— Ще ні. А працює продавщицею. Відгуки позитивні. Зустрічаються зрідка. Дівчина, з якою дружить, навчається у медінституті. Теж нічого поганого не можу сказати про неї. Правда, зараз її нема в містечку: із батьками відпочиває в Сочі.
— Хто ж її батьки? — просто з цікавості спитав Турчин.
— Батько — голова міського споживчого товариства, мати — головний бухгалтер заготконтори.
— Все?
— З приводу машин усе.
Турчин невдоволено скривився: мовляв, не таке вже й цінне та вагоме роздобули ви, хлопці, щоб отак сяяти. На мить в очах Іваненка з'явилася насторога, але тут же знову сяйнуло самовдоволення.
— Павле Якимовичу!
— Слухаю, Сашко.
— Ще є одне. У тій же Глухій Цвілі Пилипчук якось був засперечався з хлопцями, що впорається з будь-якою собакою. І що ви думаєте: пішов прямо на вівчарку, і, коли вона хотіла стрибнути на нього, він спритно накинув їй на голову мішок і повалив на землю.
Повідомлення було таке інтригуюче, що Яківчук розплющив очі.
— Я ж казав, що цей чортяка Пилипчук усе може.
Дільничний пошкріб за вухом і зітхнув:
— А в мене все на старих позиціях…
— Що він за один, цей шофер із комбікормового?
— Бідовий хлопчина, мушу сказати. Ріс без батька, мати працювала в ПМК штукатуром, мулярем, а як прихворіла, то в тій же ПМК стала прибиральницею. Живуть у чотириквартирному, майже аварійному будинку. Недавно ПМК збудувала для себе гарний сімдесятиквартирний, і, хоч Ганна Пилипчук працює в ПМК з дня її заснування, — квартири їй чомусь не виділили. Іван не п'яниця, з «дурними» компаніями не водиться. Хіба що калимить. Але все те ніби з дозволу Дерев'яного: гроші буцімто тратить на ремонт машини. Варто відзначити, машину він любить, береже, вона в нього завжди справна. Його заповітна мрія — мати власного легковика. Рахує кожну копійку. Може, саме це й стримує його від горілки, гулів. Відколи почав працювати на заводі, щороку відгодовує і продає два кабани. Комбікорми трохи виписує, а трохи, мабуть, і краде. Оце й усе, — скінчив дільничний якось ніби винувато.
Турчин відчув, як той добрий настрій, із котрим починав нараду, щезає. Муляючи поглядом стіл, спитав у Яківчука:
— Яка ваша думка: міг Пилипчук вкоїти злочин чи ні?
— Важко сказати. Серце твердить: Пилипчук не здатний на злочин, а розум шепче інше: все може бути. Чорти найчастіше водяться у тихому болоті.
— З ким він дружить?
— Таких, аби з ним в огонь і в воду, у нього нема. Він якийсь відособлений, інертний, ніби скривджений чимось. Про людей, особливо про начальство, висловлюється різко. Дерев'яного не любить.
— Знову нічого конкретного, — знічено промовив Турчин. — Якщо припустити, що злодій все-таки Пилипчук, то хто його спільник? Товкач? Але ж він із ним не в кращих стосунках, ніж з іншими шоферами. Думайте, товариші. Думайте.
Яківчук уже не куняв, вряди годи на його твердому, загрубілому обличчі проступала невизначеність: певно, і він хотів свої думки співставити з думками інших. Та капітан дивився на нього так прискіпливо, так благаюче, що він прокашлявся і заговорив:
— Треба братися за Пилипчука.
Павло мовчати довго не міг, бо на нього всі дивилися.
— Ви праві. В нас нема нічого іншого. Що маємо у своєму активі? Йому легко роздобути ключі у всіх трьох потерпілих, він міг вбити собак, їздив уночі машиною невідомо де. Добре було б з ним самим про все це поговорити, особливо про машину, але можемо насторожити його. Певно, найкраще вийти на однокласницю: треба будь-що дізнатися, коли скінчилося їхнє побачення. Хто за це візьметься?
— Та, мабуть, я, — згодився Іваненко.
— Тільки — максимум обережності, бо інакше всі наші плани… А далі, думаю, будемо діяти так. Злодії у всіх трьох квартирах настирливо шукали гроші, але знайшли мало. Отож, аби обзавестися грішми, треба збувати речі. Для цього є два капали: базари і комісійні магазини. На це вони у нашому районі не наважаться. Та й за межами району навряд: принаймні досі боялися викидати крадене на базари чи в магазини. Піти на таке, значить, треба, щоб комусь приспічило з грішми. Тут говорили, що Пилипчук стоїть у черзі на машину. Ми можемо домовитися з торговельниками, щоб вислали йому повідомлення, буцімто черга вже надійшла. Грошей, я певен, у нього не вистачає. Про всяк випадок можна домовитися з прокурором і перевірити вклади Пилипчука. Необхідно зробити так, аби повідомлення надійшло перед суботою чи неділею. Велику суму, тисячі дві, навряд чи йому хто позичить. Тоді він неодмінно спробує спустити крадене. Всі ці дні ми повинні контролювати кожен його крок.