— Я поки що не роблю ніяких висновків, а подаю факти. Ось іще один. Сивокінь чомусь не згадав про нього. Один із костюмів, який знайшли у хліві Геннадія Нужного, під час огляду і вивчення місця події мн бачили у шафі Степана Нужного. Останній твердить, що у нього було два таких костюми. Але я не знаю жодного чоловіка, котрий би мав два однакові костюми.
Сидоренко починав розуміти: тут і справді щось не так, однак те, до чого підводили факти, не вкладалося в голові. Замість того, щоб без поспіху у всьому розібратися, порадитися з підлеглими, він сердився на самого себе, на підлеглих, які, здавалося, недолюблюють його за надмірну вимогливість.
— А яка ваша думка, товаришу майор?
Мамітько зиркнув у блокноти.
— Воно й справді плутанина велика, — обережно заговорив Мамітько. — Проте не така страшна, щоб панікувати. Якщо Нужний старший підговорив молодшого, то треба тиснути на обох. Щось та витиснемо…
— Без причини й листок не впаде з дерева, — мовив Турчин. — А яка причина була у Степана Нужного? Нащо жертвувати братом?
— Але ж і ви, і товариш Яківчук стверджуєте, що сутичка між братами на експерименті насторожує вас. Виходить — відмовляєтеся від попередньої думки?
— Ні. Я тільки за те, що нам треба шукати головну причину.
— А де її збираєтеся шукати? Чи, бува, не в полі, де шукають вітра? — посміхнувся Мамітько.
Турчин гостро глянув на нього.
— Що ж, давайте свої пропозиції, — звернувся Сидоренко до Турчина.
— Як на мене, треба починати з Нужного молодшого. Найперше — спробуємо дізнатися, з ким і де зустрічався Геннадій в останні дні, придивимося до Степана. Не став же він із-за дрібнички посилати рідного брата на таке. Може, його хтось до цього змусив — чи шантажем, чи силою. Треба ще раз побачитися з Губенком. Мені здається, він знає щось дуже важливе для слідства.
— Його будуть звинувачувати в тому, що під п'яну руку спалив скирту сіна за річкою, — кинув Мамітько.
— Його одного чи ще когось?
— Одного. Неподалік скирти виявлено сліди його мотоцикла.
— Він про те знає?
— Мабуть, здогадується.
— Якби нам вдалося знайти хоч одну людину, котра бачила їх обох на Завалах чи на Закуті.
— Слухай, Павле, — перебив Сивокінь, — коли вони підпалили скирту, то мусили б зробити все, аби їх бачили саме на Завалах. Може, тому другого дня й не поспішали додому?
— Може, й так. Тільки ж то ліс, болото, там лише браконьєри і вештаються, а вони один одного стараються не помічати. Нам треба підключити голову товариства мисливців та рибалок. У нього всі ті «риболови» на обліку.
— Ви що, хочете, щоб на вас працював цілий відділ? — буркнув Мамітько.
— Якщо знадобиться, буде працювати увесь відділ, — несподівано відрізав Сидоренко. Він погоджувався з усіма думками, які висловлювали Сивокінь, Турчин та Яківчук. Але, коли Павло сказав про те, чи не краї цс буде відпустити Нужного молодшого, Сидоренко підвищив голос до крику:
— Оцього вже не буде!
За тих кілька днів, що Турчин не бачив дружини Геннадія Нужного, плечі жінки ще дужче загострилися. Дивилася на інспектора спідлоба, не була така балакуча, як першого разу. «А в хлопців, котрі проводили другий обшук, склалося враження, що вона й трохи не печалиться долею чоловіка. Щось тут не так…»
— Це вже було далеко після обіду, — розповідала тонким голосом. — Бачу — Степан ходить подвір'ям, до всього придивляється, ніби щось шукає. Я вийшла до нього. «Що шукаєш? — питаю. — Чого не заходиш у хату?» А він: «Можна і в хату». В хаті теж став зиркати навкруги і все розпитує, чим займаємося, чи багато Геннадій випивав і що п'є — горілку чи вино… Довгенько розпитував.
— А коли повернувся додому чоловік?
— Пізно. Я вже спати лягла.
— Ви з ним розмовляли?
— Нє. Я хоч і чула, що він прийшов, але прикинулася, що сплю. Від нього за версту несло горілкою, то боялася, щоб не почав приставати.
— Ну, і як?
— Слава богу, обійшлося.
— Він одразу ліг спати?
— Нє. Довго сидів край столу. Відкрию очі, бачу — сидить, дивиться перед себе. І хоч би тобі ворухнувся. Якби очі були стулені, подумала б, що спить. Потім підійшов до мене й тихо покликав: «Надько! Надько!» Я не обізвалася. Тоді схилився над дітьми, далі важко зітхнув і кудись пішов… Я ще довго не спала, але він не повертався. Думала, подався до тої пройди. Аж рано встаю, бачу: спить на дивані. Будити я його не стала, сам прокинувся. Снідав мовчки, лиш, як уже наївся, подивився на мене. Привітно так подивився. Давно я такий погляд бачила. Подивився, значить, та й каже: «Ну, бувай, Надько. Не поминай лихом». Я сікнулася: «Що, до тої пройди зібрався?» А він спокійно так: «Далі, Надько. Далі…»