Зайшов Сивокінь, поклав на плече Павлові руку.
— От що, старий, плюнь на все і розітри!
— Плюнь… Сьогодні плюну, а завтра?
— І завтра.
— А як працювати?
Слідчий пройшовся по кабінету й зупинився біля вікна. Дивився на розлоге дерево. Був теж не з тих, хто заглядав у рот начальству, проте інші не міг повністю стати на бік товариша: щось тут не так, перегинає товариш палицю. Тільки як це йому сказати, щоб знову не спалахнув? Зараз, коли у розслідуванні настав кульмінаційний момент, як ніколи потрібна розсудливість. А в Турчина все перемішалося.
— Згоден із тобою. Однак мушу тобі сказати: Сидоренко не дурень, як декому здається. Інша справа, у нього нема досвіду в нашій роботі, а начальницька амбіція не дозволяє в цьому зізнатися навіть самому собі. Отож погодься: між недосвідченістю і дурістю існує велика різниця. Зрештою, треба врахувати обставини: тільки-но сів у начальницьке крісло — і три крадіжки підряд. Розкриття їх затягується. Невідомо, як би ми повелися в подібній ситуації. І ще одне. Прикинь, чи ми завжди вели розслідування бездоганно, чи не нарубали дровець?
— Слухай, що ти хочеш? — схопився зі стільця Турчин. — Щоб я пішов до Десяти Статутів на поклін?
— Боронь боже. Та, перш ніж сказати, що хочу, дай мені скінчити думку. Отже, ти не станеш заперечувати, що ми працювали не як аси? Ні. А тепер згадай, скільки разів начальник ліз у пузир, але завпеди ти мав повну свободу дій, робив так, як вважав за потрібне?
— Але все це коштує нервів. Звідси й проколи… Я так працювати не можу.
— Я теж. Але ж треба. Принаймні закінчити те, що почали. А там побачимо.
— Якби не ця справа, я давно поклав би на стіл рапорт.
— Якщо так, тоді слухай, чого мені від тебе треба. Перше. Хочу, щоб ти заспокоївся. Його погроза усунути тебе від справи — пусте. Не він пуп землі. Проте погодься — слід зробити все, щоб якомога швидше розкусити горіх. Друге. Які в тебе плани?
— Плани… — задумливо мовив Турчин. — Треба закінчити з Геннадієм Нужним.
— Певен, закінчиш: доведеш його повну непричетність до злочину. А що це дасть для розслідування?
— За спиною Геннадія Нужного стоїть Нужний старший, ну, а за цим щось та ховається.
— Слухай-но, я у кабінеті Десяти Статутів не для красного слівця сказав: може, не варто поспішати зі звільненням Геннадія. Принаймні до часу, поки хоч щось дізнаємося про Степана.
— Я на таке не пішов би. Ти ж знаєш?
— Але ж для діла…
— Не має значення. А потім… Злочинці як оси — поки їх не потривожиш, гнізда свого не викажуть.
— Але потривожені оси кусаються.
— На те й щука, щоб карась не дрімав.
Яківчук, як завжди, заходив до кабінету неквапом, на обличчі лежав спокій, навіть збайдужіння, проте Турчи я затаєним відчуттям спіймав: дільничний приніс гарні вісті. Над силу стримувався, щоб не кинутися навстріч: «Що там у вас? Викладайте!»
А старший лейтенант ніби зібрався випробовувати силу капітанової витримки: переступивши поріг, оглянувся по боках, зняв форменого кашкета (на відміну від багатьох колег ходив завжди у формі), витер хустиною зрошеною потом лоба і подивився на Турчина пильніше.
— Чого ви такий, Павле Якимовичу, набурмосений?
— Не від солодкого життя.
— Життя у нас, зрозуміло, не мед. Але ж комусь треба.
Павло слухав, а сам думав: «Невже я помилився? Він заявився до мене з порожніми руками? Тільки ж такого ще не траплялося». Зрештою, не втерпів:
— То що у вас доброго?
— Хвалитися ніби нема чим, але дещо є. Рибалки-мисливці, спасибі їм, підсобили. Знайшовся один, який бачив Губенка і Нужного біля річки п'ятнадцятого, десь біля дев'ятої ранку.
— Ви з ним розмовляли?
— Розмовляв. То калач тертий. Багатенько я спалив пороху, поки умовив його стати на очну ставку.
— Хто він?
— Браконьєр і шабашник із Ятрівки. Зараз у райцентрі в одного дядька хату мурує. Так що, коли треба, я його хутко доставлю.
— Порадували. Спасибі нам. Ну, а що Губенко?
— До нього ще руки не дійшли.
— От якби ще й Губенко зізнався… А то ж Геннадій Нужний може сказати, що ми того шабашника підмовили.
— Тоді я до Губенка, — дільничний взявся за кашкета.
— Я теж із вами. Може, гуртом укоськаємо.
Побачивши працівників міліції, Губенко спохмурнів.