— Хто така Ханелай?
Його обличчя осунулося.
— Хто така Ханелай? — палко повторила Жинь.
З його виразу вона знала, що в неї лише хвилина-дві ясності його розуму, тож треба було якомога краще скористатися цим вікном. Вони з Кітаєм цілий день міркували, про що запитати передусім. Це було немовби намагатися розвідати нову територію в абсолютній пітьмі. Вони забагато не знали.
Зрештою вони зійшлися на Ханелай. Коли Дзян забував Жинь, то, крім Алтаня, найчастіше називав її Ханелай. Він постійно бурмотів це ім'я або вві сні, або ж під час денних гарячкових галюцинацій. Без сумніву, вона асоціювалася в нього з болем, страхом і жахом. Ханелай пов'язувала Тріаду зі спірлійцями. У тому, що Дзян приховував від них, Ханелай була ключем.
Її підозри виявилися слушними. Дзян здригнувся від звуку імені.
— Не роби цього, — сказав він.
— Чого?
— Будь ласка, не змушуй мене згадувати.
Його очі були мов у дитини, величезні від страху.
«Він не невинний», — нагадала собі Жинь. Він таке саме чудовисько, як вона і Дадзі. Він жорстоко вбив доньку Сожцань Сіжі та винищив половину кетреїдського клану з посмішкою на вустах, хоч і вдавав, що цього не пам'ятає.
— Ви не повинні забувати, — сказала Жинь. — Хоч би що ви скоїли, ви не заслуговуєте на забуття. Розкажіть мені про Ханелай.
— Ти не розумієш, — він нестямно похитав головою. — Що більше ти тиснеш, то ближчим стає той, інший...
— Він однаково повернеться, — випалила вона. — Ви просто фронт. Ви ілюзія, яку самі ж і створили, бо занадто сильно боялися поглянути на те, що накоїли. Але ви не можете й далі ховатися, майстре. Якщо у вас лишилася ще бодай крапля мужності, то розкажете мені Ви завинили переді мною. Завинили перед нею.
Останні слова вона виплюнула з такою силою, що Дзян відсахнувся.
Вона почала хапатися за соломинку, шпурляючи в нього фразами, щоб перевірити, яка ж влучить. Вона не знала, що саме Ханелай означала для Дзяна. Не знала, як він зреагує. Але, на її подив, схоже, це таки подіяло. Дзян не втік. Не закрився, як часто бувало раніше, коли його очі скляніли, а розум відступав углиб себе. Дзян довго Дивився на Жинь, не наляканий, не спантеличений, а замислений.
Уперше за довгий час він був схожий на того, кого Жинь знала в Сінеґарді.
— Ханелай, — він промовив ім'я повільно, кожен склад із зітханням. — Вона була моєю помилкою.
— Що сталося? — запитала Жинь. — Ви її вбили?
— Я... — Дзян зглитнув. Наступні слова полилися з нього швидко й тихо, немовби він спльовував отруту, яку тримав під язиком. — Я не хотів... Я цього не вирішував. Жиґа вирішив без мене, а Дадзі нічого мені не казала, доки не стало запізно, але я намагався попередити її...
— Зачекайте, — промовила Жинь, приголомшена. — Попередити про що?
— Я мав зупинити Ханелай, — він продовжив говорити, ніби й не чув її. Це вже була не розмова, він звертався не до неї, а радше до себе, вивільняючи потік слів, немов боявся, що якщо не промовить їх зараз, то вже не матиме такої нагоди. — Вона не мала б йому говорити. Вона хотіла допомоги, але ніколи її не отримала б, і я це знав. Вона мала б піти, якби йшлося не про дітей...
— Дітей? — повторила Жинь.
Яких ще дітей? Про що це Дзян? Історія вмить стала значно складнішою і страшнішою. Її розум шалено працював, намагаючись зібрати все докупи, щоб це мало бодай якийсь сенс, але все, що спадало на думку, її жахало.
— Таких дітей, як Алтань? Як я?
— Алтань? — Дзян кліпнув. — Ні, ні... Бідолашний хлопчик, він так і не вибрався...
— Не вибрався звідки? — Жинь схопила Дзяна за комір, намагаючись перехопити правду, перш ніж; вона вилетить. — Дзяне, хто я?
Але мить минула. Дзян витріщився на неї, його тьмяні очі були порожні Той, хто мав відповіді, зник.
— Сука! — крикнула Жинь. Іскри злетіли з її кулака, обпалюючи туніку Дзяна.
Він відсахнувся.
— Вибач, — стиха промовив він. — Я не можу... Не роби мені боляче...
— От же сука!
Їй несила було бачити його таким боягузом, дорослого чоловіка, який поводився мов дитина їй хотілося виблювати від сорому.
Вона схопила його за руку і потягла назад до намету. Він мовчки корився, смиренно вклавшись на ковдру, й навіть не глянув на скручену постать Дадзі.
Перш ніж піти, Жинь змусила його випити чашку лаунданумового чаю. Його сон буде мирним і без сновидінь. А завтра, якщо Дзян спробує розповісти комусь про те, що сталося, вона легко вдасть, наче все, що він каже, — це просто його звична нерозбірлива балаканина.
— Оце й усе, що він сказав? — Кітай перепитував уже чи не всоте. — «Якби йшлося не про дітей»?
— Це все, що мені вдалося з нього витягти, — Жинь простягла одну ногу поперед іншої і штовхнула себе вперед, щоб піднятися.
Після світанку вони пройшли лише годину, але вона була вже така виснажена, що навіть не уявляла, як переживе день. Вона не змогла заснути, бо слова Дзяна знову й знову відлунювали в голові. Зараз у них було не більше сенсу, аніж коли він уперше їх пробурмотів. Її тисяча запитань без відповідей лише приросла ще тисячею нових.
— Він не сказав чиїх, він не сказав де...
— Я про те, що, певно, це спірлійські діти,— сказав Кітай.— Правда? Якщо до цього була причетна Ханелай, то інакше й бути не могло.
Він уже це говорив. Вони бились об ту саму стіну цілий ранок, але це був єдиний висновок, якого їм вдалося дійти з бодай якоюсь упевненістю. Дзян був якось причетний до Ханелай і спірлійських дітей, і провина за це досі роз'їдала його зсередини.
Але за ще?
— Усе це марно, — заявив Кітай після паузи. — Забагато невідомих. Ми не можемо скласти докупи історію, відштовхуючись лише від припущень. Ми й гадки не маємо, що сталося двадцять років тому.
— Хіба що зробимо це знову, — сказала Жинь.
Він скоса глянув на неї:
— Ти й справді хочеш зробити це знову?
Не встигла Жинь відповісти, як до неї наперед колони проштовхалася розчервоніла Венка. Таке траплялося рідко. Зазвичай Венка йшла ближче до кінця, наглядаючи за тилом та відстежуючи відсталих і дезертирів.
— Жинь, є проблема.
Жинь жестом вказала людям спинитися.
— Що сталося?
— Дві дівчинки, — на обличчі Венки застиг дивний вираз. Солдати... Ох, я хотіла сказати, вони...
— Вони до них торкнулися? — різко запитала Жинь.
Вона чітко пояснила свою політику стосовно сексуальної наруги. Перших двох солдатів спіймали на тому, що вони серед ночі затиснули молоду жінку в кутку. Жинь і Венка їх кастрували і лишили спливати кров'ю в багнюці, встромивши їхні члени їм до рота Більше подібного не траплялося.
— Річ не в тім, — швидко сказала Венка — Але вони організувалися проти них. І хочуть покарання.
Жинь нахмурила брови.
Венка почувалася дуже незатишно.
— За наругу над тілами.
Жинь заквапилася за Венкою в хвіст колони. Пробившись крізь юрбу, вона побачила труп. Жинь упізнала одного з колишніх офіцерів Воєначальника Мавпи. Його тіло лежало на снігу, руки й ноги широко розкинуті, немовби його підготували до розтину. Але з тулуба ведмідь немовби відгриз два великі шматки: один біля грудей, інший ближче до живота.
Потім Жинь побачила дівчат, обидві навколішках зі зв'язаними за спиною руками їхні руки були в крові Вуста й підборіддя також.
У Жинь усе нутро скрутилось у вузол, коли вона збагнула, що сталося.
— Їх треба спалити!— крикнув солдат, ще один із людей Ґужубая.
Він стояв над вищою дівчинкою, тримаючи руку на мечі, немовби готовий стяти їй голову просто тут і зараз.
— Вони його вбили? — швидко запитала Жинь.
— Він був мертвий, — вища дівчина рвучко підняла голову, у її очах горіла зухвалість. — Він уже був мертвий, він був хворий, ми не...
— Стули пельку, мала хвойдо! — солдат копнув її в поперек.