Він мав рацію. Ханелай злилася й огризалася, викрикуючи щось незрозуміле, і полум'я вистрілювало з кожної частини її тіла. Але вона так і не наблизилася до Жинь. Її полум'я не пекло, хоча звивалося й вирувало, сутінкова площина лишалася такою ж нейтрально прохолодною, як завжди.
І все ж вона боялася. Жинь знадобилася вся сила волі, щоб не відсахнутися.
— Що з нею?
— Вона мертва, — сказав Чаґхань. — І мертва вже давно. А коли душі не тьмяніють у безодні, їм потрібна прив'язка, тривала ненависть, що втримує від переходу. Вона вже не людина. Вона — чиста лють.
— Але я вже бачила Теардзу. Теардза не була...
— Теардза контролювала себе, — сказав Чаґхань. — Її лють була менша, бо вона сама обрала обставини власної смерті. А Ханелай — ні.
Жинь глянула на Ханелай. Тепер її пульсуюче полум'я й лютий погляд не здавалися такими страшними. Вони здавалися нещасними.
Як довго Ханелай дрейфує в своєму гніві?
— Тобі нема чого боятися, — мовив Чаґхань. — Вона хоче поговорити з тобою, просто не знає як. Якщо заговориш до неї, вона відповість. Уперед.
Жинь знала, що запитати. Це був її шанс нарешті відкопати правду: таємницю, що так довго гноїлася між нею, Дзяном і Дадзі. Вона не хотіла її знати, боялася знати. Це було ніби копирсатися ножем в отруйній рані, щоб забрати отруту, — біль страшенний. Але навіть якщо ця таємниця її знищить, вона мусила її почути. Треба дертися на гору з ясним поглядом.
Вона глянула просто в розлючене, зболене обличчя Ханелай.
— Що він з тобою зробив? — запитала вона Ханелай застогнала.
Голоси літали над Жинь, немов залп стріл, — не всі вони належали Ханелай, не всі були дорослими. Уривки сотень образ жалили її, наче мозаїка болю, складаючись у деталі картини, яку досі вона бачила лише звіддаля.
— Жиґа..
— ...коли вони забрали наших дітей...
— ...не було вибору...
— ...що ти обрала б?..
— ...не мало значення, ніщо не мало значення...
— ...вони хотіли богів, завжди хотіли лише богів, і нам стало їх шкода, бо мине могли уявити...
— ...для наших дітей...
— ...Жиґа...
— ...дав би нам спокій...
— ...просто дай нам спокій, ми ніколи не хотіли..
— ...а потім Жиґа...
— ...Жиґа!..
— ...Жиґа!..
— Розумію, — сказала Жинь.
Вона не розуміла до кінця, але почула достатньо, щоб скласти загальну картину, і цього було досить. Вона більше не могла цього слухати. Не могла думати такого про Дзяна.
— Я розумію, годі...
Але голоси не змовкали, а крики перекривали крики з нестерпною гучністю:
— ..і Дряпне...
— ...Дряп ніколи..
— ...він обіцяв...
— ...коли Жиґа...
— ...Дрил..
— ...він говорив, що любить нас...
— Він сказав, що любить мене.
— Годі, — сказала Жинь. — Я не можу...
— Не можеш? — голос Чаґханя розітнув її розум, немов гостра крижина. — Чи не хочеш знати?
Голоси злилися воєдино.
— Зрадник, — хрипко верескнула Ханелай, підлітаючи до Жинь. — Дурний, імперіаліст, жалюгідний зрадник...
Її голос спотворився до глибокого подвійного тембру, що потім знову розбився на хор. Коли Ханелай говорила, її вуста рухалися не лише від неї, а й від імені натовпу покійників. Жинь майже бачила їх — орду спірлійців позаду Ханелай, усі плювали їй люттю в обличчя.
— Ти вислухала наші свідчення і відмовляєш нам, ти паплюжиш могили своїх предків, ти та, хто втекла, ти та, хто носить у собі нашу кров, як ти смієш називати себе спірлійкою, як ти смієш...
— Досить! — сказала Жинь. — Змусь її замовкнути...
— Вислухай її, — запропонував Чаґхань.
Усередині Жинь розгоралася лють.
— Я сказала: досить!
Щоразу, коли вона використовувала цей наркотик раніше, Чаґхань проводив її назад зі світу духів, тягнучи її нестямну, налякану душу на землю живих. Але Жинь уже не блукала, немов загублена дитина І не збиралася дозволяти Чаґханю маніпулювати собою за допомогою примар і тіней.
Щойно її душа різко повернулася в тіло, висмикнувши її в свідомість, немов плавця на поверхню, Жинь підвелася навколішки й схопила його за плечі:
— Що це, в біса, було?
— Ти мусила дізнатися, — сказав Чаґхань. — І якби це розповів хтось інший, ти не повірила б.
— То що, ти хотів відлякати мене цими довбаними привидами?
— Жинь. Ти говориш про повернення до життя людини, яка винищила твою расу.
— Спірлійців винищили муґенці...
— А Жиґа їм це дозволив. Ти чула Ханелай? Це повна історія. Це те, чого Зміїв на тобі ніколи не збиралася розповідати. Федерація викрала спірлійських дітей і в обмін на них вимагала таємниці шаманізму. Жиґа знав, що Ханелай розповість усе муґенцям, знав, що вона більше переймалася цими двадцятьма дітлахами, аніж долею материкової країни, а тому винищив її народ. Він вважав спірлійців тваринами. Яких можна легко позбутися. Гадаєш, до тебе він ставитиметься інакше? Твоїм предкам було б гидко. Алтань не став би...
— Не треба, — грубо відказала вона. — Не говори мені про Алтаня. Ти чудово знаєш, що зробив би Алтань.
Чаґхань розтулив рота, щоб відповісти, але, побачивши вираз її обличчя, змовчав. Зглитнув.
— Жинь, я просто...
— Жиґа — наш найкращий і єдиний шанс перемогти в цій війні, — рішуче промовила вона.
— Можливо. А що буде потім? Хто правитиме Імперією? Ти чи вони?
— Не знаю. І яка різниця?
— Ти ж не настільки недалекоглядна, — роздратовано сказав він. — Звісно, ти обмірковувала боротьбу за владу. Йдеться не лише про ворога. Йдеться про те, яким світ буде потім. І якщо хочеш командувати й надалі, то краще почни оцінювати свої шанси супроти об'єднаних сил Тріади. Гадаєш, ти зможеш їх здолати?
— Не знаю, — повторила Жинь. — Але в одному я впевнена. Без них у мене жодних шансів вистояти проти Республіки і призахідників. А зараз то єдині суперники, якими треба перейматися.
— Це неправда. Призахідницька окупація буде нелегкою. Але її можна пережити...
— Ти зможеш її пережити, — пхикнула вона, — лише тому, що ховаєшся в пустельних землях, таких посушливих і мертвих, що нікому й на думку не спаде захопити вашу територію. Не говори тут зі мною про ставки, Чаґханю. Тобі пречудово житиметься на півночі в твоїй гівняній дірі, хоч би що трапилося.
— Стеж за язиком, — різко промовив Чаґхань.
Жинь недовірливо глянула на нього. Тепер вона згадала, чому завжди так його не любила, чому їй завжди кортіло збити цей самовдоволений всезнаючий вираз із його обличчя. Через неприховану поблажливість. Він завжди говорив так, немовби знає краще, немовби читає лекцію дурним дітлахам.
— Я вже не та дівчинка, яку ти зустрів у Кхурдалайні, — сказала вона. — Я не поганий командир Цике. Тепер я знаю, що роблю. Ти намагаєшся захистити свій народ. І я це розумію. Але я намагаюся захистити свій. Я знаю, що тобі заподіяла Тріада, і знаю, що ти хочеш помсти, але зараз вони мені потрібні. І не наказуй мені.
— Твоя впертість тебе погубить.
Вона вигнула брову.
— Це погроза?
— Не починай, — роздратовано мовив він. — Жинь, я прийшов сюди як друг.
Вона прикликала іскорку полум'я в долоню:
— Я також.
— Я не битимуся з тобою. Але ти маєш точно розуміти, на що йдеш...
— Я чудово це розумію, — голосно сказала вона. — Точно знаю, що за людина Дзян, точно знаю, що планує Дадзі, і мені байдуже. Без Жиґи в нас нічого немає. Ні армії. Ні зброї. Дирижаблі розбомблять нас за секунди, й на тому все. Уся ця боротьба закінчиться, і ми станемо лише позначкою в історії. А Тріада дасть нам шанс вистояти. З наслідками розбиратимусь потім. Я не піду в забуття, просто скиглячи, і ти мав би це знати ще до того, як прийшов сюди. Якщо так боїшся Тріади, тобі варто було спробувати вбити мене. Не треба було давати мені ані шансу.