— Добре, — пробурмотіла Жинь. — Припиняй.
Піпадзі підвелася з виразом огиди на обличчі й швидко витерла пальці об штани.
Жинь не могла відвести очей від водойми. Вода зробилася чорного, наче чорнильниця з трупами.
Неджа ніколи не бачив Піпадзі. Він і гадки не матиме, хто вона і на що здатна. Побачить лише худорляву привабливу дівчинку з довгими оленячими віями, яка на полі битви здаватиметься зовсім недоречною, аж доки не перетворить його вени на мул.
Далі Жинь зосередила увагу на Дуліні. Він мав схильність створювати провалля: після першого дня міг легко викликати їх за командою, будь-якого розміру чи форми в межах триметрового діаметра. Але ями все одно провалювалися просто біля його ніг. Він мусив стояти на краю прірви.
Це створювало проблему. Звісно, провалля мають чудовий потенціал для тактичного руйнування, але лише в тому випадку, якщо Дулінь стоїть просто на лінії вогню.
— Ти можеш робити з землею ще щось? — запитала вона в нього. — Якщо можеш створити провалля, то чи можеш його закрити? Пересунути? Викликати коливання?
Жинь не знала напевне, що саме має на увазі. На думці була лише туманна картинка великих стовпів землі, що пронизують повітря, наче гадюки Або землетруси — цим можна збити ворога з пантелику і розсіяти лінії оборони без значних втрат серед цивільних.
— Я спробую. — Він опустив підборіддя, зосереджено нахмуривши брови.
Жинь відчула тремтіння під ногами, спершу таке невловиме, що здалося примарним. А потім поштовхи посильнішали. Їй спало на думку, що, може, варто відійти назад, але вже наступної миті її підкинуло в повітря.
Вона впала, вдарившись спиною об землю. Голова опустилася слідом з глухим гупанням. Жинь втупилася в небо, хапаючи ротом повітря, наче риба. Вона не відчувала пальців. Ні на руках, ні на ногах.
Вона почула крик. Над нею з'явилися обличчя Дуліня й Ляньхви. Піпадзі щось кричала, але голоси були притлумлені, майже нечутні. Жинь відчула, як Ляньхва водить руками під сорочкою, проштовхує їх угору, до ребер, а потім чудесний, пекучий жар розлився тулубом і головою, аж доки крики Дуліня не викристалізувались у зрозумілі слова:
— Що з тобою?
— Все добре, — видихнула вона. — Я в нормі.
Коли Ляньхва прибрала руку, Жинь перекотилася на бік і засміялася. Вона не могла стриматися. Сміх лився з неї водоспадом, нестримний і п'янкий.
Ляньхва була дуже стурбована:
— Генерале, ви...
— Ми переможемо, — хрипко промовила Жинь. І не розуміла, чому сміється лише вона А інші чому не поділяють із нею цей захват? — О боги. О довбуча чортівня. Це воно. Ми переможемо.
Останні два дні вони витратили на відпрацювання швидкості реакції, обмежень і необхідних доз. Вони визначили, скільки часу потрібно після вживання насіння для того, щоб піднестися: двадцять хвилин для Піпадзі й Ляньхви, десять для Дуліня. Дізналися, як довго вони можуть бути корисними під кайфом (не більше години для кожного) і як довго відходять від безпорадного, отупілого стану.
Їхні вміння лишалися небездоганними — за два тижні вони нізащо не змогли б досягнути військової ефективності первісних Цике. Але вони достатньо призвичаїлися дотягуватися до своїх богів, тож могли відтворити свої результати на полі бою. Саме це вони й ставили собі за мету.
Жинь сказала всім повертатись у базовий табір без неї. Вона хотіла ще трохи помандрувати сама. Вони не питали, куди вона йде, а вона не сказала.
Вона йшла, доки не знайшла усамітнену ділянку біля пагорба, звідки на віддалі було видно гору Тяньшань.
Вона зібрала найбільші камені, які тільки могла знайти, і виклала їх круглою купою в напрямку заходу. Такий собі пам'ятник, але він не розсиплеться. Навряд чи комусь спаде на думку йти до цієї гори. Час, вітер, сніг і бурі зітруть кожен слід на цьому камінні, але наразі вистачить і цього.
Дзян не заслуговував багато. Але чогось таки заслуговував.
Вона бачила вираз його обличчя, коли тікала з храму. Він чудово розумів, що коїв. Тієї миті він був цілісним і свідомим, примирений зі своїм минулим і повністю себе контролював. І він обрав урятувати її.
— Дякую, — сказала вона. Голос прозвучав хрипко і надто тихо супроти холодного, сильного вітру. Груди нещадно стиснуло.
Колись вона любила його як батька.
Він навчив її всього, що знав. Привів її до Пантеону. А потім покинув, повернувся до неї, зрадив і врятував.
Він дозволив померти стільком людям — дозволив померти її народу; але її врятував.
І от, чорт забирай, що робити з таким спадком?
Гарячі сльози полилися з її очей. Роздратована, вона витерла їх. Вона прийшла сюди не плакати. Дзян не заслуговує її сліз. Ішлося не про скорботу, а про висловлення пошани.
— Прощавай, — пробурмотіла вона.
І не знала, що ще сказати.
Ні, не так Щось іще кололо її розум таке, що вона не могла лишити несказаним. Вона так і не насмілилася сказати це йому в обличчя, коли він був живий, хай і думала про це багато разів. А тепер вона не могла мовчати. Вона копнула купу каміння і знову зглитнула, але грудка, що підкотила до горла, не зникла. Вона відкашлялася, сльози струменіли по щоках.
— Ти завжди був таким боягузливим гадом.
— Виходимо, — сказала вона Кітаю, коли повернулася.
Жинь метушилася у хатині, збираючи речі в дорожній мішок: дві сорочки, пара штанів, ножі, торбинка з маковим насінням. Вона йшла шість годин поспіль, але якимось чином почувалася сповненою енергії.
— Я скажу Чоланові, — продовжила вона, — підготувати своїх людей до виходу вранці Дирижабль готовий?
— Так, але... Зачекай, притримай коней, Жинь, — у Кітая був стурбований вигляд. — Так скоро? Справді?
— Треба йти зараз, — сказала Жинь.
Вона більше не могла лишатися в поселенні Чолана, столиці ледачкувато-довбаного нічого на плато Скаріґон. Розум двигтів від можливостей для майбутньої кампанії. Ще ніколи вона не мала таких гарних карт. У Республіки один шаман Неджа проти чотирьох шаманів Жинь, а їхні найкращі оборонні механізми — опіумні бомби, що роблять недієздатними війська з обох боків.
Звісно, новобранці Жинь ще могли б з тиждень потренуватися. Звісно, було б чудово, якби вони мали час удосконалити вміння, навчитися послідовно витісняти богів зі свого розуму, коли голоси ставали занадто гучними. Але також Жинь знала, що кожен день, який вони зволікали з виходом, був ще одним днем підготовки для Неджі.
Зараз Неджа зализує рани. Їй треба захопити якомога більшу територію до того, як він буде готовий дати відсіч. Армії вийдуть так чи інакше, і вона хотіла бути першою.
— Хоч раз час на нашому боці, — сказала вона І ми не змарнуємо такого шансу знову.
— Ти впевнена, що вони готові?
Жинь стенула плечима:
— Такі ж готові, як і я колись була.
Кітай зітхнув:
— Ти знаєш, ця думка мене зовсім не заспокоює.
Розділ 25
Першою великою ціллю Жинь на території Республіки стало Дзіньджоу — Золоте місто, заможна перлина нікарського середнього сходу. Після тритижневого походу воно постало над кронами дерев високими стінами і тонкими, просторими пагодами. Сині прапори з емблемою дракона майоріли на верхівках сторожових башт, неначе яскраве запрошення до нападу.
Дзіньджоу мало й інше, менш привабливе прізвисько — Хвойда Воно розмістилося квадратом на перетині трьох провінцій і завдяки близькості до багатих шовковичних ферм, що постачали фургони з коконами шовкопрядів, а також до одних із найбільших покладів вугілля в Імперії могло дозволити собі платити податки всім трьом Натомість Дзіньджоу отримувало втричі більшу військову допомогу під час Макових війн. За сучасну історію його жодного разу не розграбовували, а лише передавали від одного правителя іншому, обмінюючи поступливість і багатства на захист.
Жинь намірилася покласти цьому край.
Військовий стратег Суньдзи колись писав, що найкраще захоплювати ворожі міста неушкодженими. Тривалі, нищівні кампанії не на користь нікому. Дзіньджоу, яке забезпечувало потенційну податкову базу й мало чудове розміщення на численних транспортних маршрутах, ліпше слугувало б як підтримувальна ресурсна база, аніж зруйнована пустка, покинута після підйому Південної армії.