— Але збираєшся спостерігати з безпечної відстані, — сказала Жинь.
Вона говорила не всерйоз. Їй ставало розуму не просити Чаґханя лишитися й допомогти. Вона не така егоїстична Нікарці вже достатньо експлуатували його народ.
Та якщо відверто, Жинь хотіла, щоб Чаґхань пішов на південь з нею. Раніше вона його не терпіла, бо він нагадував їй про Цике. Про Суні, Бадзі, Жамсу і Цару. Про Алтаня. З-поміж усіх Химерних Дітей лишилися тільки вони, і обоє мають діяти незалежно, щоб об'єднати свої роздроблені нації. Якимось чином Чаґхань усе ж досягнув мети Жинь відчайдушно хотіла б, аби він позичив їй трохи своєї сили.
Але вона вже стільки в нього відібрала. І не могла вимагати більше.
— З тобою я навчився триматися подалі від непередбачуваних наслідків. — Чаґхань затягнув останній вузол і погладив коня за вухами. — Щасти тобі, спірлійко. Ти божевільна, але не настільки, як був Тренсинь.
— Вважатиму це компліментом.
— На мою думку, лише так ти можеш перемогти.
— Дякую, — здивовано промовила Жинь. — За все.
Він прийняв подяку, ледь помітно всміхнувшись.
— І поки ти не пішла, ще одне. Я не просто хотів попрощатися. Нам треба поговорити про Неджу.
Вона напружилася:
— Так?
Кінь, немовби відчувши збентеження господаря, схвильовано заіржав і вдарив копитом об землю. Чаґхань квапливо передав віжки найближчому вершникові.
— Сядь, — сказав він.
Вона послухалася. Серце бухкало дуже важко.
— Що ти хочеш знати?
Він сидів навпроти, схрестивши ноги.
— Я почав розвідувати про Їнь, відколи почув, що трапилося біля Червоних скель. Було важко викристалізувати правду з легенди, бо ж дім Їнь огортають чутки, а ще вони добре вміють стерегти свої таємниці. Але я, мабуть, краще збагнув, що відбулося з Неджею. Чому він такий, як є, — Чаґхань нахилив голову. — Що тобі відомо про те, звідки Неджа дістав свої вміння?
— Якось він розповів мені історію, — сказала вона. — Це... дивно. Я вважала, що шаманізм працює не так.
— І як же? — наполягав Чаґхань.
Чому їй раптом у голові ніби все попливло? Жинь уп'ялася нігтями в долоню, намагаючись сповільнити дихання. Говорити про Неджу не мало б бути так важко. Вона місяцями обговорювала з Кітаєм, як його вбити.
Але запитання Чаґханя відродило в ній спогади про Арлон, рідкісні миті вразливості й різкі слова, про які вона жалкувала. Вони змушували її відчувати. А відчувати вона не хотіла.
Жинь змусила голос вирівнятися.
— Коли нам потрібні боги, ми їх кличемо. А Неджа ніколи не шукав дракона Він розповів мені, що зустрівся з одним, кали був ще малий, і говорив про це як про... реальне.
— Усі боги реальні.
Реальне в цій площині, — пояснила вона. — Матеріальному світі Він сказав, що дитиною зайшов до підводного грота і зустрів там дракона, який убив його брата й заявив права на самого Неджу, хоч би що це означало. Він говорив так, немов бог ходив по цій землі.
— Ясно, — Чаґхань почухав підборіддя.— Так. Саме так я й думав.
Але... це... вони таке можуть?
— Це не є таким уже й неймовірним. У цьому світі існують «кишені», де межа нашого світу і світу духів тонша, — Чаґхань стиснув долоні, щоб продемонструвати. — Гора Тяньшань — одна з них. Спірлійський храм — ще одна, Грот Дев'яти Вигинів — третя. Та печера — джерело всієї сили Неджі. Їні давно пов'язані з Драконом. Води Арлона давні, а ті скелі могутні, бо мають у собі історію мертвих. Магія плавно тече тими водами. Ти колись замислювалася, чому Арлон такий багатий, такий розкішний, навіть коли довколишні провінції — пустка? Божественна сила захищає той район століттями.
— Але як...
— Ти була на Мертвому острові. Ти бачила, що там нічого не росте. Замислювалася чому?
— Я думала.. Ну тобто хіба це не наслідки хімічної зброї муґенців? Хіба вони просто не отруїли ту землю?
Чаґхань похитав головою:
— Не тільки. Крізь острів пульсує аура Фенікса, як вода пульсує через Арлон.
— То виходить, Дракон...
— Дракон. Якщо можна так його назвати, — Чаґхань бридливо скривився. — Радше бідолашне закляте створіння, що колись було Лобстером, морською зіркою чи дельфіном Певно, запливло в павутину справжньої магії Дракона і незалежно від власної волі стало фізичним утіленням океану, що бажає...
— Знищувати?
— Ні Знищення — це імпульс Фенікса Океан бажає топити, володіти. Скарби великих цивілізацій неминуче падають у його темні глибини, а Дракон прагне заволодіти ними всіма Йому подобається колекціонувати прекрасні речі.
Він того, як Чаґхань це промовив, Жинь пішов мороз поза спиною.
— І він забрав Неджу до своєї колекції.
— Це гарний евфемізм Але слово надто м'яке. Дракон не просто хоче забрати Неджу, немов якусь коштовну вазу чи картину. Він хоче володіти ним, його тілом і душею.
Жинь до горла підкотилася грудка від спогаду про те, як тремтів Неджа, коли говорив про Дракона.
«Що я з ним зробила?»
Уперше за весь час вона відчула укол провини за те, що штовхнула Неджу до межі, назвала боягузом, коли він відмовився пробудити силу, що могла їх врятувати.
Тоді вона думала, що Неджа просто поводився як вередливий егоїст. Не розуміла, як він міг відчувати огиду до своїх дарів, якщо вони такі корисні. Ненавиділа його за те, що він назвав їх обох мерзенними.
Жинь навіть на думку не спадало, що, на відміну від неї, він не сприймав свого болю за належне. Він не міг отримати від нього задоволення, як вона, бо для нього це не була необхідна ціна. Для нього це була лише мука.
— Його вабить до того створіння, — зауважив Чаґхань. — І до того місця. Він фізично заякорений. Це джерело його сили.
Жинь глибоко вдихнула. «Зосередься на важливому».
— Це однаково не каже, як мені його вбити.
— Але каже, куди завдати удару, — сказав Чаґхань. — Якщо хочеш покінчити з Неджею, йди до джерела.
Вона зрозуміла.
— Я мушу взяти Арлон.
— Зруйнувати Арлон, — погодився він. — Інакше вода й далі зцілюватиме його. І захищатиме. А ти вже мала б знати, що коли лишаєш ворогів живими, війна не закінчується.
Розділ 24
Коли наступного ранку Жинь вийшла з хатини Чолана, то побачила такий велелюдний натовп, що йому й кінця не було.
За день до того Кітай пустив поголос про пошук добровольців, чітко визначивши, що кандидатами зможуть стати лише солдати від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти років. Жинь хотілося мати рекрутів приблизно свого віку. Їхня лють мала бути всеосяжна й непомірна. Їй потрібні були солдати, готові кинути власні душі в прірву безодні без стриманої боязливості, яку відчували б чоловіки, вдвічі чи втричі старші за неї.
Але стало ясно, що на вікові обмеження ніхто не зважав. У натовпі були й цивільні за шістдесят, і діти, молодші семи років.
Жинь вийшла перед юрбою і дозволила собі уявити, лише на мить, що сталося б, якби вона зробила шаманами їх усіх. Реальною така можливість не була, лише жахливою, зверхньою фантазією. Вона уявила пустелі, що змінювалися б, наче водоверті. Океани, які здіймалися б, мов гори. Вона бачила, як увесь світ перевернувся з ніг на голову, збиваючись у піну в первісному хаосі, і якась темна частина її тішилася знанням, що якби вона того побажала, то так і було б.
«Ти мною так пишався б, Алтаню. Саме цього ти завжди хотів".
— Вимога була від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти, — сказала вона до натовпу. — Коли я повернуся, то не хочу бачити тут нікого, хто їй не відповідає.
Вона зайшла назад до хатини.
— І що тепер? — звеселено запитав Кітай. — Письмовий іспит?
— Змусимо їх чекати, — сказала вона. — Перевіримо, хто насправді цього хоче.
Вона лишила їх на кілька годин. З плином дня дедалі більше людей відсіювалися, переглянувши своє рішення під сліпучим сонцем і безжальним вітром. Більшість із них — ті, хто, за підозрою Жинь, зголосилися лише з тимчасової, нетривкої та показної хоробрості, — пішли в першу годину-дві. Вона цьому тільки зраділа. А ще відчула полегшення, коли наймолодші добровольці підвелися й пішли з власного бажання або ж їх потягли геть матері.