Вона підвелася. Кетреїдські лучники повернулися до неї, стривожені, але вона не звертала уваги. Вона знала, що вони не посміють вистрілити в неї.
— Але ти не можеш, так? Бо і в тебе зв'язані руки. Бо ти знаєш, що коли призахідники покінчать з нами, то прийдуть за тобою. Ти знаєш про їхнього Творця і їхній погляд на світ. І ти знаєш, що їхнє бачення майбутнього цього континенту не передбачає в ньому тебе. Ваша територія зменшуватиметься й зменшуватиметься, аж доки призахідники не вирішать і вас прибрати з магій. Я потрібна тобі в цій боротьбі. Сожцань Сіжа це знала. Без мене ви приречені.
Вона підібрала з землі свого ножа. Зустріч скінчилася.
— Завтра я вирушаю на гору Тяньшань. І ти нічим мене не зупиниш.
Чаґхань оцінювально дивився на неї, примруживши очі.
— Мої люди будуть біля гори, готові пристрелити будь-кого, хто з неї вийде.
— Тоді цільтеся гарно, — сказала вона. — Доки вашою ціллю буду не я.
Розділ 21
Через сім днів Жинь разом із Дзяном і Дадзі стояла біля підніжжя гори Тяньшань, готуючись до останнього сходження. Дзян ніс на плечах оленя, зв'язавши його кістляві ноги мотузкою. Жинь намагалася не дивитися в ті великі, миготливі очі. Вона знала, ідо у витіканні життя є сила. Заклинання, необхідне для того, щоб зламати Печатку, вимагає смерті.
Гора височіла над ними, облудно прекрасна, з буйною зеленню й латками чистого снігу, огорнута славнозвісними туманами, такими густими, що Жинь ледве бачила стежку на пів кілометра вперед. Заввишки гора була понад сім з половиною кілометрів, ідо робило її найвищою в усій Імперії.
Однак Небесний Храм розташовувався лише на двох третинах її висоти. І все ж їм знадобився б цілий день, щоб туди піднятись, і, цілком імовірно, вони не дісталися б храму аж до заходу сонця.
— Що ж, — Жинь повернулася обличчям до Кітая. — Побачимося ввечері.
Він з нею не йшов. Попри його заперечення, вони згодилися на тому, що на горі він лише заважатиме і що йому безпечніше лишитися в долині в оточенні людей Чолана.
— До вечора, — погодився він, нахилившись, щоб міцно й коротко її обійняти. Мазнув вустами по її вуху. — Не облажайся.
— Нічого не можу обіцяти, — криво всміхнулася Жинь. Вона мусила сміятися, щоб замаскувати погане передчуття кепським гумором, інакше зламалася б під страху. — Це всього лише день, мій любий, не дуже сумуй за мною.
Він не засміявся.
— Повернися, — сказав пін, раптово посмутнівши. Його пальці міцніше стиснули її долоню. — Послухай, Жинь. Мені байдуже, що там станеться. Але ти до мене повернешся.
Дорога на Тяньшань була священним шляхом.
Згідно з усіма міфами, саме з гори Тяньшань спустилися боги. Саме там стояв Лей Ґон, коли посохом висік блискавку на небесах. Саме там Королева-Мати Заходу ростила персикове дерево безсмертя, що прирекло Місячну Діву Чан'є на вічні муки. Саме звідси впала Саншенму, сестра мстивого Ерлана Шеня, коли її вигнали з небес за кохання до смертного.
Було зрозуміло, чому боги обрали це місце: розріджене повітря тут було прохолодне й солодке, а квіти обабіч стежки цвіли так яскраво, що здавалися неземними. Стежка, якою ходили рідко, майже зникла, і, поки вони йшли, навколо було тихо. Ніхто не говорив. Окрім їхніх кроків, Жинь не чула нічого: ані цвірінькання птахів, ані дзижчання комах. Попри природну красу, здавалося, гора Тяньшань позбавлена іншого життя.
Дирижаблі з'явилися ближче до полудня.
Спершу Жинь подумала, що гуркіт їй мариться — таким невиразним він був. Подумала, що приглушене дзижчання — лише спогад, який у ній спричинили страх, тривога й сильна втома.
Але потім Дадзі мов уклякла на місці, й Жинь збагнула, що й та це чує.
Дзян глянув на небо і застогнав:
— От же чортівня!
Повітряні судна повільно з'являлися зі стіни густого білого туману, одне за одним. Чорні фігури, наполовину сховані в хмарах, скидалися на чудовиськ, що зачаїлися для стрибка.
Жинь, Дзян і Дадзі досі були нижче за них, відкриті на білому снігу, три цілі, дуже помітні для стрільців.
Як давно Неджа знає, де вона? Відколи вони дісталися провінції Собаки? Чи відколи вона почала похід? Певно, він відправив за південцями розвідувальні машини, що, непомічені, ховалися за горизонтом, відстежуючи їхнє пересування через хребет Баолей, аби побачити, куди вони йдуть, наче мисливець за оленям іде до всього стада. Певно, він розумів, що вони вирушили на захід у пошуках порятунку. А після спустошливої поразки в Ковадлі, конче потребуючи перемоги, щоб дати раду призахідникам, він, схоже, вирішив зачекати з повним придушенням опору в зародку.
— Чого чекаєш? — просичала Дадзі. — Удар по них.
Дзян похитав головою:
— Вони поза зоною досяжності.
Він мав рацію. Повітряні судна несміливо кралися крізь туман, ніби терплячі хижаки, вичікуючи, куди ж їхня здобич метнеться далі. Але вони зависли на такій віддалі, що здавалися лише розмитими обрисами в небі, куди тіні Дзяна точно не дістали б. Вони не наближалися. І не стріляли.
«Неджа знає», — подумала Жинь. Вона була впевнена: це єдине пояснення. Якимось чином Неджа збагнув, що вона намагалася зробити, чи принаймні мав стосовно цього припущення. Він ще не був готовий убити Тріаду. Він мусив з'ясувати заради призахідницьких наглядачів, що саме в тій кімнаті.
— Тоді поквапмося, — різко відказала Дадзі, знову глянувши на стежку. — Підіймаймося.
Їм лишалося тільки йти за нею слідом.
Жинь видерлася на ковзкий камінь, усі думки з її розуму вибив абсолютний крижаний страх. Тепер її сумніви стосовно Тріади не мали значення. Хоч би що там скоїв Дзян, хоч би що він від неї приховував, хоч ким були ті діти — все це не має значення. До неї підкрався Неджа, готовий стерти її на порох одним-єдиним наказом Вона мала лише один шанс вижити, і це був Жиґа.
Можливо, вона й збиралася розбудити чудовисько. Але їй було байдуже.
На височині стежка губилася в такому густому тумані, що Жинь майже нічого не бачила перед собою і заледве могла дихати. Цим і славилися тумани гори Тяньшань, непроникний саван Імператриці Чотирьох Небес, скинутий додолу, щоб смертні не могли знайти двері на небеса. Вологість була високою, Жинь навіть здавалося, що вони рухаються по воді. Вона вже не бачила й на крок поперед себе, тож доводилося йти навпомацки, відчайдушно прислухаючись до звуку кроків Дадзі.
Вона досі чула флот дирижаблів, але тепер машини повністю сховалися з очей. Дзижчання також притлумилося, немовби флот спершу наблизився до гори, а потім відступив.
Чи бачили призахідники їх? Певно, що ні, бо ж якщо цей туман такий небезпечний для тих, хто підіймався на гору, для повітряного судна він мав би становити подвійну загрозу. Мабуть, вони відлетіли до чистішого неба, чекаючи, доки вдасться з'ясувати точне розташування своїх цілей.
Скільки часу вони їм дадуть? Години? Хвилини?
Дихати ставало дедалі важче. За час походу вона звикла до розрідженого повітря, але вони рідко сходили на таку висоту. Втома сковувала руки та ноги, посилюючись до болючого печіння. Кожен крок перетворювався на муку. Вона сповільнилася до третини від початкової швидкості, вкладаючи кожну краплину енергії, яку могла витиснути зі своїх м'язів, у те, щоб просто переставляти ноги.
Вона не могла зупинитися. Спочатку вони домовилися отаборитися на півдорозі, якщо швидко стомляться, але тепер, з дирижаблями над головою, про це навіть не йшлося.
«По одному за раз», — сказала вона собі. Один крок. Потім ще один. А потім ще, аж доки нарешті крута стежка не поступилася пласкому каменю. Жинь упала навкарачки, відчайдушно прагнучи бодай секундного перепочинку. Її груди важко здіймалися й опадали.