— Легко, — заявив Мерчі. — Я бачу сраного жука.
— Добре, — сказала Жинь, хоча й знала, що це лише напускна хоробрість, а не руйнівна образа, якої вона потребує від них. — І що ти зробив би з ними, якби міг? Роздушив би?
Коли це викликало зніяковілі погляди, вона додала в голос жорсткості:
— Не поводьтеся, наче ви шоковані. Ви тут для того, щоб навчитися вбивати, саме тому й зголосилися. Не для самозахисту, не з благородства. Кожен із вас хоче крові. Що ви з ними зробили б?
— Я хочу, щоб вони були такими ж безпорадними, як була я! — випалила Піпадзі. — Хочу стояти над їхніми обличчями і плюватися отрутою їм в очі. Я хочу, щоб вони вмирали від мого доторку.
— Чому?
— Бо вони торкалися мене, — сказала Піпадзі. — І від цього мені хотілося вмерти.
— Добре, — Жинь передала їй миску з маковим насінням. — А тепер спробуй ще раз.
Піпадзі досягла успіху першою.
Останні рази, коли Піпадзі вживала наркотик, то качалася по землі й хихотіла з жартів, чутних лише їй. Але цього разу вона сиділа абсолютно спокійно кілька хвилин, а потім раптом завалилася навзнак, немовби лялька, якій підрізали нитки. Її очі лишалися розплющеними, але були лячно білими: зіниці повністю закотилися.
— Допоможіть! — Ляньхва схопила Піпадзі за плечі. — Допоможіть, я думаю, вона...
Але Піпадзі різко підняла руку, розчепіривши пальці в рішучому й недвозначному жесті: зупинись!
— Нехай лежить,— різко відказала Жинь. — Не торкайся до неї.
Піпадзі скрючила пальці, немовби кігті, хапаючись за землю й протягуючи довгі борозни. З її горла виривався низький, гортанний стогін.
— Їй боляче, — наполягав Мерчі. Він підняв її з підлоги й вклав собі на коліна, нестямно плескаючи дівчину по щоках. — Агов. Агов. Ти мене чуєш?
Вуста Піпадзі рухалися дуже швидко, бурмочучи потік складів, які не належали до жодної знайомої Жинь мови. Кінчики брудних пальців зробилися фіолетовими. А коли вона різко розплющила очі, Жинь побачила під віями лише темні озера, всуціль чорні.
Нарешті! Жинь відчула спалах шаленої, нестямної гордості вкупі з ледь вловимою ноткою страху. Яке божество Піпадзі привела з порожнечі? Чи не виявиться воно сильнішим за її бога?
Голос Мерчі ослаб:
— Піпадзі?
Піпадзі підняла тремтливу долоню до його обличчя.
— Я...
Її лице зсудомило, і воно розпливлося в широкій посмішці зі змученими очима, немовби щось у ній, що не розуміє людського виразу, натягло її шкіру, ніби маску.
— Назад, — прошепотіла Жинь.
Інші новобранці вже відступили до протилежного краю хатини. Мерчі опустив очі, й на його обличчі промайнуло нерозуміння Скрізь, де його руки торкалися Піпадзі, на шкірі проступили чорні смуги.
Піпадзі кліпнула і сіла, роззираючись, немовби щойно прокинулася від надзвичайно глибокого сну. Її очі досі були тривожно обсидіанові.
— Де ми?
— Мерчі, назад! — крикнула Жинь.
Мерчі відштовхнув Піпадзі. Вона безладно впала на підлогу, її руки й ноги тремтіли. Він відсахнувся, нестямно розтираючи передпліччя, немовби міг відчистити шкіру. Але чорнота розходилася далі Здавалося, кожна вена в тілі Мерчі проступила на поверхні, ущільнюючись, як потічок перетворюється в річку.
«Треба допомогти йому, — подумала Жинь. — Це я зробила, це я винна...
Але вона не могла змусити себе поворухнутися. І не знала, що зробила б, якби могла.
Мерчі вирячив очі. Розтулив рота, щоб виблювати, але потім завалився на бік у корчах агонії.
Піпадзі задкувала, затуляючи долонями рота Різкі, нерівномірні подихи виривалися з-під її пальців.
— О боги, — шепотіла вона знову і знову. — О боги. Що ж я наробила?
Дулінь і Ляньхва відійшли до протилежної стіни. Ляньхва позирала на двері, немов обмірковуючи, як утекти. Схлипування Піпадзі зросли до верескливого ридання. Вона схилилася над Мерчі й трясла його за плечі, намагаючись оживити, але лише пробивала глибокі ямки в його висушеній плоті щоразу, коли пальцями торкалася шкіри.
Нарешті Жинь отямилася.
— Відійди в куток, — наказала вона Піпадзі. — Підсунь руки під себе. Нікого не торкайся.
На її неабияке полегшення, Піпадзі підкорилася. Жинь глянула на Мерчі. Його корчі затихли до ледь помітного посмикування, і тепер кожен сантиметр неприкритої шкіри вкривали чорні й фіолетові плями, а вени під ними набухли так, немовби кристалізувалися в камінь.
Вона й гадки не мала, чим лікарі Чолана можуть йому допомогти, але мусила бодай спробувати.
— Допоможіть мені підняти його, — наказала вона.
Ані Дулінь, ані Ляньхва навіть не поворухнулися. Вони вклякли на місці від шоку. Вона мусила витягати Мерчі самотужки. Він був зависокий, щоб закинути його на плечі, тож Жинь лишалося тільки тягти його за ногу. Вона схилилась і схопилася за литку, стежачи за тим, щоб не торкатися відкритої шкіри. Її плече запульсувало від його ваги, коли вона тягла, але викид адреналіну перекрив біль, і якимось чином вона знайшла в собі сили витягти його з хатини й рушити до лазарету.
— Тримайся, — сказала вона йому. — Просто дихай. Ми це виправимо.
З таким же успіхом вона могла звертатися до каменя. Коли вона глянула на нього через декілька хвилин, щоб перевірити, як він, його очі вже були осклянілі, а плоть розклалася так сильно, що він скидався на триденний труп. Він не відповів, коли вона його потрусила. Пульсу не було. Вона не зауважила, коли він перестав дихати.
Жинь продовжила човгати далі Але розуміла, ще навіть не діставшись лазарету, що тепер їй потрібен не лікар, а трунар.
Коли Жинь повернулася до хатини, Піпадзі там не було.
— Де вона? — вимогливо запитала Жинь.
Дулінь і Ляньхва сиділи скручені, прихилившись до стіни там, де вона їх лишила. Було очевидно, що вони плакали. Очі Дуліня були червоні й несфокусовані, а Ляньхва досі тремтіла, розтираючи очі кулаками.
— Утекла,— мовив Дулінь. — Сказала, що більше не хоче тут бути.
— І ти їй дозволив? — Жинь хотілося вдарити його, просто заради того, щоб збити цей отупілий, байдужий вираз його обличчя. — Ти знаєш, куди вона пішла?
— Може, до пагорбів. Вона сказала..
Жинь кинулася бігти.
На щастя, Піпадзі було легко вистежити: її тонкі сліди були дуже помітні на свіжому снігу. Жинь знайшла її на виступі пагорба на висоті шести метрів. Вона зігнулася навпіл, відкашлювалася від виснажливого бігу.
— Ну й куди ти зібралася? — крикнула Жинь.
Піпадзі не відповіла Вона випросталась і стала обличчям до виступу, простягнувши струнку литку, немовби перевіряючи порожнечу перед тим, як стрибнути.
— Піпадзі, відійди звідти!
Жинь оцінила відстань між ними. Якщо вона кинеться в біг, то може перехопити Піпадзі за ноги до того, як та зістрибне, але лише якщо Піпадзі завагається. Схоже, дівчина вже була готова зробити останній ривок — будь-який раптовий рух міг налякати її, і вона зірвалася б.
— Ти спантеличена, — Жинь говорила спокійно і лагідно, простягнувши поперед себе руку, немов наближалася до дикого звіра. — Ти приголомшена, я розумію, але це нормально...
— Це жахливо, — Піпадзі не оберталася. — Це... Я не... я не можу...
Вона зволікала. Дівчина не знала напевне, чи хоче померти. «Добре».
Жинь помітила, що пальці Піпадзі вже не фіолетові. Вона знову повернула собі контроль. Тепер торкатися її було безпечно.
Жинь зробила випад і схопила Піпадзі за зап'ясток. Вони попадали в сніг. Жинь підвелася, відтягнувши Піпадзі від краю за сорочку, хоч та й не опиралася. А потім притиснула коліно їй до живота, щоб дівчина не змогла втекти.
— Хочеш стрибнути? — запитала Жинь.
Вузькі груди Піпадзі важко осіли.