Але щоразу, коли виникало це бажання, вона бігла до пульсуючої чорної отрути, що затуманювала розум, прощального подарунка Су Дадзі, який відрізав їй доступ до Пантеону.
Можливо, це було благословення, що її розум так і лишився заблокований Печаткою і вона була змушена використовувати Кітая як канал для своєї сили. Кітай втримував її від божевілля З ним вона лишалася стабільною. Він дозволяв їй прикликати полум'я, але лише націленими, обмеженими спалахами.
Жинь лякало, що вона могла накоїти без Кітая.
— На твоєму місці, — зауважив Совдзі, — я позбувся б їх усіх. Один вибух — і південь чистий. До біса розсудливість.
Жинь скоса глянула на нього:
— Але тоді ти також загинув би.
— А як інакше, — сказав він так, немовби саме цей мав на увазі.
Жинь здалося, що минула вічність, доки сонце нарешті сіло. Добу тому вона вперше повела своє військо в бій. Удень звільнила селище А тепер у неї пульсував зап'ясток, тремтіли коліна, а очі застилала пелена головного болю.
Вона не могла притлумити спогади про крик у храмі Треба було його заглушити.
Повернувшись до намету, вона дістала з дна дорожнього мішка пакетик опіуму і заштовхала подушечку в люльку.
— Це обов'язково? — запитав Кітай.
Насправді то було навіть не запитання. Вони сперечалися про це вже безліч разів, і щоразу закінчувалось однаково. Він просто мусив висловити невдоволення. Вони вже промовляли ці фрази, навіть не задумуючись.
— Не твоє діло, — сказала вона.
— Тобі треба поспати Ти на ногах уже майже дві доби.
— Потім. Без цього я не зможу розслабитися.
— Запах жахливий.
— То йди спати деінде.
Кітай мовчки підвівся і вийшов з намету.
Жинь навіть не глянула на нього. Вона піднесла люльку до рота, запалила її, клацнувши пальцями, і глибоко вдихнула. А потім лягла на бік і підібгала коліна до грудей.
Через кілька секунд вона побачила Печатку; живу, пульсуючу сутність, яка так смерділа отрутою Зміївни, що Су Дадзі цілком могла стояти в наметі поруч із Жинь. Вона вже звикла до Печатки, звикла намарно битися об непорушну перепону отрути, що не зникала з розуму.
Але Жинь знайшла їй краще застосування.
Вона наблизилася до мерехтливих знаків. Печатка нахилилася до неї, розкрилася й поглинула її. На мить перед очима Жинь усе почорніло, і це була страшна темрява, але потім вона опинилась у темній кімнаті без вікон і дверей.
Отрута Дадзі була створена з бажання, з того, за що Жинь готова була вбити, з того, за чим сумувала так, що їй хотілося померти.
Алтань матеріалізувався одразу.
Жинь звикла боятися його. Вона відчувала легкий спалах страху щоразу, коли дивилася на нього і їй це подобалося. Коли він був живий, вона ніколи не знала, чи буде він лагідним з нею, чи жорстоким. Коли вона вперше побачила його всередині Печатки, він майже переконав її піти за ним у забуття. Але тепер вона тримала його на повідці у власному розумі, під суворим контролем і він говорив лише тоді, коли вона цього хотіла.
Але страх не зник Вона нічого не могла з ним удіяти, та й не хотіла.
Їй був потрібен хтось, хто ще міг її налякати.
— Ось де ти, — він простягнув руку, щоб погладити її по щоці — Сумувала?
— Відійди, — сказала вона. — Сядь.
Він підняв руки й підкорився, сівши зі схрещеними ногами на темну підлогу.
— Як скажеш, люба.
Жинь сіла навпроти нього:
— Минулої ночі я вбила десятки людей. Імовірно, частина з них були не винні.
Алтань осилив толову:
— І які це викликає в тебе відчуття? — він говорив абсолютно нейтрально, без осуду.
Але навіть так Жинь відчула, як їй стиснуло груди знайомою отрутою, немовби легені роз'їдала провина Вона видихнула, силкуючись лишатися спокійною. Алтань підконтрольний їй лише доки вона спокійна.
— Ти й сам так учинив би.
— І чому ж я так учинив би, дитино?
— Бо ти був безжальним, — сказала вона — Вибудовував стратегію за цифрами. Ти знав би, ідо мусиш це зробити. Ти не ризикував би своїми загонами. Солдати важливіші за цивільних, це прості підрахунки.
— Нехай так, — він підбадьорливо їй усміхнувся. — Ти вчинила так, як було потрібно. Ти героїня. Тебе це тішить?
Вона не брехала Та й чого брехати? Алтань — її таємниця, її фокус, і те, що вона говорить тут, більше ніхто й ніколи не дізнається. Навіть Кітай.
— Так.
— Покажи, — попросив Алтань. На його обличчі відбився голод. — Покажи мені все.
Вона дозволила йому побачити. Оживила все, секунду за секундою, кожну яскраву, полум'яну подробицю. Показала розполовинені тіла Белькотіння наляканих голосів, що благали про милосердя... «Ні, ні, будь ласка, не треба». Храм, що перетворився на стовп вогню.
— Добре, — сказав Алтань. — Це дуже добре. Покажи більше.
Вона прикликала спогади про попіл, про вибілені кістки, що стирчали з обвуглених стовпів. Їй ніколи не вдавалося спопелити кістки дотла, хоч скільки зусиль вона докладала Завжди лишалися якісь частинки.
Вона затрималася ще на хвилину, щоб дозволити собі відчути все: провину, каяття, жах. Вона могла відчувати їх лише в цьому просторі, де вони не ослаблювали її, де не викликали в неї бажання качатися по землі, роздираючи до крові передпліччя й стегна.
Потім вона облишала спогади. Захоронені тут, вони більше її не переслідували.
Після цього вона завжди почувалася такою чистою. Немовби світ заплямований і з кожним ворогом, якого вона спопеляє, він поступово чистішає.
Для неї це було водночас і виправданням, і покутою. Якщо вона карала себе, якщо знову і знову прокручувала в пам'яті скоєні звірства, доки образи не ставали беззмістовними, то цим ушановувала померлих. Більше вона нічого їм не завинила.
Жинь розплющила очі. Спогад про Алтаня мало не зринув у її думках, але вона заштовхала його назад. Алтань з'являвся лише тоді, коли вона це йому дозволяла, лише тоді, коли хотіла його бачити.
Колись спогади про Алтаня мало не довели її до божевілля. А тепер його товариство було одним зі способів, завдяки яким вона зберігала здоровий глузд.
Жинь ставало дедалі легше відмежуватися від нього. Вона навчилася ділити розум на охайні, зручні відсіки. Думки можна заблокувати. Спогади — придушити. Життя значно простіше, якщо вона барикадує ту частину себе, що страждає від скоєного. І доки вона триматиме ці частини своєї особистості окремо — ту, яка відчуває біль, і ту, яка воює, — з нею все буде гаразд.
— Гадаєш, вони приєднаються до нас? — запитав Кітай.
— Не впевнена, — відповіла Жинь. — Наразі вони не надто прихильно поставилися до всього. Невдячні.
Вони стояли, склавши руки на грудях, і спостерігали за тим, як чоловіки, які називали себе «Залізними вовками», розтягували з центру селища все, що ще можна врятувати.
«Залізні вовки» були групою Совдзі. Окупацію Кхудли пережило значно більше його людей, аніж; боялася Жинь: їх налічувалося щонайменше п'ять сотень. Це було полегшення. Південна армія відчайдушно погребувала нових солдатів, але придатних рекрутів в окупованих муґенцями селищах знайти було нелегко. Більшість молодих чоловіків, бодай трохи схильних до опору, вже поховали на полях смерті. А ті, кому пощастило вижити, були або занадто юні, або занадто старі, або занадто налякані, щоб стати гарними солдатами.
Але «Залізні вовки» Совдзі були сильними, здоровими чоловіками з неабияким досвідом у бою. Досі вони були мандрівними захисниками тилових позицій провінції Мавпи. Коли Кхудла впала, чимало з них утекли в ліси. А тепер поверталися цілими юрбами. З них вийшли б чудові солдати. Питання було лише в тому, чи вдасться переконати їх приєднатися до Коаліції.
Жинь була не певна «Залізні вовки» зовсім не поспішали дякувати своїм визволителям. Насправді рятувальна операція суттєво ускладнилася: люди Совдзі виявилися напрочуд норовистими і вкрай неохоче виконували накази, отримані не безпосередньо від Совдзі їх дратувало, що в справу втрутився хтось інший, відібравши в них титул рятівників. Кітаю вже тричі довелося давати раду сваркам через розподіл ресурсів між «Залізними вовками» і солдатами Південної коаліції.