Дружина саме готувала вечерю. У Павловій тарілці вже смачно парувало, а свою тільки-но несла. Трішки затримала її в руках, а поставивши, подивилася на чоловіка привітно:
— То чого там, переводься у свій район. Тільки якби квартира. А так — просися хоч завтра. — Присіла біля столу. — Чого ти, їж. Чи, може, не смачно?
— Ну що ти, Люб.
Сідаючи до столу, Павло не відчував голоду, хоч снідав нашвидкуруч, а обідав нахапок. Нині ж ледь не з першою ложкою у нього навсправжки — чи від того, що любив грибну юшку, а чи від розмови з дружиною — прокинувся добрий апетит.
Після вечері він сказав:
— Люб, я горю синім полум'ям із контрольними, то думаю отаборитися на кухні й посидіти довгенько.
— Я теж не збираюся лягати спати разом із курми. Ось помию посуд і буду чигати. Книжка цікава попалася.
— Детектив?
— Не вгадав. «Злочин і кара» Достоєвського.
— Так це ж, Люб, найвищого гатунку детектив!
— Ти диви, а я й не знала. Все ж бо так просто, зрозуміло. І складно водночас. За душу бере.
Розмовляючи, вона прибрала зі столу, проте, коли Павло хотів сісти біля нього, прогнала в кімнату. Помивши посуд, і сама прийшла. Читала лежачи, бо біля невеличкого столика не було місця. Кімната була маленька, у ній ледве вміщалося двоспальне ліжко, дитяче ліжечко, одежна шафа, кілька стільців. Телевізор ховали у шафі. Як дивилися щось, виймали й ставили на столі.
Телефон у м'якій, теплій тиші прозвучав різко. Павло аж здригнувся від несподіванки. Трубку підняв не відразу, хоч апарат був майже під рукою. Слухав уважно.
Люба не зводила з чоловіка тривожного погляду. Нічні телефонні дзвінки коштували їй нервів, здоров'я — вона найбільше боялася їх. З виразу його обличчя здогадалася: сталося щось дуже серйозне. Чоловік рідко зізнавався, куди викликають, і все ж дружина не втерпіла, спитала:
— Що там, Павлику?
— Та все те…
— Крадіжка?
— Пов'язане з нею. Спи спокійно.
Хутко одягся і, тримаючи в руках кашкета, нахилився над Любою, щоб поцілувати. Вона обняла його теплими руками, пригорнула до себе:
— Дивись мені…
На серці в нього було кепсько: пропав Товкач — поїхав на річку ставити ятери ще увечері і досі не повернувся.
Дружина Товкача, товстенька, присадкувата молодичка, та двоє дівчаток — одній літ десять, другій біля семи-аж опухли від сліз.
— Може, ваша тривога даремна? — пробував їх заспокоїти Сиковінь. — Певно, заїхав до якогось знайомого.
— Не заїхав він, ой, не заїхав! — голосила дружина. — Біда з ним…
— А де він ставить ятери?
— Не знаю.
— А я знаю, — подала голос старша дочка. — Найчастіше проти верб, в очеретах. Там, розказував тато, добре риба йде.
Найкраще було б узяти дівчинку, хай би показала, де ті верби, але якщо там і справді розігралася трагедія, то нащо дитя травмувати. Коли оперативники сідали в машину, жінка полізла й собі, а за нею потяглися діти.
— Ми самі…
— Не можу я. Не діждуся вас.
— Тоді хоч дітей зоставте.
— Ніночко, ти будь дома. Візьми Галинку, і йдіть спати.
Діти не йшли, і вона повела їх у хату. Поки була там, оперативники, чекаючи, перемовлялися. Всіх мучило одне й те ж: якщо справді Товкача спроваджено зі світу, то що за цим ховається? Найперша версія — спільник: стривожився, що напали на їхній слід, і вирішив прибрати Товкача. Коли спільник — Пилипчук, то йому таке вигідно, зостанеться не злодієм, а лиш перепродувачем краденого.
— Може, відразу візьмемо під обстріл і його? — не терпілося Іваненку.
— З якої зброї будеш по ньому стріляти? — посміхнувся Турчин. — Товкач ставив ятери біля одинадцятої години ночі… Якщо Пилипчук і зробив злочин, то спить зараз без задніх ніг. Та й чи не рано бити у дзвони?
Черемошня — це яри на землях місцевого колгоспу. По одному з них протікає неглибока річечка. Її давно, ще до війни, перегородили гаткою, і вона розлилася в чималий став. Ловити в ньому рибу — навіть вудками — забороняється. Товкач, мабуть, непомітно ставив ятери або зі сторожем був у змові, бо кажуть, там сторожував такий дядько, з яким легко сторгуватися.
Верби росли довкіл ставу скрізь, але найгустіше — біля дамби і у вершині. У вершині шумів очерет. Тож напрямки поїхали туди. Як на зло, було дужо темно, а над водою ще й поснувався туман. Мечі світла від фар машини розсікали темінь. Їхали, немов у тунелі. Зрідка зупинялися, водій повертав машину в один бік, у другий. Вогкуваті місця обминали, щоб не загрузнути. Оперативним мовчали, і жінка перестала плакати, лиш важко схлипувала. Як тільки верби погустішали, всі позіскакували на землю і пішли ланцюжком, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.