Жиґа повільно підійшов.
— А вона нижча за інших. Нащо це?
Ніхто не відповів. Він гмикнув:
— А я вважав Ханелай низькою. Вона виконує накази?
Нарешті Жинь спромоглася заговорити:
— Накази?
— Жинь, мовчи, — різко сказала Дадзі.
Жиґа лише розсміявся:
— Я вражений, Дзия. Ти знайшов собі ще одну, так? Ти завжди вважав їх своїми домашніми тваринками.
— Я не його тваринка! — скрикнула Жинь.
— О, воно говорить.
Жиґа відхилився й посміхнувся їй широкою, страшною посмішкою. А потім простягнув руку, схопив її за комір і підняв у повітря одним плавним, легким рухом. Жинь видихнула, коли його пальці боляче впилися їй у шию. Вона відбивалася ногами, але оскільки висіла над землею, то могла лише мазнути Жиґу по колінах. Борсання мало не більше користі, аніж у дитини, що вередує. Жиґа підтягнув її до себе, їхні очі опинилися на одному рівні, а обличчя стали так близько, що вона відчула жар його подиху на своїх щоках, коли він заговорив.
— Я проспав дуже довго, мала спірлійко, — прошепотів він. — І я не в гуморі для суперечок.
— О, відпусти її, — сказала Дадзі. — Так ти її вб'єш.
Жиґа пильно глянув на неї.
— А я дозволяв тобі говорити?
— Вона корисна, — наполягала Дадзі. — Вона сильна, допомогла нам дістатися сюди...
— Та невже? Смішно. Раніше ви самі вміли це, — вуста Жиґи задоволено вигнулися. — Що це? Дзия і її трахнув? Мушу сказати, стандарти в нього падають.
— Нічого такого, — швидко сказала Дадзі. — Вона ж дитина Жиґа, не шкодь їй...
— Що це, люба? — Жиґа низько захихотів. — Нарешті пробудила в собі совість?
Дадзі перейшла майже на крик.
— Жиґа, послухай мене, відпусти її!
Жиґа розімкнув пальці.
Жинь упала додолу й безгучно схопилася за горло. Ноги Жиґи бовваніли над нею. Вона припала до землі, готуючись до шаленого удару, але він просто переступив через неї, немовби через ослінчик.
Він крокував до Дадзі.
— Жиґа... — почала була Дадзі.
Але вже наступної миті Жиґа замахнувся й ударив її в обличчя. Голова Дадзі смикнулася вбік Вона скрикнула і схопилася за щоку.
— Заткнися! — сказав Жиґа і вдарив її знову.
А потім ще раз і ще раз, аж доки на паперово-білій щоці Дадзі не з'явився чіткий багряний відбиток долоні.
— Стули пельку, довбана хвойдо!
Приголомшена, Жинь спостерігала за ними, не підводячись. Тривалий час вона вважала Дадзі — Су Дадзі, Зміївну, колишню Імператрицю Нікані — наймогутнішою істотою на планеті. І з першої миті знайомства її боялася. Вона страшенно хотіла бути нею.
А тепер Дадзі стояла перед нею з опущеними плечима, мовби намагаючись зіщулитися в ніщо, а Жиґа бив її, як собаку. І вона мирилася з цим.
— Думаєш, я забув? — сипло запитав Жиґа. — Ти, підступна сучко, думаєш, я не знаю, хто вклав мене сюди?
Він підняв руку ще вище. Дадзі відсахнулася до стіни й стиха зойкнула.
— О, тільки не починай. — Жиґа підніс пальці під підборіддя Дадзі і змусив її підняти голову. Зітхнув. — Раніше ти була такою гарненькою, коли плакала. Відколи це ти перестала бути такою гарненькою?
Жинь нудило. Звісно, Дадзі йому цього не подарує. Звісно, вона дасть відсіч. Звісно, Дзян стане на її захист.
Але вони лише відвернулися: Дадзі втупилась у власні руки, а Дзян — у землю. Обоє тремтіли. А потім Жинь збагнула, що в цьому для них немає нічого нового: це відпрацьована реакція на жах, у якому вони жили роками. Жах такий нестерпний, що тепер, через двадцять років, після цілого життя свободи від чоловіка, якого вони ненавиділи, вони досі смиренно схиляли перед ним голови, наче вишмагані пси.
Жинь була не здатна це осягнути.
Та що Жиґа з ними зробив?
І якщо вона зведе його з гори, що він зробить з нею?
«Вбий його, — сказав Фенікс. — Вбий його зараз же».
Жиґа стояв до неї спиною. Вона могла покінчити з цим за лічені секунди, вистачило б швидкого стрибка, випаду й удару. Вона стиснула руків'я ножа, якомога нечутніше зіп'ялася на ноги і вперлася п'ятами в землю. Вона могла прикликати Фенікса, але іноді сталь швидша за полум'я...
Ні Ні Якщо вона зашкодить Тріаді, то лишиться сама. Вона зайшла так далеко. Він її остання, найбільша надія, і вона не може її змарнувати.
Жинь знала, що розбудила чудовисько. Але вона знала це від початку, знала, що їй потрібні чудовиська поруч.
— Я тобі не ворог, — сказала вона. — І не слуга. Я остання спірлійка. І прийшла по твою допомогу.
Жиґа не розвернувся, але прибрав руку від підборіддя Дадзі Він стояв дуже спокійно, схиливши голову набік. Дадзі відступила на крок, розтираючи щелепу, і глянула на Жинь широко розплющеними від подиву очима.
— Я знаю, що ти зробив, — голос у Жинь тремтів, як дівчачий, вона не могла цьому зарадити. — Я все знаю. І мені байдуже. Минуле не має значення. Нікань у небезпеці зараз, і ти мені потрібен.
Жиґа обернувся. Його очі були широкі, рот дещо розтулений у недовірливій усмішці.
— Ти знаєш?
Він рушив до неї, його кроки були низькі й плавні, мовби у тигра, який підкрадається до здобичі.
— І що ж, по-твоєму, ти знаєш?
— Спір. — Жинь інстинктивно відступила на крок. Усе в ньому випромінювало небезпеку, а від посмішки хотілося розвернутись і втекти. — Я бачила... знаю... знаю, що ти його віддав. Я знаю, що ти їм дозволив.
— То он що ти думаєш? — він нахилився до неї. — Тоді чому ж тобі не хочеться вбити мене, дитино?
— Бо мені байдуже, — видихнула вона. — Бо на наших теренах є інший ворог, удесятеро гірший за тебе, і мені треба, щоб ти його знищив. Зі Спіром ти зробив необхідний вибір. Я розумію. Я також жертвувала життями.
Жиґа довго мовчки дивився на неї. Жинь докладала всіх зусиль, щоб дивитися йому у вічі, її серце так шалено калатало, аж вона боялася, що воно розірветься.
Жинь не могла зчитати його вираз, тому й гадки не мала, про що він думає. Щось не спрацювало, щось пішло не так — вона розуміла це з наляканого обличчя Дадзі, — але вона не могла втекти, не побачивши все на власні очі.
А потім Жиґа закинув голову й засміявся. Його регіт був жахливим, як у Неджі, і водночас ошаліло жорстоким.
— Ні чорта ти не знаєш!
— Мені байдуже, — у розпачі повторила вона. — Призахідники тут, Жиґа. Вони просто зовні, працюй зі мною...
Він підняв руку:
— О, заткнися.
Невидима сила звалила її на підлогу. Коліна спалахнули пекельним болем. Вона стояла навкарачках, марно намагаючись підвестися.
Жиґа присів перед нею та обхопив її обличчя руками:
— Дивися на мене!
Жинь міцно замружилася.
Це не допомогло. Жиґа так сильно впився нігтями їй у скроні, що на мить Жинь здалося: він розчапить їй череп голіруч. Жорстока, холодна присутність прорвалася в її розум, розкопуючи спогади з грубою байдужістю, висмикуючи все, від чого Жинь пересихало в роті під страху. Тітонька Фан, викручування шкіри до почервоніння під одягом, щоб ніхто не побачив. Шіро, недбале поштрикування голок у її венах зі звірячою силою. Петра, відчуття холодного металу на її голому тілі, тонкі вуста, що вигиналися в зачудування щоразу, коли Жинь кривилася.
Це тривало цілу вічність. Жинь не розуміла, що кричить, аж доки горло не зсудомило від напруження.
— О, — сказав Жиґа. — Що ми маємо.
Спогади перервалися. Вона усвідомила, що лежить на підлозі, відсапуючись, а з рота стікає слина.
— Дивися на мене! — повторив Жиґа.
Цього разу вона змучено підкорилася. У ній не лишилося сил на боротьбу. Вона просто хотіла, щоб це скінчилося. Якщо вона просто зробить так, як він сказав, це скінчиться?
— Це ти хочеш бачити? — поцікавився Жиґа.
Його обличчя змінилося Алтаневим Він широко всміхнувся.
А потім нарешті Жинь зрозуміла, що Дадзі мала на увазі, сказавши, що в основі сили Жиґи лежить страх.