— Он там, — прошепотіла Дадзі в неї за спиною.
Жинь підняла голову, примружилася, а вже за мить з туману показався Небесний Храм — велична дев'ятиповерхова пагода з червоними стінами й похилими кобальтовими дахами, що виблискувала так недоторканно, немовби її побудували лише вчора.
У храму не було дверей. Квадратний отвір пробили просто в стіні там, де вони мали б бути, а за отвором зяяла пітьма. Ніщо не захищало храм від вітру й холоду. Те, що лежало в цих стінах, не потребувало захисту: зсередини пульсувала якась темна, іскриста сила. Жинь відчувала її в повітрі, а коли підійшла, відчуття стало ще щільнішим — ледь уловиме напруження, від якого шкіра бралася сиротами.
Тут межа світу богів і світу людей розмивалася. Це місце благословенне. Це місце прокляте. І вона не знала, чого тут більше.
Вхід до храму вабив, запрошував. Жинь охопило раптове, нагальне бажання втекти.
— Ну от, — сказала Дадзі позаду неї. — Ходімо.
Жинь зглитнула і переступила високий поріг, випускаючи в темряву полум'я, щоб підсвітити собі шлях. У приміщенні на першому рівні не було тепло. Але й холодно теж не було. Там узагалі не було нічого, відсутність температури — місце з бездоганними умовами, щоб лишити його недоторканним. Повітря не рухалося. Жодного пилу. Простір, викарбуваний на кордоні матеріального світу, кімната поза часом.
Її очі поступово звикли до тьмавого освітлення.
У Небесному Храмі не було вікон. Стіни всіх дев'яти рівнів були з цільного каменю. Навіть стеля, на відміну від стель в інших пагодах, які доводилося бачити Жинь, була закрита від неба, тож єдиним джерелом світла тут було червоне сяйво в її долоні.
Жинь обережно підняла й розширила вогонь, намагаючись яскраво освітити кожен куточок кімнати, нічого не підпаливши Угорі вона помітила обриси шістдесяти чотирьох богів. Це були статуї на постаментах, точнісінько таких, як вона завжди бачила в Пантеоні. Полум'я спотворювало їхні тіні, і на високих кам'яних стінах вони здавалися великими, загрозливими.
Так, безсумнівно, боги тут. Вона не просто відчувала їх, а чула. Химерне перешіптування лунало навколо, вистрілюючи скороминущими словами, які зникали, щойно вона намагалася їх збагнути Бона затрималася під постаментом Фенікса. Його очі втупилися просто в неї — прихильні, глузливі, безстрашні. «Давно не бачилися, мала».
Посеред кімнати стояв вівтар.
— Велика Черепахо, — озвався Дзян. — І ти справді з ним заморочилася.
Імператор Дракона лежав на ложі з чистого нефриту, смиренно склавши руки на грудях. Не схожий на того, хто провів у комі, без їжі та води два десятиліття. Він взагалі не скидався на живу людину. Він немовби став частиною храму, нерухомий і вічний, як камінь. Його груди не здіймались і не опадали. Жинь не знала, чи він ще дихає.
Схожість із Їнями була очевидна. Його обличчя було немовби виліплене з порцеляни: виразні брови, прямий ніс, приємне поєднання гострих кутів. Довге вороново-чорне волосся вишукано спадало на плечі. Жинь запаморочилося в голові, коли вона ковзнула поглядом по його благородній сплячій постаті. Вона немовби споглядала труп Неджі.
— Не затягуймо, — сказала Дадзі. — Дзия?
Дзян рухався швидко. Не встигла Жинь і оком змигнути, як він опустив оленя на кам'яні кахлі й встромив йому в шию клинка.
Олень нестямно хапав повітря, але навіть не скрикнув. З його рота виривалися лише передсмертне булькотіння й неймовірний потік крові.
— А тепер швидко, поки він не здох. — Дадзі відтягла Жинь із дороги, коли Дзян потягнув оленя, який ще борсався, до підніжжя вівтаря.
Олень захлинався власною кров'ю болісно довго. Нарешті його корчі сповільнилися до хвилини тремтіння, поки кров розливалася підлогою, спікаючись у чіткі, рівні потічки на стиках кам'яних плит. Увесь цей час Дадзі простояла навколішки над ним, одну руку притиснувши йому до боку й ледь чутно щось бурмочучи.
Печеру сповнило тріскотіння, довгий, тривожний гуркіт грому, що дедалі гучнішав, аж доки Жинь не почало здаватися, що пагода ось-ось вибухне. Вона відчувала в повітрі силу. Забагато сили: вона застрягала в горлі, душила. Жинь відсахнулася, раптом вжахнувшись.
Дадзі говорила дедалі швидше, нерозбірливі слова палко злітали з її вуст. Дзян був абсолютно спокійний. Його обличчя спотворилося в якійсь дивній і незнайомій гримасі. Жинь не розуміла, чи він наляканий, чи в шаленстві.
А потім спалахнуло яскраве світло, а за ним прогуркотів удар грому. Жинь не розуміла, що її збило з ніг, аж доки не вдарилася спиною об дальню стіну.
Перед очима їй розпливалися плями. Біль був просто нестерпний. Жинь хотілося згорнутися калачиком і гойдатися туди-сюди, доки він не вгамується, але страх усе ж переважив. Страх змусив її підвестися навколішки, відкашлятися і примружитися, бо ж вона хотіла, щоб до неї повернуся зір.
Дзян стояв спиною до стіни навпроти, нерухомий і з порожнім виразом на обличчі Дадзі впала біля підніжжя вівтаря. Цівка крові цебеніла їй з рота. Жинь кинулася була вперед, щоб допомогти.
Їй підвестися, але Дадзі похитала головою і показала на вівтар, де вперше за понад двадцять років підвівся Їнь Жиґа.
Очі Імператора Дракона були чистим, сяйливим кобальтом. Сідаючи, він повільно обвів поглядом кімнату, всотуючи вигляд пагоди.
Жинь не могла рухатися. Вона не могла навіть говорити: усі слова здавалися недоречними. Немовби якась сила міцно стиснула їй щелепи, якесь тяжіння, що зробило повітря в храмі щільнішим за камінь.
— Ти мене чуєш? — Дадзі підвелася з колін і взяла Жиґу за руку. — Жиґа?
Він довго не відводив від неї очей. А потім прохрипів голосом, схожим на хрускіт гравію:
— Дадзі.
Дзяну немовби стало нічим дихати.
Жиґа на мить глянув на нього, а потім знову перевів погляд на Дадзі:
— Як довго я тут пробув?
— Двадцять років,— Дадзі прокашлялася. — Зна... знаєш, де ти?
Жинь якийсь час сидів мовчки, нахмуривши брови.
— Я плив, — сказав він. Принаймні говорив він зовсім не як Неджа: голос був хрипким від років мовчання і схожим на скрегіт іржавого ножа по камінню. — Не знаю де. Було темно, а боги мовчали І я не міг повернутися. Не міг знайти шляху. І я все думав, хто ж... — Раптом його очі знову сфокусувалися на Дадзі, немовби він лише тепер усвідомив, що говорить уголос. — Я згадав. Ми посварилися.
Бліда шия Дадзі затріпотіла.
— Так.
— І ти це зупинила.
Його погляд затримався на обличчі Дадзі ще довше. Щось промайнуло між ними, чого Жинь не розуміла, щось сповнене каяття, жадання, образи Щось небезпечне.
Жиґа різко відвернувся.
— Дзия! — скомандував він. Його голос став плавнішим, гучнішим і відбивався від стін пагоди.
Дзян підвів голову.
— Так.
— Підійдеш чи як? — Жиґа зіп'явся на ноги, відмахнувшись від простягнутої руки Дадзі. Він був значно вищий за Неджу: якби їх поставили поруч, Неджа скидався б на дитину. — Ти вступився за те дурне дівчисько? Ось чому ми посварилися, так?
Дзянове обличчя лишалося непроникним.
— Радий бачити тебе знову.
Жиґа повернувся до Жинь:
— А це що таке?
Жинь досі не могла говорити. Спробувала відступити, але, на свій жах, збагнула, що заклякла. Погляд Жиґи був немовби сталеві цвяхи, що тримали її ноги при землі, паралізуючи її мовби зовсім без зусиль.
— Як цікаво, — Жиґа нахилив голову, змірюючи поглядом її постать, немовби вивчав худобу на ринку. — А я думав, їх усіх перебили.
Жинь спробувала дістати ножа. Рука не слухалася.
— На коліна, — спокійно промовив Жиґа.
Вона миттю скорилася. Його голос немовби мав у собі якусь фізичну силу, здатну поставити її навколішки й змусити опустити очі до землі. Він вібрував у її кістках. Відбивався у самому фундаменті пагоди.