— Захід не вважає цю війну протистоянням матеріального, — сказала вона. — Йдеться про розбіжність у трактуванні божественності. Їм уявляється, що оскільки вони коряться Божественному Архітектору, то можуть розчавити нас, як мурах. Ми щойно довели їм, що вони помилялись. І зробимо це знову.
Вона нахилилася вперед, притискаючи долоню до столу.
— Зараз у нас є шанс повернути цю країну, і цілком можливо, що він буде єдиним. Республіка відступила, але вони оговтаються. Слід завдати удару до того, як це станеться. І цей удар не може бути упівсили. Мусимо бути нищівними. Треба налякати союзників Неджі так, щоб вони втекли на свою півкулю, підібгавши хвости, й ніколи не сміли навіть думати повертатися сюди.
Ніхто не заперечив. Вона знала, що заперечувати вони не стануть. Іншого варіанта не існує.
— А який у тебе план на випадок, коли вони втратять контроль? — тихо запитав Кітай.
Він сказав коли. Не якщо. Це була не гіпотеза. Тепер вони підійшли до реальних дій, а це означало, що вона вже перемогла.
— Не втратять, — сказала вона. Наступні її слова різали мов по живому, відкриваючи знайомі болісні шрами. У цих словах був весь тягар провини, яку вона так довго намагалася придушити. Тепер ці слова стали частиною спадку, вона це знала. Вона не мала іншого вибору, окрім як зіткнутися з ними. — Бо ми Цике. А перше правило Цике — ми самі себе відбраковуємо.
Коли Жинь вийшла з хатини Чолана, світ здався їй інакшим.
Вона бачила той самий непродуманий армійський табір, як і коли заходила. Проминала ті ж таки недоладні ватри, що палахкотіли під різким степовим вітром, ті самі групки схудлих солдатів і цивільних, які мали надто мало їжі, питва і одягу, ті самі худі, виснажені й голодні очі.
Але Жинь не бачила тут слабкості.
Вона бачила відновлення армії. Кування нації. Боже, це захоплювало її. А чи розуміють вони, ким стануть?
— Поглянь, — сказав Кітай. — Вони вже переповідають про тебе легенди.
Жинь простежила за його поглядом Жменька молодих солдатів спорудили сцену посеред табору, зсунувши два столи. Між двома палями натягли біле простирадло, а за ним запалили невелику лампу, що відкидала на полотно викривлені тіні.
Жинь зупинилася, щоб подивитися.
Вигляд полотна оживив у ній спогади, такі солодкі, що було навіть боляче: чотири літні дні серед гарячого, липкого натовпу Сінеґарда; полегшення від прохолоди мармурової підлоги в родинному маєтку Кітая, п'ятиразовий бенкет із розкішної їжі, якої вона ніколи не куштувала до того й не торкалася відтоді. Ця лялькова вистава не була поставлена так професійно, як та, яку вона дивилася гад час Літнього фестивалю в Сінеґарді, де ляльки рухалися плавно, а прутики й нитки були такі невидимі, що Жинь майже повірила, що по той бік танцювали маленькі істотки. Тут лялькарі були помітні за сценою, з неакуратними, нашвидкуруч зшитими іграшками на руках, що віддалено нагадували людей.
Доки вистава не почалася, Жинь не розуміла, що безформна блакитна постать попереду — то Неджа.
— Я Юний маршал! — лялькар намагався говорити носовим, хрипким голосом невдоволеної дитини. — Батько сказав, що ми мали перемогти в цій війні!
— Ти привів наш флот до катастрофи! — інший актор говорив гортанною, ламаною нікарською, тому в ньому вгадувався призахідницький солдат. — Ідіоте! Навіщо ти відкрив вогонь по Тріаді?
— Я не знав, що вони можуть ударити у відповідь!
Наступні сцени були не менш кепські — рядок за рядком грубого, дурного гумору. Але після гори Тяньшань південці хотіли саме грубого гумору. Вони тішилися приниженню Неджі. Завдяки цьому вони вірили, що зможуть перемогти в неминучій битві.
— Ходімо, — Кітай рушив далі. — Тут одне й те саме.
— А що ще вони кажуть? — запитала Жинь.
— Яка різниця?
— Мені байдуже, що вони кажуть про Неджу. А про мене?
— О.
Він зрозумів, про що насправді вона питає. «Що вони знають?»
— Ніхто не знає, що ти виступила проти Тріади, — сказав він після паузи. — Вони знають, що ти пішла на гору Тяньшань у пошуках допомоги і що шамани в храмі пожертвували собою, щоб урятувати нас від флоту дирижаблів. Це все, що їм відомо.
— Виходить, вони вважають, що Тріада загинула героями.
— А ти припустила б не те саме? — Кітай здійняв брову. — Збираєшся їх просвітити?
Вона це обміркувала й усвідомила, що опинилась у становищі, коли треба визначити історичний наратив усього народу.
Чи дозволить вона вижити спадку Тріади?
Вона могла знищити їх. Вона повинна була б знищити їх за те, що вони з нею зробили.
Але героїчний наратив був напівправдою. Один з Тріади справді помер із честю. Принаймні один з них заслужив на те, щоб його пам'ятали гарною людиною. І це створює прекрасний міф: шамани попередньої величної нікарської доби віддали життя заради початку нової.
Жинь покінчила з Тріадою. Вона могла дозволити їм одну смерть, якщо рішення за нею. Їй подобалося, що вона має владу вибору.
— Ні, — вирішила вона. — Нехай живуть у легенді.
Вона могла бути великодушною до привидів Тріади. Хай стануть легендами, якими завжди й були. Попри мрії Жиґи, Дзяна й Дадзі про велич, їхня історія мала скінчитись у Небесному Храмі. Вона дозволить їм зайняти цю маленьку прелюдію в історії. А в неї — значно приємніше завдання: формувати майбутнє. А коли вона закінчить, ніхто вже й не пам'ятатиме імен Тріади.
Перед сном Жинь мала ще одну зустріч.
Вона вийшла сама, щоб зустрітися з Чаґханем у його таборі. Кетреїди збирали речі. Їхні багаття вже не горіли, а сліди засипали землею. Юрти й ковдри згорнули і навантажили на коней.
— Не затримаєшся? — запитала вона.
— Я зробив те, заради чого приходив.
Чаґхань не питав, що сталося на горі. Було очевидно, що він уже це знав. Він привітав її, осяйно всміхаючись і хитаючи головою:
— Гарна робота, спірлійко. Це був розумний хід.
— Дякую, — сказала вона, мимоволі відчувши задоволення.
Чаґхань ще ніколи її не хвалив. Упродовж майже всіх їхніх стосунків, від того дня, коли вони вперше зустрілися в Кхурдалайні, він ставився до неї як до норовливої дитини, не здатної на раціональні рішення.
А тепер, уперше за весь час, він поводився так, наче справді поважав її.
— Думаєш, вони мертві? — запитала вона. — Ну, я про те, чи є бодай шанс...
— Абсолютно, — сказав він. — Вони були могутніми, але їхні якірні узи тримали їх у полоні тіл, а це означає, що вони завжди були смертними. Вони відійшли. Я це відчув. Гарна відплата.
Вона полегшено кивнула:
— Її я тобі заборгувала За Цевері.
Його вуста вигнулися:
— Не вдавай, що зробила це, щоб відплатити кровний борг.
— Це й був кровний борг, — сказала вона. — Але не твій. І тепер ти вже, певно, знаєш, що я мушу зробити далі.
Він повільно видихнув:
— Здогадуюся.
— І не спробуєш мене зупинити?
— Ти плутаєш мене з моєю тіткою, Жинь.
— Сожцань Сіжа вбила б мене на місці.
— О, вона вбила б тебе давно. — Чаґхань ніжно провів рукою по шиї свого коня.
Жинь упізнала тварину: це був той самий вороний бойовий кінь, якого Чаґхань осідлав у лісах біля озера Боян, коли вона бачила його востаннє. Говорячи, він припасовував сідло, підтягуючи кожен вузол відпрацьованими рухами.
— Сожцань Сіжа була категорично проти відродження лікарського шаманізму. Вважала, що це накличе кінець світу.
— А ти ні?
— Світ уже котиться до свого кінця. Розумієш, Сотня кланів знає, що час рухається по колу. Не буває нових історій, просто старі переповідаються знову і знову, коли всесвіт проходить цикли цивілізації й кришиться в безнадії. Ми знову на межі доби хаосу, нам цього не спинити. Я просто волію ставити в цих перегонах на певних коней.