— То чого ви зайшли?
— Щоб поговорити.
— Про що?
— Про це ж, як його, злодійство… Щоб даремно не наговорював на мене.
— Вам вдалося його переконати?
— Ні.
— За що ж він тоді вас так пригощав?
— Хіба я знаю? Його питайте.
— Ми питали. І мушу вам сказати, що його показання з вашими не завжди співпадають. От ви, приміром, говорите, що брат вас вигнав із кабінету і пригрозив, щоб ви йому не потрапляли на очі. А такого ж не було. Як же воно насправді, га?
У погляді Геннадія — безпорадність.
— Не знаю… Не пам'ятаю… Я дуже тоді хвилювався…
— Добре, підемо далі. Від брата ви повернулися додому, посиділи трохи біля столу, подивилися на дітей, покликали дружину, коли вола не обізвалася, зітхнули й пішли. Куди ви ходили? — напосідав Турчин.
— Знову до брата, по так звані «крадені речі», — посміхнувся Сивокінь.
Губи Геннадія засіпались.
— Хто вам таке сказав? Надька? То вона не спала…
Вони не стали чекати, поки спаде, перегорить усе те, що зараз нуртувало в Геннадієвій голові, і підкидали запитання за запитанням. Нужний відповідав плутано, деякі взагалі пропускав мимо вух, хоч їх повторювали по кілька разів. Було ясно: старший брат умовив молодшого взяти на себе чужий злочин. А чого — про це ще треба було дізнатися, ї не від Геннадія.
Сидоренко ходив між стіною і столом, зрідка позираючи на Сивоконя й Турчина, котрі сиділи під протилежною стіною. Обох дратувала упертість начальника. Здавалося, й сліпому видно — Геннадій Нужний не злочинець, однак начальник і слухати не хотів, аби його відпустити додому.
— Але ж це є порушення закону, не говорячи вже про моральний бік нашої роботи, — зауважив Турчин.
Старший лейтенант перестав міряти кроками кімнату, всім тулубом повернувся до Павла.
— Ви багато собі дозволяєте, товаришу капітан. Навіть дуже багато. Я вам ішов назустріч, покладався на ваш досвід, вірив вам, якщо вже на те пішло, більше, ніж комусь, а ви… Вам адвокатом бути, а не в міліції служити. Отож подумайте. Ви скоро закінчуєте університет…
Павло зблід.
— От що, товаришу старший лейтенант, не вам вирішувати мою долю!
Сидоренко перечекав, поки його лють угамується, і заговорив, карбуючи кожне слово:
— За суперечку із старшим за посадою я вам оголошую догану. Воднораз попереджую: якщо протягом двох днів не знайдете злочинців — будете усунуті від справи. Про ваші дії я доповім вище.
Турчин стримався, щоб не наговорити зайвого. А у скронях гупало: «Рапорт! Негайно рапорт! В інший район, черговим, ким завгодно, тільки аби подалі від нього. Доведу справу до кіпця, і все. Більше жодного дня. Жодного!»
Зворухнувся Сивокінь. Сутичка між начальником райвідділу і старшим оперативним уповноваженим карного розшуку для нього не була несподіванкою. Коли стали прохоплюватися її перші зблиски, він веселенько посміхався: найшла коса на камінь. Тепер же, коли з того зіткнення посипалися іскри, слідчий похопився:
— Вибачте, Іване Івановичу, але позиція ваша мені не зовсім зрозуміла. Ви ж бо добре знаєте: як бути з Нужним, вирішую я. А що прийшли до вас… Хотіли порадитися. Особисто я не прибічник того, щоб зараз, цієї хвилини, відпускати Нужного: може здогадатися, що його помер не пройшов, і почне щось робити. А ми ж усі переконані: Степан Нужний зібрався затулити братом якийсь великий злочин. То чи не краще, коли він буде тішитися думкою, що ми клюнули на його наживку?
— Я не можу робити того, що суперечить закону, моралі, — відрубав Турчин і підвівся.
— Куди ти? — торкнувся його руки слідчий. — Ми ж ні про що не домовилися.
— А про що домовлятися?
— Здрастуйте, синку, я ваша мама, — розсердився слідчий. — Треба ж виробити хоч якийсь план дій.
Павло здивовано глянув на слідчого: мовляв, що ти плетеш, чоловіче добрий? Який план? З ким його виробляти?
Сидоренко зрозумів, що на умі в Турчина, і холодно сказав:
— Здається, ми про все домовилися: два дні — і ні секунди більше. — І повернувшись до слідчого: — А свої права й обов'язки я знаю не гірше за вас. Можете відпускати Нужного. Але якщо це ніде не на користь справі, то начувайтеся. Все. Ви вільні.
До Турчина довго не приходив спокій. Сидів за столом у своєму кабінеті, дивився на чистий аркуш паперу і не бачив його — слухав, як погамовується частий стукіт серця, що відлунював у скронях. Думав про начальника, про свою подальшу долю. Тепер уже ясно: двом їм нема місця під одним дахом. Хтось мусить піти. Безперечно, Павлова доля не в руках начальника райвідділу. Якщо піде на принцип, то хай Сидоренко гопки скаче, а він буде працювати. Тільки ж як його працювати, коли нема взаємодовіри, коли те й маєш робити, що оглядатися, огризатися? Ні, досить.