— Ви вважаєте, що то правда?
— А ви що, сумніваєтеся?
У Турчина заледве не зірвалися з язика слова, котрі він говорив завжди у подібних випадках: «Запитання ставлю я!»
— Наша робота така. Нічого не можемо брати на віру. У всіх розпитуємо про Нужного. У вас теж.
У великих очах Валентини смуток згас, вона заговорила глухуватим голосом:
— Знаю я, чого ви мене допитуєте. Тільки ось що я вам скажу: про його життя нічого не відаю. Нічим він зі мною не ділиться. Повірте мені, я говорю правду.
У райвідділі на Турчина вже з годину чекали Яківчук та Іваненко.
— Що у вас? — спитав з порога.
— Маємо ті речі, які знайшли у Геннадія Нужного. Сама дрібнота. Лише два чоловічі костюми більш-менш путні. Один — Нужного, а другий — Самійленка. А як у вас?
— Даремна трата часу. Як жінка Геннадія?
— Лихо його знає. Ніби й рада, що чоловік попався. «Слава богу, — каже, — тепер хоч кілька літ поживу спокійно».
— Це все?
— Ніби. Сивокінь просив, як ви прибудете, щоб усі зайшли до нього.
Слідчий стояв біля вікна, прихилившись чолом до шибки. Це було щось нове, бо завжди, коли не заглянь, або веде допит, або коптить над паперами — їх у нього цілі гори. На обличчі — втома. Важко ворухнув плечима і зіперся обіруч об стіл.
— Давайте, хлопці, викладайте, з чим прийшли. Тільки стисло, бо часу обмаль.
Павло, помітив, що Сивокінь слухає його неуважно, і вмовк. А по хвильці спитав:
— Ти про що думаєш?
— Та вже ж не про чужих молодиць, — похмуро відказав той. — Значить, у вас нічого втішного? Я теж не можу тебе нічим порадувати. Хіба що засмутити: прокурор забив цвяха — дав зрозуміти, що Пилипчука ми тримаємо незаконно.
— Але ж три дні ще не минуло!
— Хіба ж я не говорив? Та він своєї: Пилипчука не обов'язково ізольовувати.
— І що це з ним робиться?
— Хто знає, — сказав Сивокінь. — А Пилипчука я сьогодні ще раз допитаю. Мабуть, візьму підписку про невиїзд і відпущу. А з Нужним молодшим треба хутчій доводити справу до кінця — або сюди, або туди. Не завадить провести експеримент по відтворюванню обстановки та обставин подій, Після цього прокурор обіцяє дати санкцію на арешт. Так що, хлопці, ворушіться.
— А що Десять Статутів?
— Начальник на наших позиціях…
Коли Геннадію Нужному розповіли, що від нього вимагають, він кілька хвилин сидів нерухомо, либонь, і дихати перестав. Чомусь було важко дивитися на нього — згорбленого, з обличчям у густих зморшках. І слідчий зібрався повторити запитання, але чоловік рішуче сказав:
— Я вас пойняв.
Прибули на те місце, де Нужний передумав їхати разом із Губенком на риболовлю і пішов у вільшину.
— Ось тут я з мотоцикла зліз, — упевнено показав Нуж-ний. — А тут стояв, поки Губенка не стало видно, тоді звернув сюди. Вести пж до місця, де я відлежувався?
— Аякже.
— Тоді ходімте.
На лисуватому пагорбі, де проглядалося гостре каміння, Нужний звернув у гущавину, продерся нею метрів сто й зупинився.
— Десь тут…
Працівники міліції оглянули місцевість.
— Ви що, за весь час і цигарки не спалили?
— Не. Боявся себе виказати.
— Але ж тут вас ніхто не міг бачити.
— Все одно боявся.
Над землею вже опускалися сутінки. Небо поволі затягувалося легкими сірими хмарами.
— Поведете нас тою дорогою, якою йшли тоді.
— Тією, то й тією.
У голосі Нужного, як і дотепер, була сама байдужість, либонь, і до самого себе, і до всього світу.
— Вам люди зустрічалися?
— Зустрічалися. Та я до них у темряві не придивлявся. Тоді ж темно було. Ще темніше, ніж зараз.
— А машини чи мотоцикли?
— Проїжджали… Не знаю, може, якийсь шофер і помітив мене у світлі. Правда, я старався одвертати голову.
Путівець влився у вулицю. Була вона широка, але незабрукована і неосвітлена. Ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня була ще темнішою за цю, і навряд чи хто упізнав Нужного, та ще й тут, де він бував рідко.
Всі три сім'ї були попереджені про експеримент, і тому ледь у двері квартири Самійленків уклали ключ (його взяли на цей час у господарів, які вже поміняли замки), як по той бік зачулися кроки, стишені голоси. Руки у Геннадія тремтіли, він весь зіщулився, а, як розчинив двері, голову увібрав у плечі, ніби по ній мали огріти довбешкою.
— Прошу, прошу, — привітно заусміхався Самійленко.
— Спасибі. Тільки давайте ще раз домовимося, — твердо заговорив слідчий. — Вас у квартирі ніби нема. Світло вимкніть. — Почекавши, поки повимикають у всіх кімнатах наказав Нужному — Починайте. І щоб усе, як тої ночі.