Він не просто лякав грубою силою. Він лякав чистою, приголомшливою владою. Він відшукав у її свідомості єдиного, кого вона колись вважала таким безмежно сильним, що не могла не коритися, ні, жадала коритися, бо страх і любов насправді — сторони однієї монети.
Тепер вона зрозуміла, що пов'язує Дзяна, Дадзі і Жиґу. Саме з цієї причини її колись вабило до Алтаня. З Алтанем усе завжди було так просто. Ніколи не треба було думати. Він шаленів, а вона йшла слідом, сліпо й без питань, бо зачаруватися його метою було простіше, ніж вигадати свою. Він лякав її. Заради нього вона померла б.
— Алтань Тренсинь, — вражено промовив Жиґа. — Пригадую це ім'я. Племінник Ханелай, так, Дзия? Гордість острова?
Розум Жинь заполонили нові образи. Вона бачила хвилі, що розбивалися об нерівне узбережжя. Бачила хлопчика, який брів через мілину. Дуже малий, років чотирьох-п'яти. Він стояв на пляжі сам, з тризубом у руці і, зосереджено звузивши очі, спостерігав за хвилями. Його чорнильне волосся спадало м'якими кучерями навколо засмаглої, бронзової шкіри, а обличчя було напружене від зрілого, сильного зосередження, що належало комусь значно старшому. Повільно, не відводячи погляду від води, він підняв тризуб, завівши руку у відпрацьованій стійці, яку Жинь бачила стільки разів.
Вона раптом збагнула, що дивиться на Алтаня.
— Ходімо, — сказав голос, голос Жиґи з її рота, бо це був його спогад і вона переживала те, що Жиґа вже робив у своєму тілі.
Двадцять років тому Їнь Жиґа підійшов до Алтаня Тренсиня і сказав:
— Ходімо зараз же. Твоя тітка чекає.
Жиґа простягнув руку. І Алтань узяв її без жодних запитань чи вагань.
Вона почула, як сміх Жиґи задзвенів їй у вухах. «Тепер розумієш?»
Нажахана, Жинь запнулася, відступивши, але вона досі була в полоні видіння, змушена дивитися стільки, скільки того хотів Жиґа, і не мала змоги отямитися. Вона не могла повернутися до свого тіла, не могла знов опинитися на горі Тяньшань, лише продовжувала спостерігати, як Жиґа веде Алтаня до судна, що чекало біля берега. Судна під кольорами Федерації.
Інші діти чекали на палубах. Десятки дітей. І серед них був один худий, хирлявий чоловік, який швидко перебирав руками по дитячих плечах і чиї вузькі очі танцювали з допитливою радістю, коли він дивився на них так само, як колись — на Жинь. Його вузьке обличчя з гострим підборіддям нависало над нею в найгірші миті її життя і навіть зараз переслідувало в кошмарах.
Шіро.
Двадцять років тому доктор Еїмчі Шіро взяв Алтаня за руку й провів на човен.
І все склалося докупи Останній, жахливий шматочок мозаїки став на місце. Федерація не викрадала спірлійських дітей. Це була Тріада. Це зробив Жиґа Жиґа передав дітей Федерації. Жига натиснув на Ханелай, коли їхні погляди розійшлись, і спостерігав, як її острів здіймається з димом, коли вона зробила неправильний вибір.
— Правду кажеш, — Жиґа прибрав руки з її скронь, лишаючи її навколішках відсапуватися. — Я приймав важкі рішення. Я робив те, що мусив. Але я не працюю зі спірлійцями. Я намагався з Ханелай. Та сучка спробувала перечити моєму слову. Ваше поріддя не служить, ви лише створюєте проблеми. І з тобою інакше не буде.
У Жинь пульсувало в голові. Вона важко хапала ротом повітря, втупившись у підлогу, аж доки перед очима все не припинило обертатися. Цим вона намагалася виграти собі кілька секунд.
Вона сильно помилялася. Домовитися з Жиґою неможливо. Вона не може благати про союз із тим, хто навіть не вважає її людиною.
Йшлося не про приниження.
Йшлося про виживання.
І ставки стали неймовірно чіткими.
Вона так відчайдушно сподівалася на інший розвиток подій. Видерлася на цю гору, воліючи зробити для Тріади що завгодно. Вона знала, що вони скоїли чимало ганебного. І заплющила б на це очі, якби це дало їй змогу скористатися їхньою силою. Якби це означало перемогу над Республікою, вона пробачила б Тріаді мало не все.
Але не це.
Вона підняла голову.
— Дякую.
Вуста Жиґи викривилися в посмішці:
— За що, дівчинко?
— Зате, що все полегшив.
Вона заплющила очі, зосередившись крізь біль на одному моменті люті А потім розкрила долоню.
Полум'я спалахнуло лише на дві секунди, та встигло перекинутися на одяг Жиґи й випалити його дотла.
Фенікс не зник. Жинь досі відчувала зв'язок із богом, у Небесному Храмі чіткіше, ніж будь-коли. Але Фенікса відтіснили, він шкрябався й боровся проти ворога, якого Жинь не розуміла.
Десь у духовній площині між богами розгорілася війна.
Тоді лишається ближній бій.
Жинь витягла меч. Жиґа взяв клинок з вівтаря за мить до того, як вона кинулася на нього, й відбив її удар з такою силою, що крізь її руку прокотилася хвиля віддачі.
Він був неочікувано повільним. Химерно незграбним. Робив правильні рухи, але завжди на частку секунди запізно, мовби ще не до кінця згадав, як перетворювати думки в дії. Після двадцяти років сну Жиґа ще не звик до фізичного тіла, і лише завдяки цьому Жинь була ще жива.
Мало того, він погано володів мечем. Але вона ніколи не тренувала ліву руку. Не мала відчуття рівноваги. Повільна, як і він, вона могла лише тримати темп, і вже за лічені секунди він пробився крізь її оборону. Вона й думати не могла про те, щоб відбиватися, адже була зосереджена лише на тому, щоб уникати його клинка.
Жиґа підняв меч над головою. Вона рвонула свій угору якраз вчасно, щоб відбити удар, який мав її розполовинити. Її плече осунулося від цього. Вона напружилась, очікуючи удару збоку, але Жиґа не піднімав свого меча з її зброї. Він натискав дедалі сильніше, аж доки перехрещена сталь не опинилася за кілька сантиметрів від обличчя Жинь.
— На коліна! — сказав він.
У Жинь затремтіли ноги.
— Я буду милостивий, — сказав він. — Дозволю тобі служити. Лише стань на коліна.
Її рука не витримувала Він ковзнув униз. Вона пірнула ліворуч, заледве уникнувши його меча, а свій випустила з онімілих пальців на підлогу. Жиґа підчепив її клинок за руків'я й ногою відкинув на інший бік кімнати.
— Дзия, — він озирнувся через плече. — Позбудься цієї проблеми.
Дзян досі стояв там, де вкляк, коли Жиґа зійшов з вівтаря. Від звуку свого імені він підняв голову, спантеличено насупивши брови.
— Майстре, — видихнула Жинь. — Будь ласка..
Дзян повільно підійшов до меча, нахилився, щоб його підібрати, а потім завагався. Його очі зупинилися на Жинь, і він нахмурився, примружившись, мовби намагався згадати, де вже бачив її раніше.
— Ходи-но сюди, Дзия,— мовив Жиґа знуджено. — Не лінуйся.
Дзян кліпнув, а потім підняв меч.
Жинь квапливо зіп'ялася на ноги, потягнувшись рукою до ножа й лише потім згадавши, що тягнеться фантомними пальцями, що правої руки немає.
Вона зробила випад до ніг Жиґи. Якщо вдасться збити його, повалити на землю...
Він помітив її наближення. Відійшов убік і вдарив її коліном у тулуб. Щось хруснуло в її грудній клітці. Жинь упала на підлогу, не здатна навіть глибоко вдихнути.
— Може, досить? — Він схилився, схопив її за комір і підтягнув обличчям до себе. А потім ударив кулаком у живіт.
Вона відлетіла назад і вдарилась об стіну. Її голова стукнулася об камінь. Перед очима спалахнули іскри. Жинь осіла на підлогу, відкашлюючись. Вона не могла дихати. Не могла рухатися. Не могла сприймати щось, окрім пульсуючих, розпечених спалахів болю.
У неї не було ні зброї, ні щита, ні вогню.
Уперше за весь час спало на думку, що вона може не вийти з цього храму живою.
— Нестерпно, що доводиться це робити. — Жиґа приклав вістря клинка їй до шиї, немовби відпрацьовуючи удар перед тим, як завдати. — Вбивати останню представницю вашого поріддя. Це кінець. Але ви, спірлійці, ніколи не лишали мені вибору. Завжди були страшенно проблемні.
Він відвів меч. Жинь міцно замружилась і чекала, доки лезо торкнеться її тіла.
Цього не сталося.