— Десь за десяту… Точно не скажу.
— Хай за десяту. Тільки ж вас удома бачили десь о половині на десяту. Чим таке пояснити?
— Я не знаю, — зовсім тихо промовив Яковенко.
— Така справа, громадянине Яковенко. За свідчення, що не відповідають дійсності, вам доведеться відповідати. Згодом. А поки-що можете бути вільними.
— Але я… Повірте…
— Я сказав: можете бути вільними. Поки що.
Турчин не часто дозволяв собі подібну різкість, але зараз він був сердитий на Яковенка, на самого себе, на те, що все поверталося не в той бік, лізло наперекір логіці. Бо якщо йти за логікою, то ж Товкач обікрав квартири з кимось іншим, а не з цією гоп-компанією, а Губенко не Вбивав Товкача. Але факти перетягали в інший бік. І ще. Якщо Губенко й Нужний були у змові з Яковенком, то чому Губенко не скористався ним раніше, тоді, як зав'язалося з перснем, а згодом зі спаленою скиртою? Можна було б допустити, що спалена скирта на совісті Губенка, Нужного та Яковенка, тому й два перші мовчали про останнього, аж поки добре не припекло. Тільки ж і звечора Яковенка бачили між двома урочищами — Закут і Завали. Він стеріг свої сітки-плутанки. Міг, звичайно, пристати до гурту, і в той бік, і в інший — не так уже й далеко; та оця плутанина в часові…
Губенко про час нічого не міг сказати, бо, коли на них із Нужним набрів Яковенко, вони спали. Зачувши, що на нього падає підозра в убивстві Товкача, здивовано зиркнув на капітана. Стрівшись із холодним, твердим поглядом, ледь подався вперед, правицею прикрив рота, ніби перетинав шлях обурливим словам.
— Але за що я його мав убивати? — простогнав.
— Хіба я вам казав, що ви його вбили навмисне?
— І не навмисне не вбивав. Ваші люди перевірили: звідти, де я стріляв, до місця, в котрім Товкач ставив ятера, дріб і близько не долітає.
— Ви забуваєте інше: наші люди там, де ви стріляли, не знайшли ніяких слідів, окрім кількох зламаних очеретин. Ви стріляли по водяному плесу, рушниця ваша б'є кучно, однак при експериментальних пострілах кілька дробин все ж засіло в очереті, а головне — плавали пижі… Потім. І дріб, і пижі такі самі, як у ваших набоях.
— Я купляв їх у товаристві мисливців та рибалок. Перевірте ще у кількох мисливців.
— Перевіряли… Пижі і дріб справді такі. Та експертиза встановила ще одне: набої зберігалися у трохи сируватому приміщенні, дріб такий же, як у набоях, що у вас вилучили.
— Всі цегляні хати трохи сируваті.
— Припустимо. Але слухайте: у нас є всі підстави вважати, що Яковенко вас біля річки не бачив. На брехливе свідчення його підмовив не хто інший, як ви. Що він од вас мав, окрім могорича в ресторані?
У Губенкових очах — страх, мольба. По хвильці опустив голову. Згорбився. Зістарівся, здавалося, прямо на очах. «Невже він? — кольнуло в серце Павлові. — Невже всі ці люди, якими займаємося з самого початку, аж тепер постали перед нами не як компанія п'яниць і браконьєрів, а — злодіїв та убивць?»
— То що будемо робити?
— Я не знаю… Я нічого не знаю…
— Моя вам порада: у всьому чесно зізнатися. Це принаймні полегшить вашу провину перед судом і перед власною совістю.
— Але я не крав і не вбивав. Чому ви не хочете мені вірити?
— Тому, що це слова. Одні слова. Нам потрібні факти. У вас їх нема, у нас — є. Так на чиєму боці правота — на вашому чи нашому? Тож продовжимо. Хотілося б знати, хто підмовив Геннадія Нужного брати на себе вину, — ви чи Товкач?
Губенко важко поворушив тонкими, сухими губами, і Павло підсунув йому склянку води. Він пив на диво спокійно, рука не тремтіла, а лиш пальці міцно стискали скло. Коли Віктор поставив склянку на стіл, Турчин, почекавши трохи, нагадав про себе:
— Я жду.
— Чого ви в мене питаєте? Ви в нього спитайте. Я вам казав, що він придурок, і зараз таке скажу.
— Не ухиляйтеся од відповіді.
— Я не ухиляюся. Я кажу так, як воно є. В нього питайте. Ще, може, в брата старшого. Здається мені, саме звідти тягне димом.
— А від вас димом не тягне?
— Ні, не тягне.
Турчин здивувався: як мало треба цьому чоловікові, щоб повернулися спокій, самовпевненість, — всього склянка води. Але рано святкувати тобі, чоловіче, перемогу. Дуже рано.
— А чи знаєте ви, що в нас досить фактів проти вас, щоб зараз просити у прокурора санкції на ваш арешт?
— Але ж я не винен…
— Будемо розбиратися. А поки що напишіть підписку про невиїзд за межі району. Ось папір, ручка.