— Певно, треба дати спокій водіям жовтих «бобиків»: Віктор Губенко продав завідуючій паливним складом золотий перстень із дорогоцінним каменем. Є усі підстави вважати, що то перстень дружини Дерев'яного.
Всі, немов по команді, глянули на лейтенанта.
Дружина Дерев'яного, лиш побачила персня, змінилася на обличчі — злякалася і того переляку нічим не могла приховати. Брала його обережно, ні на кого намагалася не дивитися, довго вертіла в руках і мовчала.
— Що ти роздивляєшся?! — не втерпів Дерев'яний. — Твій же перстень. Твій!
— Здається, мій, — тихо відказала Катерина.
— Та не здається, а навсправжки твій! — зірвався на крик Дерев'яний. — Знайшли-таки! Я не питаю — як і в кого і чи знайшли ще щось, окрім персня. Скажу тільки одне: спасибі вам. Я постараюся, щоб ваша робота була оцінена належно.
Жінка все ще тримала персня в руках, поглядаючи печально то на нього, то на чоловіка. Либонь, поривалася щось сказати, та ніяк не могла зважитися — чи, бува, не здогадувалася, в кого була ця дорога річ. Саме це її мучило.
— Ви маєте щось сказати? — пішов їй назустріч Турчин.
— Прошу мені вибачити, але я мушу сказати, що цього персня у мене не вкрали.
— Як?! — ледве не підстрибнув Дерев'яний.
Катерина опустила голову. Її симпатичне обличчя стало жалісним, дужо скривдженим і винним.
— Катю, ти можеш пояснити, що це значить?
Жінка глянула на персня іі опустила руку.
— Я його перед поїздкою в санаторій віддала Віктору.
Дерев'яний нервово запалив цигарку, почекав, поки гнів трохи осяде, і заговорив більш-менш спокійно:
— Катю, я тебе чудово розумію. Це сором, ганьба. Але треба знести. Повір мені, аби таку підлоту вчинив мій брат чи навіть батько, я не став би захищати. Навпаки, зробив би все, щоб їх покарали якомога суворіше. Бо так люди не чинять. Згадай, скільки я зробив йому добра, а він так віддячив? Ні, Катю, такс прощати не можна.
— Якщо у вас є терпіння, — очі лапки вже набирали осмисленого виразу, — то прошу мене вислухати. Перед самим від'їздом у санаторій до мене прийшов Віктор і сказав, що мотоциклом збив одного чоловіка, серйозно його покалічив. Якщо той чоловік заявить у міліцію, братові пахне тюрма. Щоб він не заявив, йому треба заплатити вісімсот карбованців. Таких грошей у мене не було, просити у тебе, — глянула на чоловіка, — я не зважилася. От і віддала свого персня. Ну, а коли нас обікрали, я сказала, що його — теж… Бо, якби сказала правду, ти цього не схвалив би.
Дерев'яний пильно дивився на дружину і не вірив жодному її слову. Турчин — теж.
— Що ж, прошу перстень повернути, — сказав Павло.
— Як? — здивувався Дерев'яний.
— Деякі формальності. Та й самі бачите — нічого з цим не ясно.
— Все тут ясно мов божий день.
Повертаючи персня, Катерина глянула на капітана. На ніжному обличчі її вже з'явився рум'янець, а значить — певність у собі.
— Прошу вірити мені: я сама його віддала Вікторові. Не крав він.
— Хочу вам вірити. Потерпіть. Ми все вияснимо, перевіримо. Лиш факти можуть звинуватити або ж виправдати вашого брата. Повірте, якщо й справді сталося так, як ви говорите, то йому нічого не загрожує.
— Так, так, тільки факти, конкретні, незаперечні, — підхопив Дерев'яний, — можуть або виправдати, або звинуватити. А слова… Наговориш багато чого можна… — І, побачивши, що дружина гірко скришишся, що з очей її ось-ось хлюпнуть сльози, стишив голос. — Катю, не гнівайся. Я знаю, ти… любиш Віктора, тобі для нього нічого не шкода, але знаю, на що він здатний. Ти ж сама розказувала, як він колись у рідної матері украв дві сотні… Так що не можу я тобі вірити. А сором, людський поговір будемо зносити разом. Так що заспокойся і, як радить товариш капітан, наберися терпіння і жди.
Катерина важко опустилася на стілець, що стояв якраз навпроти вікна, крізь яке густим потоком лилося сонце. Освітлена ним, жінка мала стомлений вигляд.
— Брат не говорив, коли й на кого наїхав?
— Ні.
— А ви питали?
— Питала. Він був трохи п'яний. Щось торочив, ніби наїхав на того чоловіка навпроти його двору. Те бачили чоловікові жінка й брат. Вони сказали: якщо не привезе до вечора гроші, викличуть міліцію. Тут уже було не до розпитування, — жінка передихнула. — Повірте, все було так, як я розповідаю. Дуже прошу вас повірити: не злодій він.
У Катерини засіпалися губи. Інспектор одвів погляд до вікна: він не любив жіночих сліз. Дерев'яний насупився, шаснув у кишеню по куриво.
Віктор Губенко зайшов до кабінету неквапливо. Його обличчя було похмуре. Турчин почекав, поки він усядеться і поклав на столі персня.