Дівчина міцно стиснула зуби, її очі розширилися від болю, але вона навіть не скрикнула.
— Розв'яжіть їх, — сказала Жинь.
Солдати не зрушили з місця.
— Це що, суд? — Жинь підвищила голос, намагаючись наповнити його тим звучанням, яке легко далося їй у печері. — Справедливість — моя турбота, а не ваша Розв'яжіть і відпустіть.
Вони похмуро підкорились, а потім повернулися до колони. Жинь присіла перед дівчатами. Спершу вона їх не впізнала, але тепер побачила, що це ті, яких вона завербувала у Вулику: бліда, вродлива бродяжка та її сором'язлива, травмована сестра їхні обличчя схудли й осунулися, але вона впізнавала цей важкий, кремінний погляд.
— Піпадзі? — нарешті вона згадала їхні імена. — Дзюто?
Вони не виказали того, що почули її. Піпадзі розтирала руки.
Дзюто, вгамовуючи схлипи сестри притлумленим шепотінням.
— Ви його їли,— промовила Жинь, не впевнена, що ще їй сказати.
Це було надто дивно, надто неочікувано. Вона не знала, як чинити далі.
— Я вже сказала, він був мертвий. — Якщо Піпадзі й боялася, то вміло це приховувала. — Коли ми знайшли його, він не дихав.
Дзюто поруч із нею облизала пальці.
Приголомшена, Жинь витріщилася на них.
— Не можна такого робити. Це не... Ну тобто це насильство. І це огидно.
— Це їжа, — Піпадзі знуджено глянула не неї. То був виснажений, байдужий погляд, причиною якого може стати лише голод. «Ну ж бо, — говорили її очі. — Вбий мене. Я навіть цього не відчую».
А потім Жинь помітила, що труп не був спаплюжений так сильно, як здалося спочатку. Таке враження склалося через криваві плями на снігу. Дівчата зробили лише два акуратні надрізи. Один — над серцем, другий — над печінкою. Вони одразу взялися за органи, які дали б найбільше насичення, а отже, вони й раніше добували м'ясо з тіл. А тепер стали вправними в цьому, тобто це їх лише вперше спіймали.
Але що Жинь мала з цим робити? Змушувати голодувати? Вона не могла наказати їм харчуватися лише пайком. Цього було замало, щоб вижити. Звісно, Жинь харчувалася нормально. Вона була генералом, спірлійкою, єдиною в цій колоні, кому не можна голодувати. А от Піпадзі та Дзюто не були важливі, навіть не були підготовленими солдатами. Жодної користі від них.
Чи може вона карати цих дівчат за бажання вижити?
— Візьміть усе, що хочете, і покладіть до сумки, — нарешті сказала вона Жинь заледве вірила, що ці слова й справді зірвалися з її язика, але тієї миті вони здалися їй єдино правильними. — Загорніть у листя, щоб кров не підтікала їжте лише коли ніхто не бачитиме. Якщо вас спіймають іще раз, то розірвуть на шматки, і я не допоможу. Зрозуміло?
Піпадзі висунула язика, щоб облизати кров з кутика нижньої губи.
— Вам зрозуміло? — повторила Жинь.
— Як скажеш, — пробурмотіла Піпадзі. Вона кивнула Дзюто.
Не промовивши більше й слова, вони схилилися над тілом і заходилися спритно витягувати органи.
Піпадзі й Дзюто були не єдині, хто почав їсти людську плоть. Просто вони були першими. Що довше розтягувався похід, то очевиднішим ставало, що їхніх припасів не вистачить. Пайок для солдатів скоротили до однієї порції засоленої риби майя та чашки рисової каші на день. Вони збирали все, що могли Дехто з солдатів навіть почав ковтати кору, щоб притлумити голодні судоми, але на такій висоті рослинність була бідна, та й тварин ніде видно не було.
Тому Жинь не здивувалася чуткам, що трупи — зазвичай жертв обмороження чи голоду — розбирали і з'їдали сирими, печеними чи припасали частини на дорогу.
— Нічого не кажи, — порадив їй Кітай. — Якщо ти це дозволиш, то вжахнеш їх. Якщо засудиш, вони обуряться. А якщо мовчатимеш, отримаєш правдоподібне заперечення.
Жинь не бачила іншого вибору. Вона знала, що цей похід буде важким, але їхні перспективи з кожним днем здавалися дедалі тьмянішими. Бойовий дух, на початку мандрівки такий сліпучий і незламний, почав вигорати. У колоні стали скаржитися й перешіптуватися стосовно Жинь. «Вона не знає, куди йде». «Тренована в Сінеґарді, а не може знайти шлях через кляту гору». «Вона веде нас на смерть». Порядок порушувався. Загони постійно ігнорували або не чули її наказів. Вранці потрібна була майже година, щоб табір зібрався й вирушив далі. Спершу дезертирів налічувалася лише дрібка, а потім їх стало десятки.
Венка запропонувала відправити пошукові групи, щоб вистежити їх, але Жинь не бачила в тому сенсу. Яка користь? Дезертири прирікали себе на смерть: на самоті вони за лічені дні замерзнуть або помруть від голоду. Їхня кількість неважлива для її кінцевої перемоги або поразки.
Важлива була лише гора Тяньшань. Тепер їхнє майбутнє було білим або чорним: або вони розбудять Жиґу, або помруть.
Дні почали зливатися в один. Не існувало різниці між одним моментом монотонних страждань і наступним. Жинь, стомлена до неможливості, стала почуватися дуже відсторонено. Була немов спостерігачкою, а не учасницею, ніби дивилася лялькову виставу про прекрасну й самогубчу боротьбу, що вже сталася в минулому і збереглась у вигляді міфу.
Вони були не людьми, а історіями, картинами, що змальовували їхній шлях на настінних сувоях. Поступово земля навколо них змінювалася, ставала яскравішою, різкішою, гарнішою, немовби викривлення було суголосне з міфічним статусом їхньої мандрівки. Сніг виблискував найчистішою білістю. Туман погустішав, а гори, огорнені ним, здавалися менш цільними й розмитішими по краях. Небо набуло блідішого відтінку блакиті, не радісної барви сонячної літньої днини, а тьмяного відтінку акварельної фарби, яку неуважно розтягли по полотні товстим пензликом з кролячого хутра.
Вони бачили багряних птахів із хвостами втричі довшими за тіло. Бачили людські обличчя, викарбувані на корі дерев, не вирізьблені, а первісно вирощені — спокійні, блаженні вирази, що спостерігали за ними без тривоги чи образи. Вони бачили білого оленя, який стояв абсолютно спокійно, поки вони наближалися. Достатньо спокійно, щоб Жинь пройшлася долонею по його м'яких вухах. Вони спробували вполювати його задля їжі, але намарно: він утік, щойно побачив сталь. І потайки Жинь цьому тільки зраділа, бо їй здавалося неправильним нищити таку красу.
Жинь не знала, чи то не були галюцинації від гарячкової втоми. Але якщо й так, тоді це була групова галюцинація, спільне видіння гарної, міфічної нації на етапі становлення.
Було чудово згадати, що ця земля ще може бути такою приголомшливо прекрасною, що в серці дванадцяти провінцій вшито більше, аніж кров, сталь і багнюка. Після століть війни ця країна досі була полотном для богів, і їхня небожительська сутність просочувалася в тріщини між світами.
Можливо, само тому призахідники так сильно хотіли привласнити Нікань. Жинь могла уявити їхню країну лише за покинутими колоніальними будівлями, але їй уявлялося похмуре місце, сіре і брудне, як їхні сутани. І можливо, саме тому вони мусили споруджувати ЦІ позбавлені смаку міста сліпучого світла й верескливою шуму: щоб заперечити той факт, що їхній світ від початку не мав у собі божественного.
Можливо, саме так вони керували й Федерацією. Бо ж нащо муґенці вбивали б дітей і тримали цілу країну заручників, як не заради обіцянки навчитися говорити з богами? Великі імперії невсипущою світу настільки божеволіли, що забували про рішення вирізати єдиний народ, який ще міг мріяти.
Саме це змушувало Жинь іти далі, коли ноги так сильно ціпеніли від холоду, що вона заледве їх відчувала, витягуючи зі снігу; коли скроні пульсували так сильно від сліпучої білості, що яскраво-червоні спалахи застилали зір, — думка про обіцяне виживання й визначену наперед перемогу, бо ж правда всесвіту на їхньому боці. Бо лише хаотичний і незбагненний Пантеон міг пояснити неосяжну й химерну красу їхньої землі, і призахідникам з їхнім нав'язливим, відчайдушним прагненням порядку цього ніколи не збагнути.
Тож Жинь ішла, бо знала, що наприкінці мандрівки на них чекає божественний порятунок. Вона йшла, бо знала, що кожен крок наближає їх до богів.
Вона йшла, аж доки одного ранку Кітай різко не зупинився за кілька кроків попереду неї. Вона напружилася, її серце вже шалено калатало від жаху, але коли він обернувся, Жинь побачила, що Кітай усміхається.