Вона почула тріскотіння. Розплющила очі. Між нею і Жиґою стояв Дзян. Його палиця була розламана, а багрянець заплямував і його тіло, і клинок Жиґи Дзян обернувся. Їхні погляди зустрілися.
— Тікай, — прошепотів він.
Жиґа знову вдарив мечем. Щось чорне розітнуло повітря, й клинок Жиґи впав додолу.
— Я забув, — вишкірився Жиґа. — Ти завжди був м'якотілий до спірлійців.
Він поцілив різким ударом у рану Дзян а. Дзян зігнувся навпіл. У кутку Дадзі шумно вдихнула й схопилася за живіт, її обличчя спотворилося від болю.
Жинь вагалася, розриваючись між Дзяном і виходом.
— Він не може мене вбити, — просичав Дзян. — Тікай.
Вона зіп'ялася на ноги. Вихід був метрів за п'ять від неї. Дрібниця. Так сильно боліли ноги, усе боліло, але вона зціпила зуби й змусила себе рухатися вперед. Два метри...
Позаду щось вибухнуло. Вона спіткнулась і впала.
— Тікай, — повторив Дзян, хоча його голос прозвучав неприродно.
Жинь відчула запах крові. Хотілось озирнутися, але вона знала, що не можна, знала, що мусить іти далі. Метр. Вона так близько.
— Клич їх! — крикнув Дзян. — Покінчи з цим!
Жинь точно знала, що він мав на увазі.
Надворі вона спинилася в тумані.
Вона відмовлялася відчувати провину. Це був її єдиний варіант. Саме того хотів Дзян. Він зробив свій вибір, а тепер вона мусить зробити свій. Вона повернула розкриту долоню до неба.
«Вивільняю тебе».
Цього разу Фенікс прийшов. Дракон відволікся, борючись проти Хранителя Воріт, тож її бог був вільний. Полум'я пройшло крізь її руку вгору, в імлу, ставши яскравим маяком на сірому тлі.
Фенікс пронизливо крикнув від захвату. Тієї миті Жинь відчувала його божественну присутність ближче, особистіше, ніж будь-коли; синхронність, що перевершила навіть пережиту на Спірі Тут межа між людиною і богом розмилась і їхні волі наклались, вони стали не окремими сутностями, коли одна транслюється крізь іншу, а єдиною істотою, що проривалася крізь матерію світу, щоб переписати історію.
Вогонь пронизав густий туман, закручуючись у стовп такий високий і яскравий, що Жинь здалося: його побачить весь світ. Хмари, які огортали гору Тяньшань, розступилися, відкриваючи пагоду на голому камінні.
Неджа мусив це бачити Жинь на це розраховувала. Він пройшов за нею аж сюди, і тепер вона дає йому все, чого він і призахідники хотіли усі наймогутніші в світі шамани зібралися в одному місці, відкриті цілі в пастці на верхівці гори.
«Це твій шанс, Неджа. Не проґав його».
Один за одним повітряні судна з'явилися з-за хмар, розмиті чорні обриси летіли на її маяк, якого неможливо було не помітити. Вони зависали, чекали, вишукуючи ціль. І тепер вони її мали.
Вони летіли півколом, оточуючи пагоду зусібіч. З такої відстані Жинь не бачила Неджі, але уявляла, що він у центрі строю й дивиться на неї. Вона підняла руку і помахала.
— Всім привіт, — пробурмотіла вона. — Ласкаво прошу.
А потім загасила своє полум'я і кинулася бігти якраз тієї миті, коли всі дирижаблі в небі повернули свої гармати до гори і вистрілили.
Вибухи розітнули небо. Вони не затихали. Прокочувалися невпинним громом, стаючи дедалі гучнішими, Жинь уже не чула власних думок. Вона не знала, чи її збили на землю. Рухала ногами, але не відчувала під собою нічого, крім сильної вібрації, що віддавалася в кістки.
Вона рухалася так, немовби пливла, рятуючись у заціпенілому приголомшенні, що притлумило весь біль.
У повітрі щось пульсувало. Не шум, а відчуття — густий, немов захолола вівсянка, тріскучий спокій, надто їй знайомий.
Вона ризикнула озирнутися. З пагоди ринули істоти — не ті спотворені, тінисті сутності, яких Дзян прикликав раніше, а цілісні створіння — в безмежній кількості, різноманітних кольорів, розмірів і форм, немовби Дзян і справді розчахнув ворота Імператорського Звіринця й випустив усіх до єдиного кігтистих, ікластих, крилатих і верескливих створінь у світ смертних.
Вони без кінця змінювали форми. Жинь бачила, як фенікс став цілінем, а потім левом, крилатим чимось, що рвонуло до флоту дирижаблів, наче стріла, під супровід какофонії криків його братів і сестер.
Призахідники відстрілювалися. Гуркіт став таким, що вся гора двигтіла.
«Добре, — подумала Жинь. — Бийте по них усім, що маєте».
Нехай це буде останнім випробуванням. Нехай доведе, що найлегендарніші шамани нікарської історії не вистоять проти машин Божественного Архітектора.
«Ти бачиш це, сестро Петра? Це переконливий доказ?»
Їй хотілося стояти й дивитися, милуватися руйнуваннями, що хоч цього разу не були від її рук. Як малим дітям, що радо розорюють пташині гнізда, їй хотілося просто поглянути, який шраму матерії світу можуть витворити дві самопроголошені наймогутніші сили на землі.
Лесь над головою вибухнув снаряд. Жинь рвонула вперед якраз тієї миті, коли позаду звалився валун. Осколки, розпечені добіла, бризнули їй на ноги.
«Бляха, опануй себе, — почувся Алтанів голос, коли вона випросталась, а її серце билося десь аж у горлі. — І забирайся к чортам із цієї гори».
Їй потрібен був швидший спосіб спуститися. Снаряди ще не поцілили в неї', але неодмінно поцілять, бо коли дирижаблі стріляють одночасно, то не обирають цілей.
Вона завмерла, розглядаючи флот.
Повітряні судна не збиралися приземлятися. Це було б нерозумно. Але вони мусили підлетіти ближче. Не могли як слід прицілитись у пагоду здалеку, їм довелося б спуститися, щоб добре бачити Тріаду.
А це давало Жинь єдиний очевидний вихід.
Вона різко видихнула: «От же срань».
Бачила лише один дирижабль, до якого могла дострибнути, й абсолютної впевненості, що їй вдасться, не мала. У бойовому стані вона навіть не розмірковувала б. Але зараз вона була виснажена Кожна частина тіла побита й боліла До ніг немовби прив'язали якорі, а легені горіли від кожного подиху.
Найближчий дирижабль піднімався. Якщо він злетить надто високо, їй нізащо не дістати — вона не могла стрибати з такою траєкторією.
Думати не було часу. Зараз або ніколи. Вона низько пригнулася, відштовхнулася від землі й прикликала кожну краплину сили, яка лишалася в ній, щоб зістрибнути зі скелі.
Жинь схопилася за залізний прут на днищі кошика Дирижабль небезпечно накренився, смикнувшись під її раптовою вагою. Жинь зімкнула пальці міцніше, бо інший зап'ясток намарне гойдався в повітрі. Дирижабль відновив рівновагу. Певно, пілот збагнув, що вона внизу, бо рвонувся вперед-назад, намагаючись її струсити. Тонкий метал впився в плоть, мало не зрізаючи її з кісток Жинь закричала від болю.
Щось — одна з істот Дзяна, хибно випущений снаряд чи уламок, Жинь не бачила, що саме, — вдарилося в кошик з іншого боку. Дирижабль смикнувся, підкидаючи Жинь. Вона напружилася, щоб не відпустити прут. Тверді тут нема, і якщо вона відпустить, то розіб'ється на смерть.
Жинь дарма глянула вниз. Під нею була прірва. Серце здригнулось, і вона міцно заплющила очі.
Дирижабль продовжував підніматися. Жинь відчула, як він повернув від гори, відступаючи на безпечнішу відстань. Смикання припинилося.
Пілот збагнув, хто вона така. І хотів узяти її живою.
Ні. О ні, ні, ні...
Щось верескнуло над головою. Жинь підвела очі. Щось пронизало дирижабль — куля зменшувалася, повітря з пронизливим свистом виходило з пробоїни.
Дирижабль почав рухатися нестабільно, однієї миті гойдаючись у напрямку до гірського схилу, а наступної смикаючись в інший бік. Жинь щосили намагалася втриматися, але руки зробилися липкі від поту, а великий палець, онімілий, зісковзнув з прута, тож тепер від прірви її відділяли лише чотири пальці.
Пілот втрачав контроль. Дирижабль почав кренитися вперед.
Але — дякувати богам — вони кренилися до схилу.
Жинь помітила скелясту поверхню, намагаючись зберігати спокій. Треба стрибнути, щойно вона опиниться достатньо близько, перш ніж повітряне судно розчавить її своїми уламками.