— Ні.
— Тоді підводься. — Жинь встала і простягла Піпадзі руку.
Але та лишилася на землі, її плечі шалено трусилися, а обличчя скривилося в риданні.
— Годі плакати. Поглянь на мене!
Жинь нахилилась і схопила Піпадзі за підборіддя. Вона не знала, що змусило її це зробити. Вона ніколи так не поводилася. Але колись Вейсжа вчинив так із нею і це подіяло, щоб привернути її увагу, хай навіть лише завдяки страху, що розгорявся в глибині її свідомості.
— Хочеш здатися?
Піпадзі мовчки дивилася на неї, сльози цівками текли по її щоках. Схоже, вона була така приголомшена, що їй відібрало мову.
— Бо ти можеш здатися, — сказала Жинь. — Зараз я даю тобі це право, якщо саме цього ти хочеш. Ніхто не змушує тебе бути шаманом. Ти більше ніколи не піднімешся до Пантеону. Ти можеш піти з армії, якщо бажаєш. Можеш повернутися до сестри і знайти собі домівку в провінції Собаки. Ти цього хочеш?
— Але я не... — Схлипи Піпадзі затихли. Вона видавалася нестямною. — Я не знаю. Я не знаю, хто я така...
— Я знаю, — сказала Жинь. — А ще знаю, що ти не хочеш здаватися. Бо це так приємно, правда? Коли приводиш бога? Оця лихоманка від сили — найкраще, що ти коли-небудь відчувала, і ти це знаєш. Як добре розуміти, на що ти здатна? На жаль, твоєю першою жертвою був союзник, але уяви, як ти накладаєш руки на ворожих вояків. Уяви, як викошуватимеш армії всього лише одним доторком.
— Вона сказала мені... — Піпадзі глибоко, судомно вдихнула. — Ну тобто богиня... вона сказала, що я більше ніколи не боятимуся.
— Це сила, — сказала Жинь. — І ти ніколи не відмовишся від неї. Я тебе знаю. Ти така сама, як і я.
Піпадзі втупилася не зовсім у Жинь, а радше в порожній простір позаду неї. Вона немовби поринула у власний розум.
Жинь сіла біля Піпадзі, тож тепер вони були пліч-о-пліч і разом дивилися з виступу вдалечінь.
— Що ти бачила, коли ковтнула макове насіння?
Піпадзі прикусила губу й опустила очі.
— Розкажи.
— Я не можу, це...
— Поглянь на мене.
Жинь підняла сорочку. Верхня частина її тулуба була туго забинтована, ребра досі зламані там, куди її вдарив Жиґа Але чорний відбиток Алтаневої долоні, окреслений так само чітко, як і того дня, коли він його лишив, був помітний трохи нижче груднини. Жинь дозволила Піпадзі дивитися достатньо довго, щоб збагнути форму відбитка, а потім повернулася боком, щоб показати набряклий, нерівний рубець там, куди Неджа вдарив її ножем у поперек.
Від такого видовища Піпадзі зблідла.
— Як...
— Обидва ці шрами я отримала від чоловіків, яких, мені здавалося, я любила, — сказала Жинь. — Один із них мертвий. Інший скоро таким стане. Я розумію, що таке приниження. Не розкривай своїх таємниць, якщо не хочеш. Але ти не скажеш нічого такого, що змусить мене тебе зневажати.
Піпадзі довго дивилася на відбиток долоні Алтаня. Коли вона нарешті заговорила, це був такий низький шепіт, що Жинь довелося нахилитися ближче, щоб розчути його за вітром.
— Ми були в будинку розпусти, коли вони прийшли. Вони почали підніматися сходами, і я сказала Дзюто сховатися. Вона.. — голос Піпадзі надломився. Вона тремтливо вдихнула, а потім продовжила: — Вона не встигла б вийти через двері, тож сховалася під ковдрами. Я накрила її. Купами й купами зимових ковдр. І сказала їй не рухатися, не створювати ані звуку, хоч би що відбувалося, хоч би що вона почула А потім вони зайшли, знайшли мене. І вони... вони... — Піпадзі зглитнула. — А Дзюто не рухалася.
— Ти захищала її, — лагідно промовила Жинь.
— Ні, — Піпадзі нестямно захитала головою. — Це не так. Бо... бо коли вони пішли, я відчинила шафу. І зняла ковдри. А Дзюто не рухалася, — її обличчя спотворилося гримасою болю. — Не рухалася. Вона задихалася, їй, бляха, не було чим дихати, і вона все одно не ворухнулася, бо я їй так сказала. Я думала, що вбила її Але ні, бо вона знову задихала, але це через мене...
Вона стиха застогнала і затулила обличчя руками. Не продовжила. Але це було зайвим. Жинь могла й сама скласти докупи решту історії.
Це пояснювало, чому Дзюто скрізь супроводжує сестру. Чому Піпадзі донині ніколи не залишала її саму. Чому Дзюто не розмовляє — не може розмовляти. Чому вона відповідає всім, хто звертається до неї, мертвим, зацькованим поглядом.
Жинь хотіла обійняти Піпадзі за тремтливі плечі, міцно її стиснути і сказати, що їй нема чого соромитись і нема в чому каятись. Що вона вижила, і вже цього достатньо. Жинь хотіла сказати їй піти до сестри, втекти з цього місця і більше не згадувати про Пантеон. Хотіла сказати Піпадзі, що все скінчилося.
Але вона промовила найжорсткішим голосом, на який тільки спромоглася:
— Годі плакати.
Приголомшена, Піпадзі підняла голову.
— Ти живеш у країні, де точиться війна, — сказала Жинь. — Ти вважаєш себе особливою? Думаєш, ви єдині постраждали? Роззирнися. Ти хоча б вижила. Сотням інших так не пощастило. А ще є сотні тих, кого спіткає така ж доля, якщо ти не зможеш прийняти доступну тобі силу.
Вона чула у власному голосі сталеві, безжальні нотки, яких раніше не бувало. Це був голос незнайомки. Але вона точно знала, звідки він узявся: усе сказане — відлуння того, що колись сказав їй Вейсжа, єдиного істинного дару, який він їй дав.
«Зачувши крик, біжи на нього».
— Усе, що ти тільки-но мені розповіла, — це і є ключ до богів. Тримай це на думці й ніколи не забувай того, як почуваєшся заразі Саме це дає тобі силу. І саме це допоможе лишитися людиною.
Жинь стиснула пальці Піпадзі. Тонкі, брудні, пошрамовані Зовсім не такі, якими мали б бути пальці юної дівчини. Це були пальці зламаного тіла. Як і в неї.
— Ти наділена силою отруювати кожного, кого торкаєшся, — сказала Жинь. — І можеш подбати про те, щоб більше ніхто не страждав так, як ти і твоя сестра. Скористайся цим.
Після успіху Піпадзі інші здійснили прорив значно швидше. Через два дні Ляньхва застогнала й завалилася на бік. Спершу Жинь злякалася, що вона отримала завелику дозу і зомліла, але потім помітила, що шрами на її руках і ключицях зникли — ділянки, раніше понівечені лезом, тепер вкривала гладенька, здорова шкіра.
Що ти бачила? — запитала Жинь, коли Ляньхва отямилася.
Вродливу жінку, — пробурмотіла дівчина. — В одній руці вона тримала квітку, а в другій — кілька очеретяних трубок. Вона всміхнулася мені й сказала, що може мене полагодити.
Як гадаєш, ти зможеш допомагати лагодити інших? — запитала Жинь.
— Думаю, так, — сказала Ляньхва. — Вона щось вклала мені в руки. Воно було біле й гаряче, і ще я бачила, як воно сяяло крізь пальці, ніби... ніби я тримала саме сонце.
«Велика Черепахо, — серце Жинь підстрибнуло від значення цих слів. — Ми можемо це використати».
Коли Ляньхва зуміла прикликати свою богиню у свідомому стані, Жинь перевірила її вміння на кількох поранених тваринах — білках зі зламаними лапами, птахах з перебитими крилами, кролику, обпеченому до півсмерті. Ляньхві вистачило розуму не питати, звідки ті тварини бралися. Коли вона повністю вилікувала всіх істот без, здавалося, будь-яких побічних ефектів, Жинь дозволила Ляньхві поексперементувати з її тілом.
— Ось ці два ребра завдають мені неабияких прикрощів, — сказала вона, задираючи сорочку. — Пов'язки теж треба зняти?
— Не думаю.
Ляньхва провела пальцями над смугами тканини так легко, що Жинь стало лоскотно. А потім вона відчула жар, який поступово наростав до межі полегшення і муки. Через кілька секунд ребра перестали боліти. Уперше після повернення з гори Тяньшань Жинь змогла вдихнути, не скривившись від болю.
— Велика Черепахо! — зачудована, Жинь повертіла тулубом туди-сюди.
— Хочеш... — пальці Ляньхви зависли в повітрі над правою рукою Жинь, ніби чекаючи дозволу, і вона не зводила погляду з культі, — я спробую?
Це питання заскочило Жинь зненацька. Вона навіть не задумувалася про спробу відновити втрачену руку. Вона кліпнула, не відповівши, застигнувши між очевидним «так, будь ласка, спробуй» і страхом дозволити собі цю надію.