— По-перше, прийміть те, що боги існують. Вони реальні й відчутні, присутні й видимі, як будь-хто з нас. Можливо, навіть більше. Ви можете в це повірити?
— Звісно, — сказав Дулінь.
Інші кивнули на знак згоди.
— Добре. Боги живуть у площині поза межами цієї. Ви можете вважати її небесами. Наше завдання як шаманів — прикликати їх сюди, щоб вплинути на перебіг справи. Ми виступаємо в ролі посудин — воріт для божественної сили.
— А що воно таке — небеса? — запитала Піпадзі.
Жинь помовчала, розмірковуючи над поясненням. Як це колись описав Дзян?
— Єдине місце, яке можна вважати реальним. Місце, де ніщо не вирішено. Місце, куди ви навідуєтесь уві сні.
Це викликало спантеличені погляди. Жинь збагнула, що це нікуди не веде. Тож вирішила почати знову, намагаючись дібрати правильні слова, щоб пояснити ідеї, які тепер їй стали такі ж знайомі, як і дихання.
— Перестаньте думати про наш світ як про єдиний справжній, — сказала вона. — Цей світ непостійний. Об'єктивно його не існує, хоч би що це означало. Великий мудрець Джвандзи колись сказав, що не знав напевне, чи то йому наснилося, що вночі він перетворився на метелика, а чи він завжди жив у метеликовому сні? Цей світ — сон метелика Цей світ — сон богів. А коли ми бачимо богів у снах, це означає, що ми просто прокинулися. У цьому є сенс?
Новобранці були збентежені.
— Анітрохи, — сказав Мерчі.
Слушно. Жинь і сама чула, якою тарабарщиною здаються її слова, хай навіть і повністю вірила в їхню істинність.
Не дивно, що колись вона вважала Дзяна божевільним. Як же, в біса, пояснити космос і мати вигляд особи при здоровому глузді?
Вона спробувала підійти з іншого боку.
— Не думайте над цим забагато. Просто обміркуйте все під таким кутом. Наш світ — це лялькова вистава, і те, що ми вважаємо об'єктивно матеріальним, — насправді лише тіні Усе постійно змінюється, постійно в потоці. А боги зачаїлися за сценою і водять цих ляльок.
— А ви хочете, щоб ми захопили лялькарів, — сказала Піпадзі.
— Правильно! — озвалася Жинь. — Добре. У цьому й суть шаманізму. У видозміненні реальності.
— Але навіщо їм нам це дозволяти? — запитала Піпадзі. — Якби я була богом, то не хотіла б просто так ділитися з кимось силою.
— Боги не переймаються таким Вони не думають як люди, вони не егоїстичні актори. Вони... вони інстинкти. Вони мають один основний рушій. У Пантеоні вони врівноважуються рештою богів. Але коли ви відчиняєте ворота, то дозволяєте їхній волі впливати на світ.
— Яка воля твого бога? — запитала Піпадзі.
— Палити, — легко відповіла Жинь. — Пожирати і стирати. Але всі боги різні. Мавпячий бог хоче хаосу. Дракон прагне володіти.
— І скільки там богів? — не вгавала Піпадзі.
— Шістдесят чотири, — відповіла Жинь. — Шістдесят чотири боги Пантеону, усі протилежні сили, які створили цей світ.
— Протилежні сили, — повільно повторила Піпадзі. — Отже, в усіх них різні інстинкти І всі вони хочуть різного.
— Так! Чудово.
— А як нам обрати? — запитала Піпадзі. — Чи це вони нас обирають? Бог вогню обрав тебе, бо ти спірлійка, чи...
— Зачекайте, — втрутився Мерчі. — Можна перевести це з абстрактного рівня? Боги, Пантеон — це все чудово, нехай. Але як ми маємо їх прикликати?
— По одному за раз, — сказала йому Жинь. — Ми ще не здолали й основної теорії...
— Ключ у наркотиках, так? — запитав Мерчі. — Принаймні я таке чув.
— Ми до цього дійдемо. Наркотики дають вам доступ, так, але спершу треба розуміти, до чого саме...
— Тобто ці вміння ти маєш завдяки наркотикам? — знову перебив Мерчі. — Що це за наркотики? Гриби-сміхуни? Макове зерня?
— Це не... ми не... Ні. Ти мене взагалі слухаєш? — Жинь раптом закортіло вдарити його в скроню, як робив Дзян щоразу, коли вважав, що вона надто нетерпляча Тепер вона починала розуміти, якою, певно, нестерпною студенткою була. — Наркотики не дарують умінь. Не роблять нічого, крім того, що дозволяють бачити світ таким, який він насправді. Силою володіють боги. Вони і є силою. Ми можемо тільки пропустити їх крізь себе.
— Чому в тебе немає потреби вживати наркотики? — запитала Піпадзі.
Це заскочило Жинь зненацька.
— Звідки ти знаєш?
— Спостерігала за тобою під час походу, — сказала Піпадзі. — Ти тримала полум'я в руці день і ніч, але завжди здавалася такою тверезою. Ти ж не могла постійно ковтати макове насіння. Інакше просто зірвалася б з кручі.
Інші новобранці нервово захихотіли. Але Піпадзі вичікувально дивилася на Жинь так пильно, що їй навіть стало незатишно.
— Я перетнула цю межу, — сказала Жинь.
Схоже, Піпадзі це не переконало.
— Звучить так, наче ти там, куди ми маємо дійти.
— Зовсім ні Ви цього не хочете. І ніколи не хотітимете.
— Але чому...
— Бо тоді бог завжди буде у вашій голові, — відказала Жинь. — Він завжди кричатиме до вас, намагатиметься скорити своїй волі Намагатиметься стерти вас І тоді порятунку вже не буде. Ваше тіло перестане бути смертним, тож померти ви не зможете, але й повернути контроль собі теж не вдасться. Тому єдиний спосіб уберегти світ — замкнути вас у кам'яній горі разом із сотнями інших шаманів, які зробили цю помилку. — Жинь роззирнулася кімнатою, почергово дивлячись їм у вічі. — І я розчавлю ваші серця, перш ніж до цього дійде. Так милосердніше.
Вони перестали хихотіти.
Пізно ввечері того ж дня, після ще кількох годин точного описування, як то воно — входити в Пантеон, Жинь дала своїм новобранцям перші дози макового насіння.
Майже нічого не сталося. Всі вони подуріли й очманіли, спіймавши кайф. Качалися підлогою, виводячи в повітрі візерунки, й постійно белькотіли щось нерозбірливе про найглибинніші почуття, від чого Жинь хотілося видряпати собі очі. Ляньхва заходилася писклявим сміхом щоразу, коли хтось до неї говорив. Мерчі бив землю й бурмотів щось про те, яка вона м'яка. Піпадзі та Дулінь сиділи абсолютно нерухомо, міцно заплющивши очі від, як сподівалася Жинь, зосередження, аж доки Дулінь не захропів.
Зрештою всі вони отямились, і їх знудило.
— Не подіяло, — простогнала Піпадзі, розтираючи почервонілі очі.
— Це тому, що ви не намагалися побачити, — відповіла Жинь.
Вона й не сподівалася, що хтось із них досягне успіху з першої спроби, але надіялася бодай на щось. Бодай на крихітний натяк на зустріч із божественним. А не просто чотири години ідіотизму.
— Там нема чого бачити, — поскаржився Мерчі. — Щоразу, коли я намагався нахилитися, чи як ти там казала воно має бути, бачив лише темряву.
— Це тому, що ти не зосередився.
— Я намагався.
— Ну, недостатньо, — роздратовано сказала Жинь. Наглядати за купкою прудконогих дурників заледве можна назвати веселим заняттям, коли вона єдина твереза в кімнаті. — Ви могли принаймні думати про Пантеон, а не намагатися зробити якусь дурість із грудкою землі.
— Я багато думав про нього, — різко відказав Мерчі. — Це ти могла б дати нам чіткіші вказівки, аніж «накачатись і прикликати бога».
Жинь знала, що він правий. Помилка була в її навчанні. Вона просто не знала, як пояснити ще чіткіше. Вона воліла б, щоб з нею досі був Чаґхань, який знав всесвіт і його таємниці так добре, що міг легко розбити його на зрозумілі їм ідеї. Вона воліла б мати Дадзі чи навіть Сожцань Сіжу, які могли вкласти видіння в їхні розуми, і це розбило б їхні уявлення про реальне і нереальне. Їй потрібно було якось зламати логіку власного мозку, як Дзян зробив із нею. Але вона й гадки не мала як відтворити річний план менш ніж за два тижні.
Жинь простягла руки над головою. Вона багато годин просиділа, й у неї страшенно затерпли плечі.
— Повертайтеся до своїх наметів і поспіть, — сказала вона. — Вранці спробуємо знову.
— Можливо, це була тупа ідея, — визнала вона перед Кітаєм після того, як її новобранці втретє поспіль безрезультатно спіймали кайф. — Їхній розум наче скеля. Я нічим не можу пробитись, і вони вважають все, що я кажу, дурницями.