— Але ми стільки говорили… Всього не пригадаєш. Про риболовлю говорили найбільше — історії різні згадували, вихвалялися один перед одним.
— Вихвалялися чи хвалили один одного?
Губенка збило з пантелику таке просте запитання. Певно, дав би багато, аби дізнатися, що за ним ховається. Тому знову мовчав.
— Так важко пригадати? Ну й ну… І неправда, що ви говорили тільки про одну риболовлю. Ми розпитували про те деяких сусідів по вашому столику, офіціанток. Так що, Губенко, годі відпиратися. Ви і вся ваша компанія заплуталися — далі нікуди.
— В усьому заплуталися, — додав Скрипка.
Губенко подивився на нього злякано. Він знав закони, через те й боявся слідчого прокуратури куди більше, ніж оперуповноваженого, і саме це наводило на думку, що він убив Товкача. Якщо вбив навмисне, тоді й квартирні крадіжки — на їхній совісті. У ресторані вони й справді добре випили, розмовляли голосно, і офіціантка чула, як ці рибалки-браконьєри клялися у вірності один одному, вічній дружбі, Губенко і Яковенко цілувалися. Досі між ними дружба не водилася, були знайомі між собою, як усі рибалки. Що за цим стоїть — спалена скирта чи Яковенкова брехня: на річці він нікого не бачив?
— Значить, несила пригадати, про що говорили в ресторані. — Мова Турчина була тверда. — Навіть не можете сказати, хвалили один одного чи вихвалялися один перед одним?
— Я хвалив Яковенка, що він добрий рибалка, — тихо сказав Губенко.
— Бачите, як воно виходить: ви пригощали Яковенка, ви його вихваляли. Скажете, просто так? Ніхто цьому не повірить. Ви платили йому за послугу. Яку? Добре розумієте, куди все хилиться…
— Але ж до. всього того я не причетний. Повірте.
Губенко жалібно кривився. Скрипка, котрий досі більше мовчав, ніж говорив, прокашлявся.
— Дарма, Губенко, стараєтеся: вам нас не розжалобити. Коли ви незугарні заперечити факти, що засвідчують вашу участь у злочинах, нам доведеться вдатися до крайності — арештувати вас.
Губенко шарпнувся, видно, хотів заперечити, але на тих кілька слів не вистачило сили. Його обличчя посіріло, зморщилося.
— Але ж… — нарешті спромігся на мову.
— Ніяких «але»! — урвав його Скрипка, — Ми і так із вами довго морочилися, — І до Турчина: — У вас чистий бланк є? Я напишу постанову.
Вікторові очі розширилися, вони були сповнені відчаю. Враз пожбурив під ноги кашкета, істерично закричав:
— Хай пропаде! Хай усе пропаде! Я скажу. Скажу всю правду. Зашипіть. — І, перехопивши повітря, випалив одним духом: — Ми з Нужним спалили скирту. Ми! І більше нічого не робили. Чуєте: нічого — ні я, ні він.
Скрипка і Турчин переглянулися, в їхніх поглядах було здивування, тільки ледь-ледь зблискувала цікавість: якої далі заспіває. Та чоловік лиш важко дихав. Зійшов наплив того бурхливого, неконтрольованого, що захопило всього, понесло і викинуло на другий берег.
— Як усе було? Розкажіть!
Віктор в'яло підвів голову, подивився на слідчого й оперуповноваженого. Страху чи хвилювання в погляді не було, лише одна туга.
— Ми вкинули сітки у воду, а самі пішли під скирту, бо хмара якраз насувалася. Трохи ковтнули, закурили й незчулися, як заснули. Від чого скирта зайнялася, й не знаємо. Мабуть, од чийогось недопалка. Прокинулися, як добре припекло. Вхопили мотоцикла, щоб тікати, а він не заводиться. Що робити? Давай пхати. Допхали до Завалів, а далі несила. Ще ковтнули, аби трохи від серця одлягло, і лягли перепочити. Думали: раненько, як видно стане, розберемося, що воно за холера сталася з мотоциклом, і проспали…
— Звідки Яковенко дізнався, що ви підпалили скирту?
— Він каже, що теж тоді був на річці, помітив, як ми від палаючої скирти пхали мотоцикла.
— Ви його бачили?
— Він теж спав. Прокинувся саме тоді, як ми порівнялися з ним. Хоч не підпалював, а злякався: зоставив сітки у воді і дременув додому.
— То він вас п'ятнадцятого вранці на Завалах не бачив?
— Не. Ну, а коли Нужний упоров оту дурницю — сказав, що обікрав квартири, — Яковенко проговорився перед одним дядьком, мовляв, то справжня туфта… Дядько той комусь бовкнув, а той іще комусь. Отак і докотилося до дільничного. Що було робити? Не скажеш, як було насправді. Довелося викручуватися.
— Звідки він дізнався, що ви ночували на Завалах?
— Ми самі про все роздзвонили. Ну, потім ви з нами їздили пляшки порожні збирати. Воно нічого, що ліс. Люд тепер скрізь нишпорить.
— Чому Нужний, як його відпустили, пішов прямо до вас?
— Аби сказати, що ви, — Губенко кивнув на Турчина, — здогадуєтеся, хто спалив скирту. А крадіжки Геннадій узяв на себе, бо ненормальний. Ви пильніше придивіться до його братика: здається мені, звідти тягне смаленим.