Коли за директором зачинилися двері, Сивокінь повернув голову до Турчина:
— Ну, що ти скажеш?
— Грім із ясного неба.
Молодший Нужний сидів згорблений.
— На попередній зустрічі ви твердили, — заговорив Сивокінь, — що в піч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня, коли обікрали Самійленків, ви з Губенком ловили рибу. Що ви тепер скажете?
Нужний зітхнув.
— Тоді я вас обманював. Не був я на річці. Губенко їздив сам. То я його попросив, аби сказав, буцімто їздили удвох.
— Тоді поясність, куди ви їздили з Губенком увечері чотирнадцятого. Не станете заперечувати, що він тоді забрав вас із дому?
— Ні, не заперечую. Ми поїхали до нього додому. Там повечеряли, а як стемніло, він став збиратися на рибалку, почав мене підмовляти. Я погодився, але, як виїхали за містечко, сказав, що передумав. Мені, мовляв, погано. Він мене зсадив, і я навпростець пішов назад до містечка. У вільшині, тій, що з південного боку від річки, приліг, подрімав, а вночі обікрав квартиру Самійленків.
— Як ви змогли один винести стільки речей?
— Я їх за один раз не виносив. Спочатку повикидав через вікно, а потім уже потихеньку ховав у погребі, що під старим будинком на вулиці Комуністичній. Ви повинні знати його, там раніше був дитячий садок, а зараз нічого нема, бо валиться. У тому погребі заховав речі брата і Дерев'яного.
— А як ви вмудрилися винести речі вашого брата?
— Умудрився… Повпихав у целофанові мішки і зарив у гною, потім ночами носив потихеньку. Три килими сховав у сусідів, то ви знайшли. З квартирою Дерев'яного було легше: у ній «господарював» три ночі…
— Де ви поділи крадене?
— Ніде я його не дівав. Хтось вислідив мою схованку і все вигріб. Зоставив таке, що й доброго слова не варте. Я злякався, щоб решту не забрали, переніс додому, а тут нечиста принесла брата…
Легко, майже не замислюючись, відповідав Турчину і на інші запитання. Ключі від квартир Самійленка та Дерев'яного роздобув на іменинах у свого брата — тихенько витягнув із жіночих сумочок і зробив відбитки. Від братової квартири ключа взяв запасного. Собаку вбив легко, той його знав; вівчарці Дерев'яного увігнав шприц у груди, коли та стрибнула на нього, хотіла звалити з ніг; нашатирний спирт і шприц украв у ветфельдшера відгодівельного пункту; залишок ночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте провів у хліві Яцкевичів, на злочин пішов тому, що хотів красиво жити…
— А нащо вам знадобилося вбивати братового пса, коли він вас добре знав?
— То була така холера: у хату впустить, а з хати не випустить. Одного разу я приніс Степанові свіжої риби, а та псюра була якраз відв'язана. Так у двір впустила, а з двору — хоч плач…
Слідчий та інспектор слухали Нужного, вдивлялися у його якесь брезкле обличчя і думали одне й те ж: чому він не захищається? Змирився зі своєю долею? Але ж повинно в ньому хоч раз щось запротестувати, штовхнути до порятунку. Шанси ніби є. Можна, приміром, сказати, що ті речі йому підкинули, і спробуй доведи, що то не так.
— Значить, у ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте ви не були разом із Губенком коло річки?
— Я вже сказав: не був.
— Чому ж тоді на порожніх пляшках знайдено відбитки і ваших пальців?
— Знайдено?
— Саме так, — уперше за весь допит посміхнувся Сивокінь.
— То, мабуть, з минулого разу. Ми з Губенком днів два перед цим рибалили там. Правда, без ночівлі. Риба не йшла.
— Ви теж тоді додому не принесли і хвоста?
— Кажу ж: риба не йшла.
Сивоконю такий допит не подобався: він не вимагав напруження розуму, нервів. Легкі успіхи не приносили вдоволення.
— От що, громадянине Нужний. Підіть у ту кімнату, де ви нас чекали. Там є ручка й папір. Сядьте й усе опишіть, почніть з того, як зародилася думка обікрасти три квартири, і аж дотепер. З подробицями.
Нужний звів очі на слідчого:
— Потім мене арештують?
— Ви готові до цього?
— А що тут? Злодій же…
— Ідіть і робіть, що вам сказано. Про інше дізнаєтеся потім.
Нужний неохоче залишав кабінет слідчого.
— Щоб не марнувати часу, може, я подамся до Губенка? — сказав Турчин.
— Давай. При потребі зробимо очну ставку.
— А як із Товкачем?
— Поки що з обшуком начальство дало відбій. Безперечно, стежити за ним треба. Так чи так, а до злочину він причетний. Може бути, що викрав крадене у Нужного, а потім скористався грошовою скрутою Пилипчука і втягнув його у злочин.
— А ти не думаєш, що вони обидва…
— Поцупили в Нужного?
— Ні, обікрали квартири.
— Є така думка. Тільки що виставити проти Пилипчука, аби довести, що він злодій. Наші здогадки?