— Упала підозра, то мусили перевірити.
— Невже його підбив на тяжкий гріх отой баламут Губенко?
— Дійдемо, до всього дійдемо. А зараз дозвольте у вашому саду ще раз пошукати сліди злодіїв.
Вони спочатку ходили подалі від тину, лише коли Нужна, втративши інтерес, перестала за ними стежити, підступили до волоського горіха. Сад оглядали ще того дня, як сталася крадіжка, проте ніхто не звернув уваги на ледь помітну, ніби від великої підкови, виямку. Схоже, зосталася від нерівного кругляка. Саме такий стояв під хлівом. Ставши на нього, дуже зручно перекидати речі через високий дощатий тин. Щоб тупцювали біля кругляка, не видно. Отож у квартирі порався один злодій.
— Чому ми раніше до цього не додумалися? — бідкався Турчин.
— Хе, якби ми відразу до всього додумалися, то все вирішували б за одним махом. А то ж не так. Над деякими справами місяцями товчемося, — утішав Павла Яківчук.
Вони стояли під волоським горіхом, де зупинили мотоцикла, ніби для того, щоб не пікся на сонці. В обох було дивне відчуття: здавалося, якщо зоставлять це місце, то назавжди втратять ту нитку, вхопившись за яку, можна розмотати весь клубок. Неподалік, зіпершись широкою спиною об тин, за ними знову пильнувала Нужна. У дворі Герасимовичів щось постукувало й поскрипувало, а у дворі Яцкевичів хрипло повискувало порося — і більше нікого не видно, і нічого не чути.
— Є в мене одна думка, — заговорив стишено дільничний. — Може, у райвідділі поговоримо?
Турчин подивився на Нужну. Вона нахилилася вперед, аби краще чути. Проте капітан наполіг:
— Викладайте зараз. Вона не почує.
Яківчук підступив зовсім близько до капітана.
— Чи не придивитися нам до шофера Дерев'яного.
— Але ж ми не знаємо, чия машина стояла тоді на Кіровській. Ну, а що не ночувала в гаражі… То вона й до цього часто там не ночувала.
— Воно-то так. Тільки ж Пилипчукові найкраще викрасти ключі у всіх трьох. Це одне. Друге. Він змалку водиться з собаками. Там у нього дома така вівчарка, мов лошак. І страх яка вчена: що не скажи — все робить. Напевно ж, знає, як і до чужих собак підступитися. Так що будемо тиснути на жовті УАЗи. Ну, й паралельно розкручувати сліди Товкача. То як?
— Та ніби ж про це ми й говорили… — делікатно, щоб не образити дільничного, зауважив Турчин.
Яскраве сонце світило у вікно. Турчин затягнув фіранку, глянув на товаришів, котрі зібралися в його кабінеті. Іваненко та Приймаченко вмостилися поряд, обидва зібрані, підтягнуті, аж світилися добрим настроєм. Яківчук був вірний собі — сидів недбало, вайлувато, очі ледь заплющив, певно, його знемагав сон, бо вдосвіта умудрився побігати біля річки зі спінінгом.
Турчин знав майже все, що вдалося зібрати оперативній групі, хіба що не зі всіма подробицями, а часто-густо саме в подробицях ховалося головне. Треба було все систематизувати, узагальнити, домовитися, як діяти далі. Здасться, наступив кульмінаційний момент.
— То з чого почнемо?
Іваненко і Приймаченко перезирнулися. Враз посерйознішали. Либонь, обом хотілося висловитися, тільки не хотіли вискакувати один поперед одного.
— Сашко, давай.
Іваненко зворухнувся, ніби хотів підвестися, провів долонею по розкішному русявому чубі, заговорив:
— Значить, так. Про Товкача нічого нового не вдалося дізнатися. Ніхто не бачив, чи зупинявся він під горіхом, як і не бачили, чи заходив до Герасимовича. Жодного шофера, що контачить із Нужним та Губенком, на Північній шістнадцятого не було, принаймні цього встановити не вдалося. У піч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте машини їхні стояли в гаражах. Це точно. Тепер жовті УАЗи. Як ви знаєте, в гаражах не почувало три. Шофер із «Зорі» — чоловік уже літній, порядний, ніхто не бачив і не чув, аби його машина після опівночі виїжджала з двору. І чіпати її ніхто не чіпав, бо, як твердить водій, на спідометрі не накручене жодного зайвого кілометра. Радгоспівська машина. Торік хлопчаки були вхопили її, то тепер директор став обачним: поставив протиугінний пристрій, почепив залізні ворота і замикає їх. І третя машина — комбікормового заводу. З території виїхала десь о шістнадцятій годині. Майже до вісімнадцятої була в автопідприємстві, Пилипчук, шофер, щось там у ній рихтував. До двадцять першої був коло будинку, в якім живе, після двадцять першої гасав по райцентру, о двадцять другій заявився в клубі села Глуха Цвіля. Приблизно о двадцять третій посадив у машину однокласницю і кудись поїхали. Далі сліди загубилися…
— З дівчиною розмовляли? Де працює?