— Були…
— Поговори ще з дружиною Товкача, з сусідами… Дружинники — діло добре, але ти можеш помітити те, на що вони не звернуть уваги. Так що давай, закручуй нове коло, — говорив слідчий. Але по очах було видно: болить йому інше. Враз обличчя Скрипки пожвавилось.
— Слухай, Павле, невже сторож до дванадцятої ночі й на хвильку не відлучався зі ставу?
— Присягається.
— А може, в той час був у такому місці, куди звуки пострілів з вершини не досягають? Ти не цікавився цим?
— Цікавився. Якби навіть був коло греблі, все одно почув би.
— І все-таки я мушу сам поговорити зі сторожем.
Сторож і слідчому прокуратури, як і працівникам міліції, твердив: від шостої вечора і до дванадцятої ночі був біля ставу. Два постріли підряд чув десь об одинадцятій годині.
— А де ви були від дев'ятої до десятої?
— Точно про час не скажу, бо хоч і маю звичку поглядати на годинник, але так, за звичкою. Глянув і забув. Десь після десяти був он там, де три верби зрослися. Бачите? Звідти до вершини не так і далеко. До тих верб якогось лиха, ніби магнітом, тягне коропців. Бувають такі дні, що тільки встигай знімати з гачків. Ці браконьєри, а правдивіше злодії, бува, підкрадуться з боку верб, і, поки я веслами домахаю, натягають по кілька кілограмів. А є й зовсім нахаби, на мотоциклах підскакують. Я на берег, а вони скік на мотоцикла — і лови вітра в полі. Акта на такого не складеш, бо не знаєш, чи зловив щось. Викличуть його, а він: «Я й хвоста не бачив». Або ще краще: «То сторожеві приснилося, що я рибу ловив». Того ж таки вечора, як ото сталося вбивство, як було. Заліг я під отими вербами і жду. Підлітає на мотоциклі один лобуряка. Я зрихтувався. Та він виявився хитрішим, ніж я думав. Закидушку відразу не закинув, пішов берегом, ніби природою милується. Так і мене побачив. Якби були вудочки, я знайшов би на нього управу. А то ж закидушки. Не полізеш у кишеню. Я вам скажу, що треба, аби до охорони ставів і міліція підключилася. Міліції таки бояться. А хто сторожа боїться?
Скрипка слухав дядька і думав своє: «А що, коли вбивця вистрілив саме тоді, як гуркотів мотоцикл?»
Увечері провели експеримент: у вершині, в тім місці, де Губенко стріляв по ондатрі, двічі підряд вистрілили під гуркіт мотоцикла того самого «лобуряки», який тоді під'їхав до ставу. Пострілів не почули.
Щодо убивства Товкача, то одні твердили — нещасний випадок, інші, серед них і слідчий прокуратури, — пов'язували з квартирними крадіжками. Турчин, розповідаючи на оперативці про хід розслідування, без переконання говорив про обидві версії.
— А чому Степан Нужний випав із вашого поля зору? — не дочекавшись кінця інформації оперуповноваженого, перебив Скрипка. — Я ж просив не залишати його.
Павло на мить затнувся, глянув на слідчого не вельми привітно.
— Ми займаємося ним. Про це я мав сказати трохи згодом. Та коли вже вам так нетерпеливиться, то забіжу наперед: старший Нужний має алібі: був у гостях у приятеля до години ночі. Нікуди не відлучався.
— Чому власне на Нужного падає підозра? — озвався Мамітько.
Сидоренко кинув короткий погляд на свого заступника. Турчин хвильку помовчав і взявся пояснювати:
— Тому, що дев'яносто дев'ять із ста за те, що він, а не хто інший, підмовив молодшого брата взяти на себе вину. Постає питання: нащо? Ми тут із Сивоконем прикидали і так, і сяк і дійшли висновку: хтось його змусив. Судіть самі. Тільки-но затримали Пилипчука з краденим, ніхто про те нічого не знає, а заводом поповзла чутка, що він перепродував крадене. Значить, усе намічено було завчасно. Одначе, хто знає, як би воно повернулося, якби ми не напали на слід Товкача. Пригадайте: саме тоді, буквально на другий день, коли стало ясно, що крадене, яке ми вилучили у Пилипчука, побувало у Товкачевій машині, старший Нужний із Дерев'яним приводять у міліцію молодшого Нужного. Співпало? Навряд. Отож і постає питання: хто міг натиснути на старшого Нужного, а старший на молодшого? Окрім Товкача — нікому.
— Але хто міг «натиснути»? — знову втрутився Мамітько.
— Оцього ми не знаємо.
Сидоренко подивився на Скрипку. Очі того були стомлено прикриті повіками. Він напружено думав, а обличчя було спокійне, умиротворене, здавалося, слідчий дрімає. І начальник, який недолюблював повільного, підстаркуватого слідчого прокуратури, мовив іронічно:
— Ви, товаришу капітан, говорите такс, що аж на сон хилить. Наскільки мені відомо, Нужний добрий працівник, комплекс неодноразово отримував премії, прапори.
Мамітько на знак згоди кивнув головою.
— А потім, — продовжував Сидоренко, — чи не здається вам, що ви думаєте заднім числом?