— То не новина, що браконьєр спритний та хитрий, — зауважив Яківчук.
— Але він же людина, а не дух святий. От і називайте людей.
Вони стояли біля ставу. Сонце одірвалося від землі ще не так високо, все дихало вогкою нічною прохолодою. І ніщо, навіть шелест обважнілого від роси очерету, не зрушувало густої тиші. Сторож довго дивився на плеса, що ряботіли дрібненькими хвильками, мружився. Зрештою, не відриваючи погляду від води, повільно, після кожного прізвища вмовкаючи, став називати рибалок-браконьєрів. Серед них були, як того дільничний і ждав, Геннадій Нужний та Віктор Губенко.
— Нужний, скажу я вам, ще так… А от від Губенка спасу нема. Як настане тепло, так він дома не ночує. Все шастає на водоймах.
— Учора був?
Сторож одірвав погляд від води.
— Ви думаєте: Губенко загубив душу?
— Я нічого не думаю, — почав сердитися Яківчук, якого з рівноваги було вивести нелегко. — Я тільки розпитую.
— Ваську Слюсара прогнав…
— А ще кого?
— Та ніби нікого… А Васька, — сторож стишив голос, — завжди ловить рибу оно там, де молода вільшина підступає до ставу. Це, як бачите, неподалік того місця, де вбито Товкача.
— То Губенко, питаю, був?
— Кажу ж, що тільки Ваську помітив.
— Товкач ятери часто ставить?
— Як сказати… Не дуже.
Сторож говорив неправду. Товкачеву жінку частенько бачили на базарі з рибою. Продавала вона не лише щук, окунів та лящів, які водяться в неокультурених водоймах, а й коропів та товстолобиків. Яківчук знав і таке: Товкачева машина не раз і не два вистоювала під ворітьми сторожа.
— А як Степан Нужний?
— Той до риби не дуже охочий. Трапляється, ондатр пострілює. Та ласих на цього звіра багато. Більше, ніж його самого. Бо, скільки риби треба зловити, щоб уторгувати триста карбованців? А тут бахнув п'ять ондатр — і є…
Сторож петляв, як заєць по свіжому снігу, і це наводило на думку — чи не знає він чогось про вбивство? Ще вночі сказав: тоді, коли бабахнули два постріли підряд, він сидів у вільшині, неподалік путівця.
— А що ви скажете про вбивство?
— А що… Нічого не скажу. Може, хто нечаяно, а може, і помстився. Хоч, кому він міг стати на заваді, не розумію.
— То в нього, виходить, не було ворогів?
— А де їм узятися у шофера? То в мене їх — хоч греблю гати. Увечері так і пильную, щоб у спину не пальнули…
— Ви біля ставу були довго?
— Десь до половини першої. Але ж кажу, що нічого, лихого не помітив. А то сказав би. Чого там…
Від сторожа Яківчук поїхав до Василя Слюсара, котрого вчора сторож бачив близько того місця, до Товкача вбито. Слюсар теж почав петляти. Дільничний хотів у нього лиш вивідати, чи не відомо йому щось про трагедію, та, бачачи таке, сказав:
— А, бува, не ви встрелили по людині? Інакше чого крутити…
Слюсар глянув на дільничного злякано.
— Ви що, та я рушниці тижнів два в руках не тримав!
— Експертиза покаже, коли ви її востаннє брали в руки. А якщо встановимо, що стріляли пізніше, то що тоді скажете?
Чоловік і зовсім розгубився.
— Але ж я пішов зі ставу, коли ще не зовсім смеркло. Ви краще спитайте Віктора Губенка. Може, він щось бачив. Я його там зоставив…
Дільничний насторожився.
— Губенко ловив рибу чи полював?
— Полював.
— Щось убив?
— Не знаю. При мені навіть не вистрілив. Ондатри теж… наловчилися: появляються тільки вночі, а вдень відсипаються по норах.
— Товкача не бачили?
— Ні. Він зі сторожем у контакті. Проте ятері ставить нишком, щоб не поцупили і голові не накапали.
— То коли востаннє стріляли з рушниці?
— Казав же, більше двох тижнів.
— І все-таки рушницю у вас вилучимо.
— Назовсім?
— Ні. Поки що проробимо балістичну експертизу. Ну, а там видно буде.
Слюсар болісно скривився, проте більше не сказав і слова. І дорогою мовчав, і дома, лиш, коли дільничний зібрався кликати понятих, спитав:
— А без них не можна?
— Ні. А чого ви їх боїтеся?
— Та не їх. Балачок людських боюся.
Від Слюсара Яківчук поїхав до восьмиквартирного будинку, котрий все ще ремонтувався. Губенко якраз грівся на сонці і смоктав цигарку. Побачивши інспектора, хотів підвестися, але відразу й передумав, лиш випрямився.
Дільничний присів поряд. Глянув на будинок, затим на невеличкий садок. У садку нікого не було, а у вікні, вже заскленому, помітив чоловіче і жіноче обличчя.
— Мабуть, і справді в цьому місяці над вами висить чорна хмара, що ми так часто зустрічаємося, — говорив дільничний. — Досі ці хмари ми розганяли. Буду радий, якщо й цього разу вдасться.