Жинь пхикнула.
— Боги не хочуть пальців.
— А чого ж хочуть?
— Болю, — сказала вона — Болю і твого здорового глузду.
Совдзі відімкнув замок, позбувся ланцюгів і підвівся.
— Мабуть, тобі видніше.
Після того як всіх уцілілих врятували з руїн, загони Жинь повернулися на поле бою, наче стерв'ятники.
Коли новобранці Південної коаліції вперше збирали припаси після бою, то неохоче торкалися трупів. Вони були забобонні, боялися накликати на себе гнів мстивих привидів непохованих померлих, які не могли повернутися додому. Але тепер грабували тіла з жорсткою неповагою, знімаючи все, що мало бодай якусь цінність. Шукали зброю, шкіру, чисте полотно — муґенська форма була синя, але її легко перефарбувати, — та понад усе цінувалися черевики.
Військам Південної коаліції страшенно докучало неякісне взуття. Солдати билися в солом'яних сандалях і бавовняних, якщо вдавалося їх дістати, але це бавовняне взуття було радше капцями, які дружини, матері й сестри пошили для солдатів задовго до того, як вони пішли в бій. Більшість мали плетені сандалі, що розвалювалися під час походу, зісковзували з ніг у в'язкому болоті й зовсім не захищали від холоду.
Натомість муґенці перепливли Наріїнське море в шкіряних черевиках: міцних, цупких, теплих і водонепроникних. Солдати Жинь стали справжніми майстрами з розв'язування шнурівок, стягування черевиків із задубілих ніг і скиданням усього взуття на тачки, щоб згодом розібрати його за розмірами.
Поки солдати прочісували бойовище, Сондзі повів Жинь до колишнього кабінету селищного голови, в якому муґенці облаштували штаб. Дорогою він побіжно коментував руїни, мов невдоволений господар, який перепрошує, що в його домі панує такий безлад:
— Колись тут було значно красивіше. Кхудла була гарним селищем, із чудовою історичною архітектурою, доки вони не розібрали все на дрова. Це ми зводили барикади, — сказав він похмуро, показуючи на мішки з піском навколо штабу. — Вони їх просто відібрали.
Як для оборони звичайного селища барикади Совдзі були навдивовижу добре споруджені. Він розставив їх так, як це зробила б сама Жинь: вкопані в землю палі утворювали каркас для шарів мішків з піском. Цього методу її вчили в Сінеґарді. Жинь збагнула, що ці оборонні споруди збудували за директивами Міліції.
— Тоді як же вони зрештою пробилися? — запитала вона.
Совдзі скоса глянув на Жинь, наче на ідіотку.
— У них був газ.
Виходить, офіцерка Шень мала рацію. Жинь ледь стрималася, щоб не здригнутися, уявивши дію отруйного жовтого газу на цивільних, які цього не чекали.
— Скільки?
— Лише один балон, — сказав Совдзі — Гадаю, вони сховали його, бо використали не одразу. Чекали аж до третього дня битви, коли ми всі зібралися на барикадах, а потім кинули балон на стіну. Після цього ми швидко відступили.
Вони дійшли до штабу. Совдзі штовхнув двері. Ті легко відчинилися: зсередини замикатися було нікому.
На столі посеред нарадчої кімнати була розкидана їжа. Совдзі підняв булочку, відкусив шматок і одразу виплюнув.
— Що? Занадто прісно?
— Ні Забагато солі. Їсти неможливо, — Совдзі кинув булочку на стіл. — Булочки не повинні бути солоними.
Рот Жинь наповнився слиною.
— У них була сіль?
Вона не куштувала солі вже кілька місяців. Більшість солі в Імперії завозили з бухт провінції Собаки, але ці торговельні мережі знищили під час громадянської війни Вейсжі. У східній частині провінції Мавпи, що не мала виходу до моря, військо Жинь виживало на ріденькій pисовій каші й варених овочах. Ходили чутки про декілька банок ферментованої соєвої пасти, сховані в кухнях Жуйдзіня, але якщо вони й існували, Жинь не бачила їх і не куштувала.
— У них була сіль. — виправив її Совдзі. Він нахилився, щоб оглянути вміст діжок. — Схоже, вони майже все з'їли. Лишилося декілька жмень.
— Заберіть усе на спільну кухню Пригостимо кожного.
Жинь схилилася кал столом командира. Він був завалений документами. Жинь знайшла записи про кількість солдатів та пайки, а також листи, написані нерозбірливим, неохайним почерком, який вона заледве могла прочитати. Розбирала лише окремі слова «Дружина». «Дім». «Імператор».
Жинь зібрала їх в акуратний стосик. Вони з Кітаєм розглянуть їх згодом і перевірять, чи немає там важливих новин про мугенців. Але ймовірно, що цим листам уже не один місяць, як і іншій кореспонденції, яку вони знаходили. Кожен мертвий мугенський генерал тримав на столі листи з острова, немовби ці муґенські письмена могли зберегти в собі зв'язок з утраченою батьківщиною.
— Вони читали Суньдзи? — Жинь підняла тонкий текст, нікарське видання, не переклад. — І Бодхідхарму? Де вони їх дістали?
— Це мої Поцупив колись із сінеґардської бібліотеки, — Совдзі висмикнув книжечку в неї з рук. — Я ношу їх із собою, куди б не йшов. Ці покидьки ні бельмеса не розуміли з написаного.
Жинь здивовано глянула на Совдзі:
— Ти випускник Сінеґарда?
— Не випускник. Провчився лише два роки. Потім почався голод, тож я поїхав додому. А коли повернувся, Дзіма не дозволила мені продовжити навчання. Але мені потрібні були гроші, тому я подався до Міліції.
То, виходить, він склав Кедзю. Для людини з його минулим — це рідкість, і Жинь мала б про це знати. Вона поглянула на Совдзі з новою повагою.
— І чому ж тебе не прийняли назад?
— Бо майстри вважали, що якщо я пішов раз, то зроблю це знову. Що для мене завжди буде важливішою родина, а не військова кар'єра. Гадаю, вони мали рацію. Я пішов з армії, щойно ми почули про вторгнення муґенців.
— І що тепер?
— Усі рідні загинули, — він говорив спокійно. — Померли минулого року.
— Співчуваю. Федерація?
— Ні. Повінь, — Совдзі стенув плечима, — Зазвичай ми могли передбачити наближення повені. Це неважко збагнути з погоди, якщо знаєш, на що звертати увагу. Але не цього разу. Ця повінь була рукотворною.
— Імператриця підірвала дамби, — бездумно промовила Жинь.
Чаґхань і Цара здавалися їй такими далекими спогадами, що ця брехня далася їй напрочуд легко. Краще Совдзі не знати про те, що Цике, її колишній загін, зумисне викликали повінь, яка вбила його родину.
— Зруйнувала дамби, щоб відтіснити ворога, якого сама ж і запросила, — у голосі Совдзі чулася гіркота. — Знаю. Я навчився плавати в Сінеґарді. А вони — ні. Від мого колишнього селища не лишилося нічого.
Жинь відчула докір сумління. І щосили намагалася його ігнорувати. Вона не мусила брати на себе провину саме за це звірство. Повінь була на совісті близнюків — метод використання довкілля для того, щоб сповільнити просування Федерації вглиб країни.
Хто ж знав, що не спрацює, і чи мало це тепер якесь значення? Що зроблено, те зроблено. Жинь знала, що єдиний спосіб жити з невдачами — відгородити їх у свідомості й кинути в прірву.
— Чому ти не могла просто їх підірвати? — різко запитав Совдзі.
Жинь здивовано глянула на нього:
— Що?
— Коли закінчила війну. Коли лукоподібний острів зник у хмарі диму. Що завадило тобі зробити те саме й на півдні?
— Розсудливість, — сказала вона — Якби я спалила їх, то і всіх інших також. Полум'я такого масштабу не розрізняє чужих і своїх. Величезний геноцид на нашій території призвів би...
— Нам не потрібен величезний геноцид. Вистачило б і невеликого.
— Ти не розумієш, про що просиш. — Вона відвернулася, не бажаючи дивитися йому у вічі. — Навіть невеликі пожежі шкодять тим, хто не повинен страждати.
Це питання починало її втомлювати. Кожен хотів знати: чому вона просто не клацнула пальцями і не спопелила муґенський табір так, як зробила це з островом? Якщо вона вже винищила цілий народ, чому не могла зробити це знову? Чому не могла покласти край цій війні за лічені хвилини? Невже цей крок не був очевидним?
Вона й сама воліла б мати змогу це зробити. Бувало, їй сильно кортіло накрити хвилею бурхливого полум'я весь південь, змітаючи муґенців, як селяни знищують поля зіпсованих зернових, незважаючи на побічну шкоду.