Чолан підняв руку, щоб перервати її:
— Тут ти не знайдеш союзників, спірлійко.
Вона вагалась:
— Але Республіка — ваш ворог.
— Республіка обклала санкціями це плато, ще коли почався ваш похід, — у голосі Чолана не було ворожості, лише обережна відмова. — Ми заледве самі тримаємося на плаву. І в нас немає оборони, щоб повстати. Наше населення завжди було більш роздробленим, аніж в інших провінціях. У нас немає іншої зброї, окрім луків та фермерського знаряддя. І вже точно не знайдеться пороху. Можемо запропонувати вам добру страву й нічний перепочинок. Але якщо вам потрібна армія, тут ви її не знайдете.
Жинь це знала Вона помітила очевидну бідність табору Чолана Тож могла здогадатися, що армія провінції Собаки обмежується його незначною особистою охороною. Вона знала, що це не та база, з якої можна розпалити повстанський рух: надто голо, надто відкрито, надто уразливо для повітряних атак. Вона знала, що тут нема війська, особливо такого, яке б здолало орду дирижаблів.
Але вона прийшла сюди не заради армії.
— Ідеться не про чисельність, — сказала вона. — Просто проведіть нас до гір.
Чолан примружився:
— Куди ви намагаєтеся дістатися?
Вона кивнула на віддалений хребет.
Його очі розширилися:
— Гора Тяньшань?
— Угорі є те, що допоможе нам перемогти, — сказала Жинь. — Але проведіть нас туди.
На його обличчі застигла недовіра.
— І ви плануєте сказати мені, що це?
Жинь перезирнулася з Кітаєм, пін похитав головою.
— Буде краще, якщо ви не знатимете, — відверто сказала вона. — Навіть мої офіцери не в курсі.
Чолан мовчав, вивчаючи її. Жинь розуміла його вагання. Він — новопризначений Воєначальник, який прийняв спадок убитого батька й намагається зробити так, щоб його люди вижили, коли інших варіантів просто не лишилось. І ось з'являється вона, втікачка, на яку в Республіці полюють найбільше, і просить його знехтувати обережністю й допомогти піднятися на віддалену гору заради чогось, чого він не розуміє.
Це прохання було безглуздим. Але після смерті батька він мусив знати, що це його єдиний варіант. Зухвалість — безглузда. Надія — безглузда І що довше Чолан сидів мовчки, насупивши брови, то більше Жинь упевнювалася, що він це також розуміє.
— Про ту гору ходять чутки, — нарешті озвався він.
— Які? — запитала Жинь.
— Тумани там щільні, як стіни, — сказав Чолан. — Стежки не такі, якими годиться бути стежкам: вони вигинаються й замикаються в себе, змушуючи вас блукати колами. Якщо загубите шлях, то вже ніколи його не знайдете. І ще жоден із тих, хто ризикнув піднятися на вершину, не повернувся живим.
— Троє повернулися, — сказала Жинь. — І схоже, тепер їх стане четверо.
Чолан гостинно прийняв їх у своєму поселенні на ніч.
— Тут небагато прихистку, — вибачився він. — Це тимчасова стоянка, тож буде не дуже зручно. І в нас ніде розмістити всіх. Але можемо нагодувати вас, дати ковдри й відправити наших лікарів обробити ваші рани. Якщо хочете, моє помешкання — ваше.
Спершу Жинь відмовилася з ввічливості, наполягаючи, що вистачить і її намету. Але потім Чолань запросив їх з Кітаєм до своєї круглої хатини, навдивовижу міцної, яка могла забезпечити значно кращий прихисток від різких нічних вітрів, аніж тонкі, потерті наметові стінки, й вона одразу погодилася.
— Влаштовуйтеся, — сказав Чолан. — Сьогодні я посплю під зірками.
Жинь уже давно не пропонували такої простої доброти, не очікуючи нічого натомість, тож вона не одразу знайшлася, що відповісти.
— Дякую вам. Щиро дякую.
— Гарного відпочинку, спірлійко, — він розвернувся, щоб піти. — На світанку вирушаємо до гори Тяньшань.
Посеред хатини лежав підбитий матрац для сну щонайменше сантиметрів у п'ять завтовшки. Від самого погляду на нього в Жинь віддалися болем плечі й спина. Після тижнів спання скрученою на холодній, жорсткій землі це здавалося неймовірною розкішшю.
— А тут непогано, — сказав Кітай, відлунюючи її думкам. — Хочеш, щоб я вартував першим?
— Ні, йди і спи, — розпорядилася вона. — Я хочу подумати.
Жинь знала, що він втомлений. Доки вони розмовляли з Чоланом, вона не раз бачила, як у нього злипалися очі. Вона сіла біля матраца, схрестивши ноги й чекаючи, доки Кітай умоститься під ковдрами, а потім узяла його за руку.
Він переплів її пальці своїми.
— Жинь.
— Що?
У темряві його голос прозвучав дуже тихо.
— Сподіваюся, ми знаємо, що робимо.
Вона глибоко вдихнула, повільно видихнула і стиснула його пальці.
— Я теж.
Це була безглузда, неважлива розмова, яка навіть близько не відбивала ані тривоги, що турбувала їхній розум, ані жахливості того, що мало статися далі. Але вона зрозуміла, що він мав на увазі Розуміла його збентеження, його страх і глибокий жах, що пробирав до кісток від того, що хороших варіантів у них не лишилося. Вони йшли в джунглях, які аж кишіли зміями, тягли на плечах тягар майбутнього всього півдня, й один невдалий крок міг усе знищити.
Вони зібралися розбудити Жиґу.
Після численних суперечок упівголоса на цьому вони й зійшлися. Розрахунки не змінилися.
Вони не були дурнями. І розуміли ризики й таємничі перестороги Дзяна. Вони знали, що Тріада не буде такою доброзичливою, як стверджувала Дадзі, і що хоч яким був Жиґа, та, коли він прокинеться, може стати небезпечнішим за Неджу чи навіть Республіку.
Але Тріада була нікарцями. Їнь Жиґа, на підміну під свого племінника, ніколи не вклонився б призахідникам. Можливо, вони й коїли жахіття, можливо, коїтимуть знов, але їхній режим принаймні був анафемою для вторгнення призахідників.
Підняти збройне повстання без них було самогубством, а капітулювавши перед Республікою, вони прирекли б себе на долю, гіршу за смерть. Тріада — це чудовиська, і Жинь точно знала, що ними вони стануть знову, але саме чудовиськ вона й потребувала на своєму боці. Що лишалося?
Та навіть попри необхідність легше не стало. З кожним кроком до гори Тяньшань Жинь почувалася тваринкою, що йде в пастку. Але вони зробили свій вибір і тепер уже нічого не могли вдіяти, окрім як іти вперед і сподіватися, що вдасться вижити.
Вона нерухомо сиділа в темряві, міцно тримаючи Кітая за руку, аж доки його подихи нарешті набули повільного, легкого ритму.
— Не панікуй.
Жинь скочила на ноги. Полум'я огорнуло все тіло. Вона пригнулася, готова до стрибка. Їй довелося б битися вогнем, бо ж меч лишився з іншого боку матраца, занадто далеко, щоб дістати.
«Я мала б здогадатися, — роїлися думки. — Не варто було так легко довірятися Чолану, я мала б знати, що він нас продасть..."
— Не панікуй, — повторив непроханий гість, простягнувши руки перед собою.
Цього разу його голос змусив її завмерти. Жинь упізнала голос. А потім упізнала також і обличчя чоловіка, щойно він вийшов уперед і його риси можна було розгледіти в тьмяному світлі полум'я.
— От зараза, — не стримавшись, вона розсміялася. — Це ти.
— Привіт, — сказав Чаґхань. — Можна вкрасти тебе для розмови?
— Звідки ти дізнався, що я буду тут? — запитала Жинь.
Вони вільно пройшли табором Чолана. Вартові опустили голови, щойно вони наблизилися до периметра, й без зайвих питань випустили їх.
Отже, Чолан у курсі, що Чаґхань тут. Ба більше, певно, саме він дозволив йому ввійти до своєї хатини, не попередивши її.
«Придурок», — подумала Жинь.
— Я стежив за тобою, відколи ти вийшла з Арабака, — сказав Чаґхань. — До речі, вибач, що заскочив зненацька Не хотів оголошувати про свою присутність.
— Як тобі вдалося переконати Чолана впустити тебе в табір?
— Сотня кланів має міцні зв'язки з прикордонними провінціями, — відповів Чаґхань. — У часи Червоного Імператора Сінеґард відсилав сюди своїх найгірших випускників, щоб нас убити.