Нужний щось буркнув, але зоставався на місці.
— Чого ви? Починайте.
Геннадій майже нечутно зрушив із місця, та відразу й зупинився. Дихав важко. Через кілька хвилин знову ступив крок, лапнув стіну і пройшов до дверей, що вели у світлицю, відчинив їх. У світлиці довго спотикався, чіплявся за речі, об щось ударився і, либонь, боляче, бо застогнав, затим знову причалапкав до дверей, намацав вимикача і засвітив світло. Усі побачили, що він дуже блідий і переляканий.
— Давайте, давайте… Все, як тоді, — підбадьорив його Турчин.
Нужний коротко зиркнув на господарів, мовби питав у них дозволу. Ті несподівано усміхнулися, і Геннадій сміливо ступив до широкої шафи. Мисливським ножем відчинив її, знімав речі і ніс на балкон, де складав на купу. Впоравшись із шафою, став зривати зі стін килими (їх позичили у сусідів) і теж виніс на балкон. Ножем відчинив іще дві шафи, хоч одна, як засвідчили тоді господарі, була не замкнена. Коли повикидав речі з балкона, глянув на Сивоконя:
— А тепер що?
— Робіть усе, як тоді.
— Я тоді вимкнув світло і пішов переносити крадене у схованку.
— То ви все зробили так, як тої ночі?
— А хіба не все?
— Вам видніше…
Нужний напружено думав, але, мабуть, так ні до чого й не додумався — пошкріб за вухом і попрямував до вимикача.
— Зачекайте, — зупинив його Сивокінь. — На допиті і в поясненні ви говорили: після того, як зайшли у квартиру і зачинили за собою двері, засвітили сірника, а вже тоді увімкнули електрику. Чому ж зараз не зробили так?
— Забув.
— А ви більше нічого не забули?
Нужний знизав плечима.
— Я знаю… Може, й забув. Я тоді був трохи п'яний.
— У такому разі доведеться вам нагадати. Ви тоді у квартирі поралися голіруч?
— Як то — голіруч?
— Отак, як зараз, усе брали голими руками?
— Нє, в рукавичках.
— Чому ж зараз без рукавичок?
— Ви мені їх не дали.
— Ми ж вам говорили: боріть із собою все, що було тої ночі. А тепер поетапне вас запитую: ви все зробили? Пригадайте, — наполягав Турчин. — Можна навіть повторити якусь деталь, про яку забули сказати на допиті, написати в поясненні.
— Здається, зробив усе, як тоді.
— Ви нічого не шукали?
— Шукав…
— Що?
— Добротних речей.
— І все?
— А що ж?
Турчин підійшов до шафи, розчинив дверцята.
— Сюди заглядали?
— Може, й заглядав.
— А без «може»?
— Здається, заглядав.
— Які ж у ньому можуть бути цінні речі? Тут, як бачите, тільки посуд.
— Ну, може, золото, може, гроші…
— Де ще золото й гроші шукали?
— Скрізь… Скрізь, де можна.
Турчин пробіг поглядом по кімнаті й зупинився на ліжку-дивані.
— А в ньому шукали?
— Угу. І в шафах.
— Перерахуйте всі місця, де шукали.
Геннадій називав усе, на що натрапляв погляд, але розцяцьковану шкатулку, в якій злодії шукали гроші, чомусь обминув. Не міг він точно сказати, де тоді стояла шкатулка. Проте речі у ковдру вправно зв'язував, городами до схованки чимчикував і в погріб спускався упевнено.
Психіатр не знайшов ні найменших відхилень у психіці Геннадія Нужного, лиш сказав, що настрій у пацієнта дуже пригнічений, близький до депресії.
— Від того, що на нього звалилося, танцювати й співати не станеш, — зауважив Сивокінь.
— Воно-то так… — задумливо перебирав густу, чорну бороду, у якій невідомо для чого ховав своє молоде обличчя. — Тільки тут не приреченість, не відчай… При змозі покажіть його мені через кілька днів.
Не ждали отих кілька днів. Рано поїхали до хліва Яцкевича, де, як зізнався Нужний, він перебув залишок ночі по тому, як обікрав квартиру Самійленків. Почадів цигаркою, без десяти дев'ять рушив до дверей, але враз зупинився і попросив рукавички. Йому подали. Перш ніж натягнути їх, довго вертів у руках, зводив очі то на одного, то на другого, ніби збирався щось сказати. Зрештою махнув рукою і рішуче ступив із хліва.
Степан Нужний стрівся їм серед подвір'я. Стояв, твердо впершись у землю, руки в кишенях, у роті диміла цигарка, на молодшого брата поглядав спідлоба, гнівно й напружено. Геннадій же дивився на Степана так, як дивиться смертельно хворий на лікаря. Старший Нужний склепив повіки, ще міцніше стулив губи, аж на щоках повиступали жовна.
— Починайте, — слідчий торкнув Геннадія за плече. Геннадій ледве одірвав погляд від старшого брата, розгублено обдивився двір, дістав із кишені ключа, вже встромив його у замкову щілину, але згадав про гній — пішов у хлів, узяв габлі і став розривати його. Він так захопився роботою, що заледве не розкидав усю купу.