— Цю версію висував я і раніше. Але були й інші, ніби міцніші. От і опрацьовували їх. Хіба таке не буває?
— Буває, що й на вербі грушки ростуть, — глумився начальник.
— А чого ж… — спокійно відказав Турчин і тут же сам цьому подивувався: «Звідкіля у мене взялося це залізне терпіння?»
Скрипка вдав, що нічого того не помітив, і сказав:
— Мені здасться, тут усе зв'язане одним вузлом — і квартирні крадіжки, і вбивство. Тому треба йти до цього вузла двома дорогами — дорогами злодіїв і дорогами убивці. Як, Дмитре Петровичу? — звернувся Скрипка до слідчого міліції.
— Це так, — коротко відповів Сивокінь.
Він на оперативці більше відмовчувався. Інтуїція підказувала: є третя версія. Мусить бути. Але інтуїції, як мовиться, до справи не підшиєш. Потрібні факти.
Поки що є один: Нужний пригощав Власюка, часто з ним зустрічався, а чоловік він не такий, щоб своє викидати, марнувати дні у пиятиці. Тому, ледве дочекавшись закінчення оперативки, Сивокінь попросив привести Власюка.
Колишній голова колгоспу був блідий, змучений, у куточках уст біліли кришталики соди — певно, шлунок не перестає турбувати. Але не стогнав, не вимагав лікарів, біль переборював мовчки. Лягати до лікарні категорично відмовився.
Він підійшов до столу і зупинився, тримаючи руки за спиною. «Швидко ти, чоловіче, засвоїв арештантську науку», — з гіркотою подумав Сивокінь. А вголос запитав:
— Може, все-таки ляжете в лікарню?
У погляді Власюка було іронічне запитання: невже тільки для цього мене викликали?
— Не треба… ніякої лікарні. Швидше кінчайте справу.
— Це залежить не від мене, а виключно від вас. Ви ж плутаєте слідство, приховуєте інших злочинців. Так справа, як ще моя бабуся покійна казала, протягнеться до маленького Юрія.
Похнюпившись, Власюк слухав. На його обличчі не зворухнувся жоден м'яз — він, певно, змирився зі своєю долею, а якщо й опирався, то за інерцією. Як здолати її? Чим? Тут одні факти не допоможуть. Потрібне звичайне людське слово, щоб воно перевернуло в душі цього чоловіка все, що його зараз гнітить. Такого слова у Сивоконя напохваті не було. Але хотілося звірити свою версію про третю дорогу. Може, справа у тільних коровах, які здавав старогутянський колгосп на міжколгоспний відгодівельний пункт? Правда, на перший погляд тут нічого підозрілого й нема: малопродуктивних корів здавна вибраковували і якщо здавали не на комплекс, то відгодовували у себе. Та вдалося встановити, що серед корів були й такі, котрі давали по дванадцять літрів молока. Середній же надій на корову по колгоспу складав сім кілограмів.
Тільні корови, так би мовити, «випливли на поверхню» вже після арешту Власюка. Слідчий іще не мав із ним про це мови. Сьогодні от попросив розповісти, чому так чинив. Власюк подумав і сказав:
— То компетенція головного зоотехніка. Раз вибракувала, значить, так треба було… для господарства: малопродуктивна корова — то збиток.
— Чому ж, — заперечив слідчий, — у квітні минулого року, наприклад, було вибракувано корову Зірку, яка давала дванадцять кілограмів молока?
— Не пам'ятаю ніякої Зірки. Питайте у зоотехніка.
— Але зоотехнік пояснила, що ви разом вибраковували худобу. Вона попереджала вас, що Зірка добре доїться, скоро буде з телям. А ви що їй сказали? «От і добре, що скоро з телям: більше заважить».
— Може, й було таке. Тільки я в цьому великого злочину не бачу. А взагалі, ви не дуже слухайте зоотехнічну. Не така вона свята й божа, як виставляється. Не я ж, а вона два роки тому у колгоспній череді колгоспними кормами відгодовувала двох своїх бичків. А потім колгоспові й продала… Якщо мені не вірите, спитайте в народного контролю. Він цим займався.
«А що… А що, коли так робить і Нужний? — подумав Сивокінь. — Корови приводять телят, їх ніхто не оприбутковує, бо це ж відгодівельний комплекс, а не молочний, вони там ростуть, відгодовуються, а потім завідуючий продає їх тому ж комплексу. Але ж це не дві, не три… Ну й що? Ці махінатори до чого хоч можуть додуматися. А здавати можуть під чужими або й вигаданими прізвищами».
Щоб приховати раптове хвилювання, слідчий закурив, підвівся, пройшовся по кабінету Й зупинився за спиною Власюка, щоб той не бачив його обличчя.
— Значить, підпали під вибракування?.. А за що ж вас Нужний, як мені стало відомо, пригощав?
— Сьогодні він пригостив мене, завтра — я його… Таке життя, — Власюк намагався бути спокійним.
— Кого ви пригощали, і хто — вас, слідству давно відомо. Ми ще до цих чарколюбів повернемося. Зараз мова про інше — про вибракування тільних корів. Буду з вами відвертим: нам не відомо, що за цим стоїть. Можемо лише здогадуватися. Здогадки свої ми, безперечно, перевіримо. Та, перш ніж почати цю роботу, я звертаюся до вас: ви могли б допомогти слідству, розказати всю правду і цим Полегшите свою вину. То як?