Кам'яний схил був усе ближче й ближче.
Вона глибоко вдихнула.
«Три, два, один». Жинь видихнула й відпустила.
«Я померла?»
Світ був чорний. Тіло пекло вогнем, вона нічого не бачила.
Але смерть не така болісна Смерть легка, Жинь стільки разів наближалася до неї, що тепер знала вмирати — це ніби падати навзнак у чорну прірву затишної порожнечі. Смерть змушує біль відступати. А її біль лише посилювався.
«О, Жинь, — Алтанів голос дзвенів у скронях, втішений, глузливий. — Як завжди, дивуєш».
Цього разу вона не відсахнулася від його присутності. Була вдячна за товариство. Воно їй було потрібне, щоб продертися крізь жах.
«Щось не так?»
— Тепер я єдина, — сказала вона. — Вони... вони не... Я єдина.
«Бути єдиною непогано».
— Але я хотіла мати союзників.
Він лише засміявся: «Невже ти так нічого й не навчилася?»
І він мав рацію — вона вже мала б зрозуміти, що не варто вкладати власну долю в руки значно могутніших людей. Після стількох помилок пора затямити: всі, кому вона присягала на вірність, неминуче її використовували й знущалися з неї.
Але вона хотіла йти за Тріадою. Хотіла, щоб хтось інший бився замість неї, бо вона дуже, дуже виснажена. Жинь хотіла, щоб Дзян повернувся, хотіла вірити, що Дадзі — та, якою Жинь сподівається її бачити. Хотіла вірити, що зможе перекласти цю війну на когось іншого. Вона завжди надто сильно чіплялася за власні ілюзії.
«Забудь про тих йолопів, — сказав Алтань. — Ми й самі впораємося».
Вона пхикнула, відчувши на вустах присмак крові.
— Ага.
Через довгий час вибухи припинилися. Доти зір Жинь повністю повернувся. Спершу вона бачила лише плямки кольору — великі спалахи червоного на білому небі, що розквітали з кожним гуркотом.
Потім її зір прояснився й вона змогла розрізнити стовпи диму й полум'я, яке його спричинило.
Вона лежала на спині, закинувши голову до небес, і сміялася.
Вона це зробила!
Бляха, вона це зробила!
Одним ударом позбулася Тріади і флоту призахідників. Дві наймогутніші сили Імперії зникли, стерті з лиця землі, від них лишився тільки попіл. Рівновага у світі змінилася. Подумки вона бачила, як змінюється розстановка сил.
Вона так довго билася в божевільній, безнадійній, відчайдушній війні І тепер мала всі шанси в ній перемогти.
Навіть у глибині власного розуму, хай навіть приглушеного та обмеженого духовним чорним ходом через свідомість Кітая, вона почула, що й Фенікс сміється — то було низьке, хрипке ґелґотання божества, яке нарешті отримало все, чого хотіло.
Та пішли ви всі до біса] — прошепотіла вона клубам диму, що розходилися в дедалі густішому тумані. Показала непристойний жест. — Це вам за Спір.
Якби в Небесному Храмі ще був хтось живий, вона помітила б. Побачила б рух. Вона пильно вдивлялась, і гірська імла обманювала очі, змушуючи думати, що там ледь помітний силует, постать, яка повільно виходить з нагоди. Але щоразу, коли вона придивлялася ближче, бачила лише дим.
Знадобилося декілька хвилин, щоб її раціональний розум знову запрацював.
Спочатку — основне Спочатку — зійти з цієї гори. Потім їй потрібна медична допомога. Відкриті рани були неглибокі, більшість уже не кровили, але безліч інших речей — удари, зламані ребра, забиті органи — могли вбити її, якщо вона не поквапиться.
Кожен рух завдавав невимовного болю. Коліна підгиналися на кожному кроці. Ребра протестували з кожним подихом Вона зціпила зуби і змусила себе йти вперед. Але спромоглася лише на жалюгідне човгання. Біль у ногах посилився — щось там зламане Це не мало значення. Унизу чекав Кітай. Вона просто мусила повернутися до Кітая.
Підніжжя гори Тяньшань перетворилося на мовчазне побоїще Там були не тільки уламки дирижаблів — бомбардувальники Неджі знищили загони Чолана. Вона бачила рештки гармат упереміш із корпусами повітряних суден. У землі виднілися жахливо акуратні півкруглі вирви.
Вона постояла хвилину в тиші, вдихаючи попіл. Ніщо не рухалося. Вона єдина вціліла, доки ставало зору.
А потім вона почула — спотворений гул, жалібне завивання зламаного двигуна. Вона різко обернулася. Глянула вгору.
У місячному сяйві Жинь помітила лише чорний силует — невеликий, але він наближався просто до неї. Не вийде. Хоч би що то летіло, воно було зламане — вона бачила дим позаду, густі клуби.
Але судно досі стріляло.
От зараза.
Жинь упала на землю.
Кулі намарно прошили випалений ґрунт. Пілот не цілився, йому просто треба було знищити що-небудь перед тим, як його життя вислизне. Дирижабль випустив останній гарматний залп, а потім урізався в гірський схил і вибухнув полум'яною кулею.
Жинь підвелася, неушкоджена.
— Промазав! — крикнула вона на гору, туди, де опадали уламки останнього дирижабля. — Ти довбаний мазило!
Звісно, ніхто не відповів. Її голос, тонкий і хрипкий, потьмянів без відлуння в холодному повітрі.
Але вона закричала знову, а потім знову і знову. Було так добре повідомляти всьому світу, що вона вижила, що вона, бляха, нарешті перемогла, і їй було байдуже, що кричить вона до трупів.
Частина З
Розділ 22
Арлон, за дев'ять років до того.
— Неджа, — Їнь Вейсжа поманив його пальцем. — Підійди.
Неджа в захваті підбіг до батька. У нього саме був важкий урок класики, але вчитель уклонився й вийшов, щойно Воєначальник Дракона з'явився на порозі.
— Як навчання? — запитав Вейсжа. — Стараєшся?
Неджа проковтнув нестримне бажання забелькотіти, натомість ретельно обмірковуючи відповідь. Вейсжа ніколи не ставив йому таких запитань.
Він ніколи не виказував особливої зацікавленості до будь-кого зі своїх дітей, окрім Дзіньджі. Неджі не хотілося виставити себе перед батьком хвальком чи дурнем.
— Учитель Чау каже, що в мене непогані успіхи, — обережно сказав він. — Я опанував основи давньонікарської граматики, а ще можу розповісти напам'ять сто двадцять два вірші династії Їнь. Наступного тижня ми...
— Добре. — Вейсжа не був ані зацікавлений, ані задоволений. Він розвернувся. — Йди за мною.
Трохи пригнічений, Неджа вийшов услід за батьком зі східного крила до головної зали для прийомів. Він не знав, куди вони йдуть. Арлонський палац був величезний, холодний, наповнений здебільшого порожнім повітрям і довгими коридорами з високими стелями та гобеленами, що зображали історію провінції Дракона з часів падіння династії Червоного Імператора.
Вейсжа зупинився перед детальним портретом Їнь Важі, колишньою Воєначальника Дракона перед Другою Маковою війною. Неджі ніколи не подобався цей гобелен. Діда він не знав, але суворе, худорляве обличчя Важі змушувало його почуватися маленьким і нікчемним, коли пін проходив повз нього.
— Ти колись хотів правити, Неджа? — запитав Вейсжа.
Спантеличений, Неджа насупив брови:
— Чого б то мені цього хотіти?
Йому не судилося правити. Дзіньджа, первісток, мав успадкувати титул Воєначальника Дракона, а з ним і всі обов'язки. Неджа був лише другим сином. Йому випала доля стати солдатом, найвідданішим генералом свого брата.
— Ніколи про це не думав?
У Неджі зародилося відчуття, немовби він провалив іспит, але він не знав, що ще сказати.
— Це не моє місце.
— Не твоє, — Вейсжа помовчав. А потім запитав: — Хочеш почути історію?
Історію? Неджа вагався, не впевнений, як відповісти. Вейсжа ніколи не розповідав йому історій. Але хоча Неджа й гадки не мав, як вести розмову з батьком, він не міг дозволити собі згаяти таку нагоду.
— Так, — обережно промовив він. — Хочу.
Вейсжа глянув на нього згори вниз:
— Знаєш, чому ми не дозволяємо вам ходити до тих гротів?
Неджа стрепенувся:
— Через чудовиськ?
Це буде історія про чудовиськ? Він сподівався, що так. Неджа відчув, як у ньому розгоряється захват. Його няньки знали, що найдужче він любить розповіді про міріади створінь, які, за чутками, чаяться в гротах: дракони, краби-канібали, жінки-риби, які змушують чоловіка їх покохати, а потім топлять його, щойно він підходить занадто близько.