіше він говорив до снігу, бурмочучи щось із притишеною палкістю, немовби Жинь — лише хроністка, яка має записати історію, що швидко висковзує від нього.
Дадзі, як і раніше, відмовчувалася, коли Жинь тиснула на неї, спонукаючи розповісти про обставини, що призвели до запечатування Дзяна Але вона погоджувалася відповідати про інші його вислови. Щоночі, коли вони о влаштовували табір, вона сідала поруч із Жинь і Кітаєм та розповідала історії, яких Жинь ніколи не знаходила в бібліотеках Сінеґарда Ці обговорення набували аж вигляду допиту. Жинь засипала Дадзі питаннями, а Дадзі відповідала на все, що могла, часто дуже детально, наче, описуючи кожен незначний випадок, вона могла відволікти Жинь від важливих запитань.
Жинь розуміла, що робила Дадзі. Знала, що її обманюють у чомусь. Але брала те, що могла отримати. Доступ до Дадзі — то немовби розгорнутий сувій з таємницями нікарської історії. Було б нерозумно їй не підіграти.
— Чому Жиґа такий схожий на представників дому Їнь? — запитала вона.
— Бо він один з них, — відповіла Дадзі. — Це мало б бути очевидним. Його батьком був Їнь Дзесю, молодший брат Воєначальника Дракона.
— Брат Вейсжі?
— Ні, дядько. Тоді Воєначальником Дракона був Їнь Важа Батько Вейсжі.
Отже, Неджа — племінник Жиґи. Жинь замислилася, чи їхня сила передається по крові, як спірлійська спорідненість із Феніксом. Хоча Їні мали інакші стосунки з Драконом. Жиґа був справжнім шаманом, побував у Пантеоні й став посудиною з силою, яку вільно віддавав і вільно отримував. А Неджа був рабом чогось спотвореного і нечистого, істоти, якої ніколи й не мало б існувати в матеріальному світі.
— Дзесю судилося стати Воєначальником Дракона, — сказала Дадзі. — Він був природженим лідером. Переконливим, безжалісним і здібним Важа був найстаршим, але дитиною. Смиренний, боявся відкритої конфронтації. Завжди вклонявся тим, кого боявся, схиляючись через страх зламатися. Через кілька років окупації призахідники вирішили, що хочуть організувати транспортні перевезення муґенського опіуму в затоку Червоних скель. Важа погодився і відіслав молодшого брата супроводжувати призахідницькі вантажні кораблі через канал. Замість цього Дзесю нашпигував затоку вибухівкою і потопив муґенський флот.
— Дзесю мені подобається, — зауважила Жинь.
— Коли я вперше почула його ім'я, він уже був мертвий, — сказала Дадзі. — Але Жиґа багато про нього розповідав. Він завжди поважав батька Той був страшенно запальним, імпульсивним. Не міг терпіти образ. Ви чудово поладнали б за умови, що спершу не повбивали б одне одного.
— Я так розумію, його вбили призахідники, — сказала Жинь.
— Вони дуже цього хотіли б, — відповіла Дадзі. — Але відкрита війна ще не розгорілася, тож вони не хотіли провокувати її вбивством члена елітної родини. Натомість Важа вислав Дзесю до окупованої території на півночі провінції Коня, відправивши всю родину і відрізавши його від продовження роду. Ось чому ти ніколи не знайдеш його портрета в Арлонському палаці. Коли ми зустрілися, Жиґа був сиротою. Муґенці закатували його батька до смерті в робітничому таборі, й лише боги відають, що сталося з його бідолашною матір'ю. Коли я вперше його побачила, Жиґа був жалюгідним, самі шкіра й кістки. Він перебивався крадіжками їжі зі смітників.