— Не знаю, чи зможу, — швидко мовила Ляньхва. — Ну тобто... якщо не хочеш...
— Ні... Ні, вибач, — квапливо сказала Жинь. — Звісно, хочу. Так. Вперед.
Ляньхва підтягла рукав, відкрила культю і поклала холодні пальці туди, де зап'ясток Жинь закінчувався гладенькою опуклістю. Минуло кілька хвилин. Ляньхва сиділа нерухомо, міцно заплющивши очі в зосередженні, але Жинь не відчувала нічого — ані жару, ані поколювання; лише фантомне пощипування там, де мала бути рука. Хвилини спливали, але це пощипування, якщо воно було реальним, так і не переросло в щось більше.
— Годі, — сказала вона. Їй несила було продовжувати. — Достатньо.
Ляньхва винувато зіщулилася:
— Мабуть, гм, є обмеження. Але, можливо, я зможу спробувати знову, якщо...
— Не переймайся. — Жинь обсмикнула рукав, щоб прикрити зап'ясток, і сподівалася, що Ляньхва не помітила дрожу в її голосі Ну чому ж так поважчало в грудях? Вона знала, що це не подіє, це було нерозумно, тупо навіть для фантазії. — Все гаразд. Є те, чого ти виправити не можеш.
З точки зору видовищності Дулінь переплюнув їх усіх. Через тиждень, після стількох невдалих спроб, що Жинь уже подумувала покінчити з його стражданнями, він узяв додаткову дозу макового насіння з упертою рішучістю на обличчі й одразу прикликав Велику Черепаху.
В усіх міфах, які розповідали Жинь, Черепаха була терплячою, доброзичливою і дбайливою істотою. Вона була темною охоронницею землі, втіленням довголіття й родючого ґрунту. Селяни в Тікані носили нефритові підвіски у формі черепахового панцира, щоб привабити удачу й стабільність. У Сінеґарді великих кам'яних черепах часто виставляли перед могилами, щоб вони стерегли духів померлих.
Дулінь не робив нічого такого. Він розчахував у землі провалля.
Це ставалося без попередження. Однієї миті земля під їхніми ногами була непохитна, а вже наступної посеред хатини з'явилася яма завширшки майже півтора метра, прірва незрозумілої глибини. Лише дивом ніхто з них туди не впав. Тремтячи, Піпадзі й Ляньхва відійшли від краю.
Яма закінчувалася просто біля ніг Дуліня. Вона перестала розширюватись, але ґрунт і каміння по краях досі падали вниз, відлунюючи в порожнечі.
Жинь заговорила повільно, намагаючись не налякати Дуліня, щоб він ненароком не поховав їх усіх.
— Дуже добре. А тепер подумай: можливо, ти зможеш закрити цю яму?
Він спантеличено дивився на провалля, мовби намагаючись переконати себе, що воно не просто існує, а саме він його створив.
— Не знаю.
Він тремтів. Жинь обережно поклала руку йому на плече.
— Що відчуваєш?
— Воно... воно голодне, — Дулінь говорив збентежено. — Думаю... воно хоче більше.
— Більше чого?
— Більше... відкритості. Воно хоче бачити сонячне світло, — він запнувся. Жинь легко здогадалася, який спогад пробудився в ньому, коли він дістався Пантеону. Вона знала, що він не забув, як бути похованим заживо. — Воно хоче стати вільним.
— Справедливо, — сказала Жинь. — Але принаймні спробуй робити це, коли будеш на достатній відстані від нас.
Дулінь важко зглитнув, а потім кивнув. Прірва загуркотіла.
— Генерале Фан? — озвалася Піпадзі з іншого боку ями. — Гадаю, нам знадобиться більша хатина.
Наступного дня Жинь та її новобранці зібралися ще до світанку, щоб перейти на безлюдне плато, де те, що вони могли прикликати, не нашкодило б нікому в поселенні Чолана.
— Як далеко ви підете? — запитав Кітай.
— Вісім кілометрів, — сказала вона.
— Недостатньо. Йдіть щонайменше на п'ятнадцять.
— Тоді я буду поза межами твоєї досяжності!
— Ну десять, — сказав він. — Але відведи їх якомога далі звідси. Не варто знищувати нас раніше за Неджу.
Тож Жинь зібрала дорожній мішок із запасом харчів на чотири дні й достатньою дозою наркотиків, щоб убити слона, а потім повела своїх новобранців до просторої рівнини плато Скаріґон. Вони йшли значну частину ранку й не зупинялися, аж доки сонце не здійнялося високо в безхмарне синє небо, розпікаючи повітря таким жаром, що його не послаблював навіть вітер.
— Тут добре, — вирішила Жинь.
Рівнинний посушливий степ простирався в усіх напрямках, доки ставало зору. Поблизу не було ані дерев, ані валунів чи пагорбів, що могли б дати прихисток, але це було саме те, що потрібно. Вони взяли брезенту на два намети, але небо не обіцяло опадів щонайменше на кілька днів.
Жинь зняла мішок і опустила його на землю.
— Усі напийтеся води, а потім візьмемося за роботу.
Піпадзі вже жадібно пила зі своєї фляги. Вона гикнула й витерла рот тильним боком долоні.
— І що саме ми робитимемо?
Жинь осяйно всміхнулася:
— Відійдіть.
Вони відступили на кілька кроків, сторожко дивлячись на неї.
— Далі.
Вона зачекала, доки вони не відійшли щонайменше на двадцять кроків. А потім простягла руку до неба і прикликала полум'я.
Воно прорвалося крізь неї блискавицею. Воно було смачним. Жинь потягла ще, тішачись вивільненню колосальної сили, необачному задоволенню, що дарувало відлуння чистого екстазу, який вона відчувала на горі Тяньшань.
Вона побачила їхні обличчя — широко розплющені очі від поваги й захвату — і засміялася.
Жинь потримала стовп жару ще кілька прекрасних секунд, а потім втягла полум'я у своє тіло.
— Ваша черга, — сказала вона.
Наступні кілька годин Жинь спостерігала, як Піпадзі та Ляньхва відточували свої вміння одна проти одної. Піпадзі сідала навколішки і притискала руки до землі. За лічені секунди всі різновиди створінь — черв'яки, змії, довгоногі степові щури, птахи, що мостили гнізда в норах, — виривалися на поверхню, корчачись і дряпаючись, відчайдушно шкрябаючи чорні вени, що проступали на їхніх роздутих тільцях.
— Годі, говорила Жинь, і Ляньхва квапливо починала зворотний процес, зцілюючи істот одну за одною, допоки гниття не зникало.
Обмеженість умінь Ляньхви швидко стала очевидною. Вона могла змусити за лічені хвилини зникнути штучні рани; могла зростити зламані кістки й зупинити внутрішню кровотечу, якщо їй дати трохи більше часу; але, схоже, їй було до снаги впоратися лише з пораненнями, які не несли загрози життю. Більшість цілей Піпадзі опинялися на порозі смерті за секунди, і, навіть докладаючи всіх зусиль, Ляньхва не могла їх урятувати.
Межі сили Піпадзі були менш зрозумілі. Спершу Жинь думала, що їй потрібен прямий контакт із відкритою шкірою жертв, але потім стало ясно, що вона може просочити отруту крізь землю, досягаючи організмів на глибині до метра.
— Спробуймо з водоймою, — запропонувала Жинь. Їй сяйнула жахлива, захоплива думка, але вона не хотіла озвучувати її, доки не матиме підтвердження. — Погляньмо, чи пришвидшить це поширення.
— Вода потрібна нам для пиття, — запротестував Дулінь. — А наступне джерело за кілометри звідси.
— То наповнюйте фляги зараз, а потім, щойно Піпадзі закінчить, перенесемо табір до іншої водойми, — сказала Жинь.
Вони підкорилися. Щойно всі фляги були повні, Піпадзі схилилася над ставком, зосереджено нахмуривши брови, а потім умочила кінчики пальців у воду. Нічого не сталося. Жинь сподівалася побачити чорні смуги, що розходяться водним плесом, але вода лишилася каламутною й зеленувато-брунатною. А потім на поверхню почала спливати риба, черевом догори, роздута й знебарвлена.
— От же трясця, — озвався Дулінь. — Я так розумію, вечерю ми ловитимемо деінде.
Жинь нічого не сказала. Вона так міцно стиснула кулак, що аж кісточки побіліли.
Ось воно. Ось як вона переможе Неджу.
Неджу не можна вбити, бо Дракон завжди його захищає, гоїть його рани за лічені секунди після того, як їх завдають. Але Чаґхань сказав їй, що джерело його сили — річка, яка тече крізь гроти Арлона.
А що, як вона нападе на саму річку?
— Я можу припинити? — запитала Піпадзі. Риби, жаби, пуголовки та комахи досі спливали на поверхню води навколо неї. — Це, гм, занадто.