— Я так розумію, відтоді все дуже змінилося.
— Коли ти на фронті сам, починати нічим не спровоковану війну — це останнє, чого ти хочеш, — сказав Чаґхань. — Ми дуже давно започаткували міцні торговельні відносини. Нам подобаються солдати провінції Собаки. Ми провели неофіційні кордони й домовилися їх не перетинати, допоки вони не вторгатимуться на нашу територію. І досі це діяло.
Поки вони йшли, Жинь постійно зиркала на нього, вражена, яким інакшим він став. Значно щільнішим. Раніше він був схожий на привида, ефемерного духа, що рухався у світі, немовби світло, яке пронизує повітря, — присутній, але завжди не зовсім на своєму місці. А тепер, коли вони йшли, скидалося на те, що він і справді лишав по собі сліди.
— Ти так уважно дивишся, — сказав він.
— Мені цікаво, — озвалася вона. — Ти якийсь інакший.
— Я почуваюсь інакше. Тепер, коли полишаю матеріальну площину, з іншого боку мене вже не тягне назад. Довелося навчитися самому собі бути якорем. І це...
Вона не питала, як воно — сумувати за Царою щосекунди, щодня. Їй не треба було уявляти цю прірву болю, гнітючу втрату. Вона розуміла.
Їй сяйнула думка.
— То виходить, ти...
— Ні Я помираю, — різко відказав він. Не схоже, щоб це хоч трохи його турбувало. Він промовив це так буденно, немовби повідомляв, що наступного тижня збирається на ринок. — З кожним разом мені важче... Ну, тобто важче дотягуватися до богів. Я вже не зможу заходити так далеко й лишатися так надовго, як раніше. Принаймні якщо хочу знову прокинутися. Але я не можу постійно бути в цьому вимірі, це жахливе... цілісне місце, — він зневажливо змахнув на степ. — Тож я не можу зупинитись. І колись зайду надто далеко. І не знайду шляху назад.
— Чаґханю, — Жинь зупинилася. Вона не знала, що сказати. — Я...
— Я не надто цим переймаюся, — сказав він, начебто серйозно. — І дуже хотів би поговорити про щось інше.
Вона змінила тему;
— Як тобі велося після повернення додому?
Коли вона бачила Чаґханя востаннє, він мчав на північ на бойовому коні, переслідуючи банду вбивць свого двоюрідного брата Бектера. Тоді вона боялася, що він поїхав назустріч смерті. Але, схоже, він вийшов із тієї боротьби за владу неушкодженим, переможцем та ще й із чималими загонами та ресурсами.
— Непогано, — сказав Чаґхань. — Як розумієш, Бектер — уже не проблема.
Жинь була вражена, якщо не страшенно здивована.
— І як тобі це вдалося?
— Вбивство і таємна змова Звісно ж, звичайними засобами.
— Аякже. То тепер ти очолюєш кетреїдів?
— Прошу тебе, Жинь, — він ледь помітно їй усміхнувся. — Я очолюю Сотню кланів. І вперше за століття ми об'єдналися, тож я тут говоритиму від їхнього імені.
Він кивнув на щось перед ними. Жинь підняла очі. Вона припускала, що вони просто відходили подалі від поселення Чолана, щоб їх не підслухали, але коли вона простежила за поглядом Чаґханя, то побачила багаття й стрункі силуети в місячному сяйві. Вони підійшли ближче, й вона розгледіла десятки тканинних наметів, розсідланих коней і вартових із луками напоготові. Армійський табір.
— Ти привів усе військо, — сказала вона.
— Звісно, — озвався Чаґхань. — Я не виступив би проти Тріади з меншим.
Жинь зупинилася. Дух товариства між ними розсіявся. Вона зімкнула долоню в кулак, готуючись до бою.
— Чаґханю...
— Я прийшов як друг. — Він простяг руки, щоб показати, що в них нема зброї, хоча Жинь знала, що з Чаґханем це не має значення. — Але я знаю, що ти намірилася зробити, і нам конче треба поговорити. Присядеш?
Я хочу, щоб усі твої лучники опустили луки й сагайдаки на купу поруч мене, — сказала вона. — І щоб ти прися гнувся материною могилою, що я безпечно повернуся до південців до світанку.
— Жинь, та годі. Це ж я.
Вона лишалася непохитною:
— Я не жартую.
Вона трималася з Чаґханем на дружніх умовах. Вона знала, що їхні інтереси, принаймні стосовно Республіки, однакові. Але не мала певності, що ані Чаґхань, ані хтось із кетреїдів не поцілить їй у чоло, якщо вважатиме загрозою. Вона вже мала справу з кетреїдським правосуддям і знала, що уникла його лише тому, що Сожцань Сіжа вважала її корисною.
— Як забажаєш. — Чаґхань подав знак своїм людям, які неохоче підкорилися. — Присягаюся могилою Калаґан з наймадів, що ми тобі не зашкодимо. Так ліпше?
— Значно. — Жинь сіла, схрестивши ноги. — Продовжуй.
— Дякую. — Чаґхань сів навколішки навпроти неї. Розгорнув свою сумку й дістав флакон з кобальтово-синім порошком, відкоркував і запропонував їй. — Лизни кінчик пальця й приклади до язика Одного разу має вистачити. І вмощуйся зручніше. Діє швидко, ти ж пам'ятаєш...
— Зачекай-но, — вона не торкнулася флакона. — Розкажи, що відбувається, перед тим як я відпущу свій дух разом з тобою в прірву. До якого богами підемо зараз?
— Не до богів, — сказав він. — До мертвих.
Її серце здригнулось.
— Алтань? Ти його знайшов?
— Ні, — на обличчі Чаґханя майнула тінь занепокоєння. — Він не.. Я ніколи... ні Але вона спірлійка Більшість духів розсіюються після смерті Саме тому так важко спілкуватися з мертвими. Вони вже зникли з виміру свідомих речей. Але твоя раса затримується. Вони зв'язані люттю і богом, який її підживлює, а це означає, що часто вони не можуть піти. Вони голодні привиди.
Жинь облизала кінчик вказівного пальця, вмочила у флакон, повертіла ним, доки м'який, пухкий порошок не обгорнув шкіру до першого суглоба.
— Ми говоритимемо з Теардзою?
— Ні, — Чаґхань узяв флакон і зробив те саме. — З деким більш нещодавнім. Не думаю, що ви зустрічалися.
Вона підвела очі:
— З ким?
— З Ханелай, — різко підказав Чаґхань.
Жинь без вагань вклала пальця в рот і обсмоктала порошок.
Кетреїдське багаття миттю розмилось і розвіялося, немов фарба у воді. Жинь заплющила очі. Вона відчула, як її дух помчав угору, полишаючи важке тіло, той незграбний мішок із кістками, органами й плоттю, і злетів до небес, мов пташка, звільнена з клітки.
— Зачекаємо тут, — сказав Чаґхань. Вони разом зависли в темному просторі — долині не зовсім пітьмавій, а радше огорнутій туманним присмерком. — Коли я збагнув, що ви йдете до Тяньшаню, я почав шукати. Мені потрібно було розуміти ризики. Я знав, що серед живих не лишилося нікого, хто міг би зіштовхнути тебе з обраного шляху, — він кивнув на червону кулю світла в порожнечі, віддалену зірку, що більшала, наближаючись. — Але вона може.
Зірка перетворилася на стовп полум'я, а потім на жінку, яка зупинилася перед ними, палаючи багрянцем, немовби горіла зсередини.
Жинь втупилася в неї поглядом, їй забракло слів.
Вона знала це обличчя. Знала гостре підборіддя, точену щелепу і ці пильні, похмурі очі Вона бачила це обличчя, коли воно дивилося на неї з дзеркала.
— Вітаю, Ханелай, — сказав Чаґхань. — Це подруга, про яку я так багато тобі розповідав.
Ханелай повернулася до Жинь, її очі владно блукали по ній, немовби в королеви, яка вивчає свою річ. Серце Жинь стиснулося від цікавого відчуття, якогось дивного, незнаного прагнення. Вона вже почувалася так два роки тому, коли торкнулася Алтаневої долоні й зачудувалася тим, яка схожа їхня темна шкіра. Вона й не думала, що колись відчує це знову.
Жинь підозрювала про свою спорідненість із Ханелай. Підозрювала вже давно. А тепер, дивлячись на це обличчя, вона зрозуміла, що то беззаперечно. Вона знала це слово, але ніколи не промовляла його ні до кого. Вона не посміла сказати його вголос.
Однак Ханелай не виказала ані натяку на впізнавання.
— Ти та, хто мандрує з Дзяном Дзиєю? — запитала вона.
— Так, — сказала Жинь. — А ти...
Ханелай загарчала Її очі спалахнули червоним. Її полум'я стрибнуло й розгорнулося, немов вибух, завмерши в часі, смертельні помаранчеві щупальця нависли над Жинь.
— Не бійся, — швидко сказав Чаґхань. — Мертві не можуть тобі нашкодити. Це полум'я нереальне, лише проекція.