Кітай був єдиним із курсу, хто бодай колись грав у сянці, тож майстер Ірдзях обрав його на допомогу з демонстрацією. Перші двадцять хвилин вони витратили на перетягування випадкових плиток, визначаючи кількість кісточок, які позначали війська, спорядження, зброю й територіальний розподіл Коли всі кісточки нарешті опинилися на малі, майстер Ірдзях і Кітай сіли один навпроти одного за стіл і втупилися в гральну дошку. Жоден не промовив ані слова. Решта класу спостерігала, поступово знуджуючись і дратуючись від того, що перегляд затягнувся майже на годину.
А потім Кітай зрештою зітхнув, штовхнув фігуру імператора пальцем і похитав головою.
— Що відбувається? — вимогливо запитав Неджа. — Ви ж навіть не грали.
Але вони грали. Жинь усвідомила це лише в п'ять останніх хвилин гри. Партія відбувалася через мовчазні підрахунки в умі, сторони обмірковували баланс сил, утворений випадково розподіленими ставками. Зрештою Кітай дійшов висновку, що не зможе виграти.
— Ведення війни рідко буває таким, — промовив Ірдзях, згрібаючи кісточки. — У справжній битві туман війни перекриває все. Навіть найкращі плани стають жертвами випадку й удачі Лише ідіоти вважають ведення війни виключно питанням розумних стратагем.
— Тоді який сенс цієї гри? — поскаржилася Венка.
— Ця асиметрія таки має значення, — сказав Ірдзях. — Невдахи часто можуть знайти вихід, але не завжди. А надто якщо сильніша сторона це передбачила, хоча, з огляду на наявну інформацію, цілком можливо, що все може піти не за планом. Бо тоді це вже стає питанням перемоги в якнайбільш вишуканий і впевнений спосіб. Ви навчаєтеся перекривати всі можливі шляхи до відступу. Передбачаєте всі способи, якими вони можуть спробувати зменшити вашу перевагу, і мусите зробити це завчасна З іншого боку, інколи ви не маєте шансів на перемогу. Іноді розпочати битву — це самогубство. Важливо розуміти, коли саме. У цьому й суть гри. Ігровий процес далеко не такий важливий, як вправляння в розмірковуванні.
— А якщо гравці не зійдуться в тому, на чиєму боці перевага? — запитав Неджа. — Якщо ніхто не здасться?
— Тоді ви граєте, допоки хтось не визнає поразку, — сказав Ірдзях. — Але тоді це буде подвійним приниженням для невдахи, який мав від початку спрогнозувати результат. Суть у тому, щоб навчити ваш розум бачити всі стратегічні можливості водночас, щоб ви могли зрозуміти, коли перемогти не в змозі.
Сянці виявилась єдиною стратегічною грою, якої Жинь так і не опанувала. Упродовж року вони багато разів грали у неї" в класі, але вона так і не змогла змусити себе здатися. Вона починала зі слабкої позиції, відколи себе пам'ятала. Безглуздо здаватися, просто визнавши поразку, немов майбутнє не пропонує навіть найменшого шансу повернути удачу на свій бік. Саме на такі ледь помітні шанси вона покладалася все життя.
Але тепер, стоячи зі своєю армією біля воріт Дзіньджоу, вона перебувала на іншому боці столу. Тепер шалена перевага за нею, і питання лише в тому, як одна людина переважить трьох, здатних переписати реальність звичайної битви і не повбивати всіх навколо.
Перемога вже була їй гарантована. І тепер вона переймалася лише тим, щоб зачистити кінці.
Це одна з тих загадок, які Алтань постійно намагався розгадати, коли командував Цике. Як перемогти в шаховій партії, якщо твої фігури сильніші, а в суперника самі пішаки? Коли метою вже є не просто перемога, а перемога з якнайменшою кількістю постраждалих?
Жинь і Кітай наперед погодилися, що в цій битві ставитимуть на Дуліня. Про залучення Ляньхви не йшлося: після бою вона матиме в лазареті роботи не на один день, а на полі битви їй не місце. Піпадзі смертоносніша на близькій відстані, а от Дулінь мас ширшу зону ураження. Він може викликати землетруси і провали в радіусі десяти метрів навколо себе, а от Піпадзі мусить заходити в саму гущавину бою, щоб задіяти свою отруту. Це тягне за собою надто великі ризики: Жинь потрібно, щоб Піпадзі лишалася неушкодженою, аж доки вони не дістануться Арлона.
Але Жинь не була до кінця певна, як розбити опір Дзіньджоу з самим лише Дулінем.
— Маєш два основні удари, — сказала вона йому. — Обидва просто на початку бою. Наш перший залп. Спершу вони подумають, що це химерна витівка природи або якась надпотужна звичайна зброя. Але вже за мить збагнуть, що ми маємо шамана.
Після цього наші війська змішаються надто сильно, і ти не зможеш завдати вибіркового удару.
Мені не обов'язково бути в гущавині бою, — сказав Дулінь. — Тобто хіба я не можу просто націлитися на місто?
— І що тоді? — різко запитав Кітай. — Винищиш усіх невинних цивільних усередині?
Щоки Дуліня спалахнули рум'янцем. Було очевидно, що це навіть не спадало йому на думку.
— Я не...
— Я знаю, не подумав, — сказав Кітай. — Але мисли чітко. Те, що ти здатний змінювати світ з неймовірним розмахом, не означає, що звичайні підрахунки вже нічого не важать. Раптом що, тепер ти повинен бути вдвічі обережніший. Розумієш?
— Так, пане, — Дулінь був як слід присоромлений. — Де ви хочете провалля?
— У Дзіньджоу шість стін,— сказав Кітай.— Обирай на свій смак.
Через годину загін із менш ніж п'ятдесяти солдатів вийшов з лісу в напрямку західних воріт Дзіньджоу. Жинь і Кітай чекали поміж дерев разом із рештою армії, спостерігаючи крізь підзорні труби, як їхні люди квапляться до високих мурів.
Цей перший напад був приманкою. Очільники Дзіньджоу мали розуміти, на що здатна Жинь. Після битви біля Червоних скель її вміння були не просто страхітливими чутками, а добре відомим фактом. Тож якщо міський суддя Дзіньджоу відкинув її поблажливу пропозицію здатися, там мають абсолютну впевненість в обороні проти її вогню. Жинь стало розуму не встрявати в бій, допоки вона не дізнається, які козирі є в Дзіньджоу.
Створити опудало для проби було нескладно. Шаманічний вогонь симулювати найлегше. П'ятдесят солдатів за лічені секунди підняли смолоскипи, порох і просякнуті олією прапори, щоб створити хвилю пекучого полум'я, яка, підхоплена вітром, здійнялася майже так само високо, як її могла прикликати Жинь.
Оборонці Дзіньджоу зреагували майже одразу. Передусім пустили звичний залп стріл А потім посипався град снарядів — бомб, які не вибухали полум'яними кулями, а випускали повільний, зеленуватий дим, щойно торкалися землі.
— Опіумні бомби, — зауважив Кітай. — І це все, що вони мають?
Він був розчарований. Жинь також не могла стримати швидкоплинного незадоволення. Дзіньджоу відмовилося від перемовин із такою впевненістю, що Жинь усерйоз замислювалася, навіть сподівалася, що вони продемонструють якусь секретну, інноваційну оборону, щоб цю впевненість підкріпити.
А вони просто підписали собі смертний вирок.
Загін-приманка розходився. Їм дозволили відступати — вони мали лише спровокувати артилерію, а не розбивати оборону Дзіньджоу. Хвиля полум'я розпалася на десятки окремих смолоскипів, що згасали, коли солдати кидали їх додолу.
Відступ здавався хаотичним, але з загоном усе було гаразд. Вони пішли підготовлені, з ганчір'яними масками, змоченими водою. Це не зупиняло дію опіуму, але вигравало їм достатньо часу для розсіяння й відступу.
Жинь повернулася до Дуліня. Він нерухомо тримав підзорну трубу біля обличчя. Праву руку зімкнув у кулак, вистукуючи хаотичний ритм на коліні.
«Хвилювання перед боєм, — подумала Жинь. — Як мило». Хай навіть на мить, але їй стало жаль: вона так звикла до війни, що вже не могла відчувати цього запаморочливого, пульсуючого захвату чистого знервування.
— Твоя черга, — сказала вона. — Ходімо.
Вони вийшли з-за дерев і зустріли хвилю стріл. Оборонці Дзіньджоу не були такими дурними, щоб подумати, що пробна вилазка і була всією атакою Жинь. Вони укріпили всі шість стін артилеристами, а ще більше людей квапилися до східної стіни, коли затопи Жинь почали вибігати з лісу.