— Може, притворилися? — чіплявся за останнє Павло.
— Знаю їх: як допадуться до спиртного — за вуха не відтягнеш.
Турчин слухав і зосереджено виводив на папері химерні лінії, намагаючись у такий спосіб зосередитися. Лихий забирай! Із самого початку було ясно мов божий день: Сидоренко жене не в той бік, п'яниці ні до чого, а він, старший оперуповноважений, якого в обласному управлінні вважають досвідченим, розвісив вуха.
Крізь розчинене вікно вривався галас дітвори, що на невеличкому майданчику ганяла м'яча. Раніше до того був байдужий, нині галас той дратував. Павло підвів голову, збираючись попросити Іваненка зачинити вікно. Їхні погляди зустрілися, і в очах лейтенанта Турчин побачив гарячі зблиски. «Він що, теж кудись поспішає чи не терпиться щось сказати? Хай би вже Яківчук закруглявся з тими п'яничками…»
— Я згоден з вами, — сказав капітан. — Але коли не п'янички, то хто?
— Треба зосередити увагу навколо родичів Нужного й Дерев'яного. Виявляється, менший брат Нужного, відомий уже нам Геннадій, крутить любов із прибиральницею комбікормового — Яцкевич. Вона мас змогу викрасти ключі у всіх трьох — Нужного, Самійленка та Дерев'яного.
Турчин відчув, як роздратування, невдоволення собою притупляється. Вже й галас дітвори не виводить із себе.
— Це вже щось. Ви не цікавилися — є у них друзі серед шоферів?
— Таких друзів, аби нерозлийвода, — нема. Знайомі є. Але то все ніби порядні люди.
— «Ніби» — не те слово. Де був, що робив у ті дні — ось що нам треба. Скільки їх?
— З десяток набереться.
— Може, підмога потрібна, то кажіть.
— Не завадить.
— Сашко, займешся шоферами. Хоч ні, для тебе буде інша робота. Шоферами займеться Приймаченко. Да, про чоловіків, яких бачили вночі неподалік будинку Дерев'яного, щось маєте? Нічого? Підключіть дружинників. Може, вдасться ще про щось довідатися.
— Постараюся, — пообіцяв дільничний і вайлувато сів, зручніше вмостившись на стільці, але тут же подався вперед: — Вибачте, я забув сказати. «Бобик», який тої ночі, коли було обікрадено Самійленків, стояв на сусідній вулиці, — жовтого кольору. Тільки тут знову заковика: серед знайомих Губенка й Нужного нема таких, які їздять на «бобиках». Все ж про всяк випадок я попросив Приймаченка зайнятися жовтими машинами. Вітю, що в тебе?
Автоінспектор потягся рукою до кишені, либонь, хотів дістати блокнотика, але відразу й висмикнув руку.
— У районі вісім жовтих «бобиків»: п'ять УАЗів і три «газики». Я розмовляв з людьми, які бачили машину. То був УАЗ-469. Але не обминув і «газиків». Тої ночі, як сталася крадіжка, в гаражах не було машин із колгоспу «Зоря», радгоспу «Полісся» та комбікормового заводу. Радгоспівська, як завжди, стояла у дворі директора, бо він, як знаєте, живе в райцентрі, із «Зорі» — почувала вдома у шофера: він пізно приїхав із головою з Києва й полінувався вести машину в гараж. Ну, а комбікормового заводу — стоїть у гаражі через добу. Заміняє Дерев'яного його заступник Ярош, але машиною все більше їздить головний інженер, хлопець молодий, живе у селі Сіваках.
— Але ж ви знаєте, що машина використовується не за призначенням?
Приймаченко посміхнувся.
— Пробачте, Павле Якимовичу, але ви ніби сьогодні народилися. У нас шість голів колгоспу, один директор радгоспу, чотири заступники голів — живуть у райцентри і кожного дня їх возять і привозять. У це якось був утрутився народний контроль, але, видно, діло не довів до кінця. А щодо машини комбікормового, то вона й при Дерев’яному розгулювала… Особливо з п'ятниці на суботу. У п'ятницю Дерев'яний нащось посилає її в Київ. Може, купити щось. За Києвом на трасі людей голосує чимало, от Пилипчук і підкалимлює на зворотному шляху. Повертається пізно і машину ставить вдома.
— Про це Дерев'яний знає?
— Знає. Ми не раз доповідали. Тільки що з того… Шофер їздить до Києва за його розпорядженням. Це по-перше. Йо-друге. Дерев'яний каже про водія, що таких спеціалістів у районі мало: в машині розбирається, мов бог, водить класно. Справжній віртуоз.
Турчин помовчав.
— Що ж, придивіться до цих машин. Для цього ніби в підстави: машини директора й голови могли просто викрасти, а шофера Дерев'яного собаки трохи знали, і ключі від усіх трьох квартир йому не так уже важко роздобути…
Іваненко різко зворухнувся — аж стілець рипнув, і капітан рвучко повернув голову у його бік. Але той не став чекати, поки до нього звернуться, переможно оголосив: