— Виходить, ви познайомилися дітьми, — озвався Кітай.
— Ми всі виросли на окупованій півночі. Ми з Дзяном могли бути місцевими. Або дітьми біженців, — Дадзі стенула плечима. — Тепер уже й не пригадаєш. Ми всі рано втратили батьків, ще до того, як вони могли б розповісти нам, з яких провінцій ми родом. Можливо, саме тому ми так згуртувалися. Ми були родом нізвідки, тож хотіли правити скрізь.
Було дивно уявляти Тріаду дітьми. В уяві Жинь вони з'явилися в цьому світі повністю сформованими, могутніми й божественними. Вона рідко думала про те, що був час, коли вони були всього лише смертними, як колись і вона. Юними. Наляканими. Слабкими.
Вони росли в найскладніший період нікарської історії. Жинь знала країну в стані відносного миру перед третьою війною, а Тріада народилась у непрості часи. Вони росли, не знаючи нічого, окрім пригноблення, приниження і страждань.
Не дивно, що вони коїли такі звірства. Не дивно, що знаходили спосіб повністю виправдати свої дії.
— Як вам вдалося вибратися? — запитала Жинь.
— Муґенці переймалися дорослими солдатами, а не дітьми. Нас не помічали. Насправді, найскладнішим виявилося провести мене повз господинь будинків розпусти, — на обличчі Дадзі майнули незрозумілі емоції, вона стисла губи й смикнула бровою, але все швидко зникло. — Ми не знали, куди йшли, лише те, що хотіли вибратися. Щойно перетнули кордон, то днями блукали в степу й мало не вмерли від голоду, перш ніж нас знайшли кетреїди Вони взяли нас до себе. Навчили нас.
— А потім ви їх убили, — промовила Жинь.
— Так, — зітхнула Дадзі. — Це був нещасливий збіг обставин.
— Вони й досі ненавидять вас за це, — сказала Жинь лише задля того, щоб побачити реакцію Дадзі.— Хочуть твоєї смерті Ти ж про це знаєш, так? Вони просто шукають способу цього домогтися.
— Хай ненавидять, — Дадзі стенула плечима. — Тоді вся наша стратегія ґрунтувалася на придушуванні розбіжності поглядів. Хоч би де ми її знаходили. У такі часи не можна лишати сплячих загроз. Мені прикро, що Цевері померла. Я знаю, Дзян її любив. Але ні про що не шкодую.
Як виявилося, Дадзі коїла до страшного чимало речей, про які мала б жалкувати. Жинь цікавили подробиці. Вона змусила її розповісти про всю брехню. Про суперників, яких вона вбила. Про невинних, якими пожертвувала в кривавій стратегії. У розмовах, що тривали дні, а потім тижні, Дадзі змальовувала картинку Тріади, значно безжальнішої і сильнішої, аніж Жинь бодай колись уявляла.
Але й цього було замало. Дадзі завжди розповідала лише цікаві історії, до найменших подробиць. Вона жодною разу не заговорила про день, коли запечатала своїх якорів. І без спонукання ніколи не мовила про самого Жиґу. Вона відповідала на будь-яке запитання Жинь про його минуле, але про вміння чи характер відбувалася найзагальнішими, найтуманнішими деталями.
— Який він був? — запитала Жинь.
— Неймовірний. Прекрасний.
Жинь роздратовано пхикнула;
— Ти описуєш картину, а не чоловіка.
— Не існує іншого способу його описати. Він був чарівний. Усе, чого можна хотіти від лідера, і навіть більше.
Жинь цим не вдовольнилась, але знала, що низка запитань лише викличе ті самі відповіді.
— Тоді чому ти його приспала?
— Ти знаєш чому.
Жинь спробувала заскочити її зненацька;
— Тоді чому ти його боїшся?
Голос Дадзі набув обережного, крижаного спокою:
— Не боюся.
— Маячня. Ви обоє...
— Я не...
— Принаймні Дзян. Він кричить ім'я Жиґи вві сні. І зіщулюється, коли я згадую про нього. Схоже, він переконаний, що ми тягнемо його на ту гору на смерть. Чому?
— Ми любили Жиґу, — спокійно відповіла Дадзі. — І якщо колись боялися його, то лише тому, що він був видатним, а видатні правителі завжди пробуджують страх у серцях слабких.
Розчарована, Жинь знову змінила тактику;
— Хто така Ханелай?
Ну хоч цього разу Дадзі була вражена.
— Де ти почула це ім'я?
— Відповідай на запитання.
Дадзі вигнула брову, не виказуючи нічого:
— Ти перша.
— Колись Сожцань Сіжа сказала, що я схожа на Ханелай. Ти її знала?
У виразі Дадзі сталася якась зміна Жинь не змогла як слід зчитати її. Подив? Полегшення? Вона немовби була ближче до межі, ніж хвилину тому, але Жинь не знала, що змінилося.
— Ханелай не варта твоєї уваги. Ханелай мертва.
— Хто вона? — наполягала Жинь. — Спірлійка? Ти її знала?
— Так, — сказала Дадзі. — Знала І так, вона була спірлійкою. Насправді, генералом. Вона билася пліч-о-пліч із нами у Другій Маковій війні. Вона була гідна поваги. Дуже смілива і дуже дурна.
— Дурна? Чому...
— Бо стала проти Жиґи, — Дадзі підвелася, явно завершуючи розмову. — Якщо людині не бракує клепки, вона не кидатиме йому виклик.
На цьому розмова обірвалася. Жинь багато разів намагалася повернутися до цієї теми, але Дадзі нічого не розповіла Вона більше й словом не обмовилася, що саме зробив Жиґа Ані про те, що Жиґа скоїв із Дзяном, ані про ту ніч, коли Дзян втратив розум, ані про те, як такий видатний і могутній шаман міг не помітити нападу на Спір. Цих прогалин для Жинь вистачило, щоб скласти докупи хиткі теорії, хоча їй страшенно не подобалося, до чого вони хилять.
Вона не хотіла, щоб це виявилося правдою. Значення цієї правди завдало б їй надто сильного болю.
Вона знала, що Дадзі про щось їй бреше, але частина її не хотіла знати, про що саме. Вона хотіла просто продовжувати йти у стані придушеної невіри й сподіватися, що ця війна закінчиться, коли вони розбудять Імператора Дракона Але минуле шкрябало її розум, немовби язиком по відкритій рані, й мука незнання та нерозуміння стала нестерпною.
Нарешті Жинь вирішила отримати відповіді від Дзяна.
Це було складно. Вона мусила опинитися з ним наодинці. Але поруч із ним день і ніч була Дадзі. Вони спали, йшли та їли разом. У таборі вони часто сиділи, прихилившись одне до одного головами й бурмочучи щось, про що Жинь могла лише здогадуватися. Щоразу, коли Жинь намагалася поговорити з Дзянем, Дадзі була десь поруч так, щоб усе чути.
Вона мусила вибити Дадзі з гри, хай навіть лише на кілька годин.
— Можеш дістати мені сильну дозу лаундануму? — запитала вона в Кітая. — Потайки?
Він стурбовано глянув на неї:
— Навіщо?
— Не для мене, — квапливо відповіла вона. — Для Зміївни.
Його обличчя осяяло розуміння:
— Ти граєш у небезпечну гру.
— Байдуже, — сказала вона. — Я мушу знати.
Дадзі виявилася навдивовижу нестійкою до дії наркотику. Можливо, вона й була пильною, мов орлиця, але труднощі походу виснажували її так само, як і всіх. Вона однаково мусила спати. Жинь треба було лише пробратися до намету Дадзі й на півтори хвилини накрити її рот рушником, просоченим лаунданумом, — і її обличчя повністю розслабилося. Жинь кілька разів клацнула пальцями біля вуха Дадзі, щоб перевірити, чи та справді знепритомніла. Дадзі навіть не ворухнулася.
А потім вона розбудила Дзяна.
Він був у полоні чергового кошмару. На скронях виблискували намистини поту, коли він смикався вві сні, благаючи щось незрозумілою мовою, схожою на поєднання муґенської та кетреїдської.
Жинь ущипнула його за руку, потім накрила долонею рот. Він різко розплющив очі.
— Не кричіть, — сказала вона. — Я просто хочу поговорити. Кивніть, якщо розумієте мене.
На диво, страх злетів з його обличчя. І, на її велике полегшення, він кивнув.
Дзян підтягнувся, сів. Потім обвів тьмяними очима намет, затримавшись поглядом на нерухомій постаті Дадзі. Його вуста задоволено вигнулися, коли він здогадався, що саме зробила Жинь.
— Вона ж не мертва, так?
— Просто спить, — Жинь підвелася й показала на двері. — Ходімо. Надвір.
Він слухняно пішов за нею. Щойно вони відійшли достатньо, щоб їх не чули, туди, де завивання вітру глушило все сказане, вона повернулася до Дзяна і вимогливо запитала: