— Чудовиськ? — гмикнув Вейсжа. Неджа ще ніколи не чув такого гмикання від батька. — Тобі подобаються історії про гроги?
Неджа кивнув:
— Дуже.
Вейсжа поклав руку йому на плече. Неджа ледь стримався, щоб не здригнутися. Він не боявся батькового доторку — Вейсжа ніколи не був жорстоким з ним. Але й ніколи не проявляв такої ніжності. Обійми, поцілунки, підбадьорливі доторки — усе це було за матір'ю Неджі, леді Сайкхажі, яка мало не душила своїх дітей обожнюванням.
Неджа завжди вважав батька схожим на статую: віддаленим, знудженим, недоторканним. Для нього Вейсжа більше скидався на бога, ніж на людину. Був бездоганним ідеалом в усьому, яким виховували й самого Неджу. Кожне слово Їнь Вейсжі було чітке й лаконічне, кожна дія — ефективна, обміркована Він ніколи не виказував до дітей прихильності, більшої за дивний, похмурий кивок на знак схвалення. Ніколи не розповідав їм казок.
То що ж відбувається?
Неджа помітив, що батькові очі трохи осклянілі і що говорить він значно повільніше, ніж зазвичай. А його подих... Щоразу, коли Вейсжа говорив, Неджі в обличчя бив різкий, кислий запах. Цей сморід Неджі був знайомий. Уперше він відчув його біля кімнат слуг, коли вештався після відбою там, де не мав би, а вдруге — в кімнаті Дзіньджі.
Він зіщулився під рукою Вейсжі. Раптом стало дуже незатишно. Він більше не хотів слухати історію. Закортіло повернутися до уроку.
— Розповім тобі історію про грот, — сказав Вейсжа. — Ти знаєш, що Арлон постав як південна сила за десятиліття війни після смерті Червоного Імператора. Але в останні роки його правління, після того як він покинув провінцію Дракона, щоб побудувати нову столицю в Сінеґарді, Арлон вважали проклятим місцем. Ці острови лежать у долині смерті, бурхливих хвиль і постійно підтоплюваних берегів. Жоден корабель не міг уціліти, пропливаючи повз Червоні скелі. Усі розбивалися об каміння.
Слухаючи, Неджа не смів і ворухнутися. Він ніколи не чув цієї історії. І не був певний, що вона йому сподобається.
— Зрештою, — продовжив Вейсжа, — чоловік на ім'я Ю вивчив шаманічні мистецтва, прикликав дракона, Володаря Західної річки, і благав його допомогти контролювати течію. За ніч Арлон змінився до невпізнаваності. Води заспокоїлися. Повені відступили. Арлонці збудували канали й рисові поля поміж островами. За кілька років провінція Дракона перетворилася на перлину Нікарської імперії, землю краси й достатку. — Вейсжа помовчав. — А от Ю продовжував страждати.
Вейсжа поринув у марення, говорячи не до Неджі, а до гобеленів, немовби розповідав про походження роду в безмовній залі.
— Гм, — зглитнув Неджа. — Чому...
— Природу не можна змінити, — сказав Вейсжа. — Лише стримати. Лишалася небезпека, що води Арлона вирвуться й люто затоплять нове місто. Ю мусив проживати життя в стані шаманічних галюцинацій, постійно звертаючись до Дракона, постійно чуючи його нашіптування у вухах. Після кількох десятиліть таких мук Ю відчайдушно прагнув покінчити з таким життям. Але коли бог переміг, коли Ю вже не міг померти, він хотів ув'язнити себе в Чулуу Корікх. Але знав: якщо знайде спокій, хтось інший мусить узяти на себе його ношу. Ю не міг бути таким жорстоким, таким егоїстичним. І що ж сталося?
Неджа не знав. Він складав усе докупи, наче шматочки пазла, як його вчили, готуючи до іспиту Кедзю.
Батько сказав, що це історія про грот. Історії про гроти завжди про чудовиськ.
— Ю змінився, — сказав Неджа. — Він став чудовиськом.
— Не чудовиськом, Неджа. — Вейсжа заправив пасмо волосся синові за вухо. — Рятівником. Заради Арлона він пожертвував усім. Але Арлон одразу забув про нього. Люди побачили його нову страхітливу подобу, його звивисті кільця та гостру луску й поставилися до нього не вдячно, а зі страхом Навіть власна дружина його не впізнала. Глянула на нього й закричала. Її брати кидали в нього камінням і вигнали з селища, відтіснили до гротів, де він десятиліттями молився про їхній захист. Він...
Вейсжа не договорив.
Неджа підвів очі:
— Батьку?
Вейсжа мовчки дивився на гобелени. Спантеличений, Неджа простежив за його поглядом На жодному з гобеленів не зображувалась історія, яку він щойно почув. Усі вони були династійними портретами, безкінечним рядом гарно вишитої подібності давно спочилих предків Неджі.
Що батько хоче йому сказати?
Яку жертву мусив принести дім Їнь заради Арлона?
— Вчителі сказали мені, що ти хотів побувати в гротах, — несподівано промовив Вейсжа.
Неджа напружився. То річ у цьому? У нього неприємності? Так, він просив, значно частіше, ніж мав би. Благав, скиглив, торгувався, що триматиметься на мілководді чи навіть на протилежному березі річки, якщо йому тільки дозволять підійти й хоч одним оком зазирнути в печери.
— Вибачте, батьку, — сказав він. — Я більше не проситиму. Мені просто було цікаво...
— Що?
— Я думав... ну тобто я чув про скарби і подумав...
Неджа не договорив. Його щоки пашіли. Слова прозвучали по-дурному і по-дитячому, коли він промовив їх уголос. Подумки він прися гнувся більше не перечити батьковій волі.
Але Вейсжа не сварив його. Він просто довго-довго дивився на Неджу з незбагненним виразом обличчя. Нарешті, він поплескав сина по плечі.
— Не ходи до тих гротів, Неджа, — мовив батько дуже втомлено. — Не бери на себе тягар усього народу. Він заважкий. Тобі він не до снаги.
Розділ 23
— Якщо я правильно розрахував, вибухи на горі Тяньшань знищили майже дві третини призахідницького флоту в Нікані, — сказав Кітай. — А це... чимало.
— Всього дві третини? — запитав Чолан. — Не весь?
— Неджа не відправляв на захід весь флот, — сказав Кітай. — З останнього, що я чув, Консорціум довірив йому сорок вісім повітряних суден. Шість ми знищили в Ковадлі. Біля гори я бачив ще тридцять. А як ми знаємо, ще два дирижаблі втекли.
— Ото пощастило, якщо Неджа був не на них, — пробурмотіла Венка.
Жинь потерла зболені очі, надто виснажена, щоб засміятися. Четверо — вона, Чолан, Кітай і Венка — стояли навколо столу в хатині Чолана. Усі вони були бліді й нервові від утоми, але ця нарада ніби наповнила їх нагальною, пекучою енергією. Спокійною, небувалою впевненістю, смаком надії, якої жоден із них не відчував уже багато місяців.
У цьому й полягала відмінність між рятуванням власних життів і плануванням нападу. Вони чудово розуміли, якого розмаху це могло набути Це було божевілля. Це було захопливо.
— Як швидко, на твою думку, призахідники відправлять заміну? — запитала Жинь.
— Не впевнений, — сказав Кітай. — Імовірно, вони засумніваються. Коли я був в Арабаку, то постійно чув розмови, що Консорціум переглядає інвестування. Що більше часу знадобиться Неджі, щоб об'єднати південь, то більше вони обмірковуватимуть надання військової допомоги. Консорціум — цікаве об'єднання: щоб відправити війська в чужу країну, їм потрібно зібрати неанонімні голоси з усіх країн, які мають членство. А їхні члени не надто схвалюють втрату життів — і вартість повітряних суден, що важливіше, — заради сили, якої не розуміють.
— Виходить, вони боягузи, — сказав Чолан. — Паперові тигри. Охоче приходять перемагати замість нас у наших війнах, але щойно їм стає страшно, задкують?
— Усе не закінчиться так просто, — сказала Жинь. — Вони давно мають плани на цей континент. І нам не відлякати їх самими погрозами. Доведеться зробити ці погрози реальними, — вона зглитнула і підняла підборіддя. — Якщо хочемо покласти цьому край, то мусимо захопити Арлон.
Ніхто не розсміявся.
Дивовижно, як це просте речення, що ще тиждень тому прозвучало б жорстоким жартом, тепер здавалося цілком реальним. Розбити Республіку більше не було нездійсненною мрією. Було питанням часу.