— Мабуть, знаєте що: зберіть усіх на кілька хвилин, і не тільки шоферів, а й тих, хто працює в майстерні. Можна і тут.
Коли люди зійшлися, лейтенант попросив розказати, як Товкач поводився в останні дні, з ким зустрічався, до кого заїжджав, що говорив. Люди не поспішали викладати те, що знали, побоювалися чогось, бо передні, здавалося, і дихати перестали.
— Чого мовчите? — озвався завгар. — Кажіть, хто що знає.
— Тут діло таке, — несміливо заговорив молодий, у зеленому береті водій. — Вчора до нього приходив Нужний молодший. А то хіба чоловік не підозрілий? Усі й дотепер говорять, що квартири — діло його рук, тільки ви не хотіли розібратися. Прошу вибачити на слові.
— Не розібралися, то розберемося, — відрізав Сашко. — Коли це було?
— Кажу ж, під вечір, десь перед п'ятою годиною. Про що вони там говорили — не знаю, бо машина Товкача стояла он там, а моя — оно, — шофер показував рукою. — Розмовляли недовго, може, хвилин п'ять.
— А як після цього тримався Товкач?
Чоловік знизав плечима.
— Хіба я знаю… Він до мене не підходив.
— Хто бачив Товкача після зустрічі з Нужним?
Знову озвався водій у зеленому береті:
— Мабуть, ніхто не бачив, бо він одразу поставив машину у бокс, сів на мотоцикл і поїхав.
Іваненко запросив Геннадія Нужного у кімнату відпочинку тваринників. Ледь глянувши на нього, визначив — чоловік стривожений. Мабуть, так, як зараз, не переживав, коли й наговорював на себе. Впиратися не став, одразу й зізнався:
— Ходив я вчора до Товкача, то правда, але чого — і досі не знаю. Я, хочте вірте, хочте ні, пораюся, а до мене підходить ветлікар і каже, що мене кличуть до телефону. Ну, я пішов. Чути було погано, весь час хрипіло. Я насилу розібрав, що говорить Товкач і просить підійти до нього, в гараж. «Чого?» — питаю. А він: «Прийдеш, дізнаєшся. Це не телефонна розмова. Для тебе дуже важливо». Я знову своєї: «Кажи по телефону». А він: «Спіши, поки кличу. А то можу передумати». Ну, я все кинув і пішов. Застав його біля гаражів і кажу: «Що ти хотів?» Товкач дивиться на мене так, ніби я з неба впав: «Я від тебе щось хотів? Хто тобі таке змолов?» — «Ти ж тільки-но сам дзвонив», — серджусь. Він як зарегоче, тоді й говорить: «Ні, недарма люди говорять, що в тебе не всі дома і хата на клямці. То тобі приснилося, що ти злодій, тепер от інший сон привидівся: буцімто я тебе кликав. Йди, чоловіче, поки не пізно, до лікаря». Що мені зоставалося? Я пішов, але не до лікаря, а на роботу.
Говорив Нужний ніби щиро, в голосі, в жестах не вчувалося й найдрібнішої фальші. Проте хто збрехав раз, може збрехати і вдруге, і втретє…
— Хто був при вашій телефонній розмові?
— Зоотехнічка. Я правду кажу. Чесне слово, правду.
Іваненко посміхнувся.
— Але ви так само клялися, що обікрали квартири.
Нужний одвернув убік голову, глухо промовив:
— Так було, як я говорю. Хай зоотехнічка скаже.
Зоотехнік — жінка повільна, неповоротка — мову повела сповага:
— Якраз раціони тоді розробляла, коли задзвонив телефон. Дуже погано було чути. Ледве розібрала: чоловічий голос просить покликати до телефону Геннадія Нужного. У третій блок якраз чогось ішов ветлікар, то я попросила передати Геннадію. Про що він там розмовляв, не скажу, бо не дослухалася.
— Може, чули хоч окремі слова?
— Кажу: не прислухалася. Та й якраз зайшов керуючий комплексом.
— Під час розмови?
— Ага. На раціони глянути. Я з ним завжди раджуся, Коли складаю раціони годівлі.
— Що робив Геннадій після того, як скінчив розмову?
— Нічого. Вийшов з кімнати.
— З братом не розмовляв?
— Вони після того, як ви відпустили Геннадія, між собою не розмовляють.
— Щось кричав у трубку, — пояснював момент отієї телефонної розмови Степан Нужний, — а що — не знаю, бо та балачка вже скінчилася. Та й ні до чого мені його базікання. Я, знаєте, і раніше не дуже з ним мирив, а тепер між нами й зовсім розладналося. Ви як собі хочте, а я на своєму стою: квартири — діло його рук. Не сам, звичайно, обчистив, як доводить, а ще з кимось. Може, і з Губенком. А може, і з Пилипчуком. Одне слово, поспішили ви з ним.
Степан іще тоді не знав, що крадене знайшли в Товкача. Не знав того й Іваненко.
Сторож ставу на Черемошні не поспішав виказувати людей, які ловлять рябу ятерами, сітками, стріляють ондатр.
— Таке діло, що охочих, до цього розвелося багато, — морщив рудувате обличчя. — Воно якби міліція підключилася, то, може б, навели порядок. Самому важко… Ці кляті браконьєри ліпше за сторожем дивляться, ніж сторож за ними.